Ця історія потрапила до нас ніби випадково. Проте, як відомо, нічого випадкового не буває. Десь рік тому в громадському транспорті я зустріла свого знайомого полтавця Миколу Флєгінського. Заговорили про журналістику, цікаві зустрічі, і якось між іншим, я поділилася ідеєю проекту “Голоси” (тоді проект ще був на рівні ідеї). “А в мене для Вас є цікава історія”, – сказав Микола Михайлович.
Наталія Ляхович, правнучка В.Г.Короленка, не любила давати інтерв’ю. У свій час мені дивом вдалося зробити документальний фільм про неї “Мудрість простоти” . А десь за рік до відходу Наталії Сергіївни, якось передчуваючи цю сумну подію, я переконала ії, що знову треба поговорити.
Літераторка, авторка близько 10 книжок поезії та прози, серед яких “Григір Тютюнник і Мануйлівка”, “У Тютюнниковому лелечому кутку”.
Філолог за професією Ніна Данько живе й працює в Кременчуці, однак Мануйлівка Козельщинського району вже давно стала ій рідною.
Якщо вірити Наїсі Осінній, людей з таким іменем, як у неї в Україні й десятка не набереться. Був у її матері в молодості коханий, який називав ії “наїса”, це його рідною мовою означало “квітка”. Чоловік цей був льотчиком і, на превеликий жаль, загинув. Минув час, жінка вийшла заміж, та про свого любого не забула. Коли в неї народилась донька, вона назвала її Наїсою…
Що не роби, а любов не зіграєш. Однак Галині та Григорію Гаркавенкам нічого грати й не треба. Достатньо на стареньких подивитися, щоб зрозуміти – усе в них по-справжньому. Своє діамантове весілля, 60-річчя подружнього життя, родина відсвяткувала в рідному селі Рудка Гребінківського району, що на Полтавщині…
З полтавкою, колишньою журналісткою Валентиною Омелянівною Волошиною, я познайомилася років десять тому. Вона частенько телефонувала на обласне телебачення, де я тоді працювала, живо відгукувалася на передачі й сюжети, які були в нашому ефірі
У Феодосія та Юрія Рогових в характері чимало спільного. Батько не терпів фальші ні в чому, такий і син. Почуття гумору, соковите слово, а також любов до рідної землі, щира, непоказна
Заслужений майстер народної творчості України Василь Омеляненко не зважаючи на поважний вік, не може й дня просидіти без роботи. Вся його хата заставлена свистунцями, баранчиками, їжачками, левами… Кожна тваринка ніби посміхається вам доброю посмішкою і чимось нагадує свого господаря.
Василь Скриль та його дружина Марія Кременчуцьке водосховище називають морем. Те море суттєво вплинуло на їхню долю, як і на долі багатьох, бо вони з переселених.
Серед її учнів був і Василь Симоненко. Розповідаючі про улюблену вчительську роботу, а також свого найкращого учня, вона лине думками і в голодне дитинство, згадує родину, яка пережила розкуркулення, репресії, голод, війну
