Ніна Данько, 66 років, с. Мануйлівка Козельщинського району




Літераторка, авторка близько 10 книжок поезії та прози, серед яких “Григір Тютюнник і Мануйлівка”, “У Тютюнниковому лелечому кутку”.

Філолог за професією Ніна Данько живе й працює в Кременчуці, однак Мануйлівка Козельщинського району вже давно стала ій рідною. Саме тут за власною ініціативою та власними руками вона створила народний музей, який вже чимало років доглядає й підтримує. На садибі, яка раніше належала тещі Григора Тютюнника В.Д.Корецької й куди полюбляв приїжджати сам письменник, нині зберігаються рукописи його творів, особисті речі, книжки, документи, світлини.

Кор.: У вас тут лелечий куток…

Ніна Данько: Тут у нас три гнізда завжди було. Два ще живі. Лелеки самі ці місця обрали. Їм сподобалась ця місцинка. І вони прилітають з року в рік.

Кор.: Може й в часи Григора Тютюнника прилітали?

Н.Д.: Ще й задовго до нього були…

Кор.: Він не писав щось про лелек?

Н.Д.: Є в Григора у щоденнику, як він спостерігав за лелеками… Хоча в рукописах, що тут зберігаються, я не знайшла таких записів. Його записні книжки, щоденники передані в інститут літератури. Їх майже всі після смерті Григора забрали… Григір Тютюнник свої твори писав переважно від руки. І тільки десь в середині 70-х років, коли Григір відпочивав у санаторії “Ірпінь” в будинку письменників, якось у розмові з Павлом Загребельним він зізнався, що машинки в нього немає і не було, і скоріше усього вже не буде, бо достатки родини не дозволяли. Павла Загребельного це дуже здивувало і вразило. Як? Такі твори і все від руки! І буквально на другий день Павло Архипович попросив своїх рідних, і вони привезли з дому його стареньку друкарську машинку, яку Григір любив, беріг і до кінця свого життя друкував вже на ній. І сюди, в Мануйлівку, цю друкарську машинку привозив. У нього була прооперована нога, вени, і довго сидіти й писати в нього не було сил в останні роки, так він напівлежачи друкував. Сідав на диванчику, простягав ноги, клав собі на коліна друкарську машинку і так працював.

Кор.: Як почалася Ваша особиста історія пов’язана з Григором Тютюнником? Чому особисто Ви почали доглядати за садибою?

Н.Д.: Я ж вчителька. Коли я почула, що Григір Тютюнник пов’язаний із Мануйлівкою, я ж не могла пройти мимо. Познайомилася з Людмилою Василівною (дружина Г.Тютюнника — І.Д.) Ми з нею дуже подружилися, бо ж колеги. Їй сподобалися мої вірші, я їй книжечку подарувала. Вона побачила в мені людину, якій багато чого можна розповісти. Я зібрала матеріал і видала першу книжечку “Григір Тютюнник і Мануйлівка”, яка потім була удостоєна обласної літературно-мистецької премії імені Леоніда Бразова. А дружба наша з Людмилою Василівною тривала до останніх ії днів. І коли вона вже не змогла приїжджати в Манулівку і доглядати за хатою, вона до мене подзвонила і попросила: “Ніна Леонтівна, переходьте, живіть, робіть усе, щоб Вам було комфортно…” Сама я родом із сусіднього села. А у Мануйлівці в мене вже майже 30 років дача. Вважайте, це моє рідне село.

Кор.: Так несподівано Людмила Василівна зробила Вас хранителькою фондів народного музею Григора Тютюнника. Що тут зберігається?

Н.Д.: Рукописи творів, фотографії, бібліотека. А невістка Людмили Василівни, дружина Михайла Григоровича Тютюнника, старшого їхнього сина, довірила мені архів, який передала із Києва. Архів чималий — вісім великих пакетів. Дивишся на усі ці матеріали і розумієш: це скарб, який треба берегти, вивчати. Хотілося б, щоб сюди приїжджали люди, які хочуть знати Григора Тютюнника, науковці, які бережуть кожне його слово…

Кор.: А що за рукописи у Вас зберігаються?

Н.Д.: Це насамперед рукописи й машинописі творів Григора Тютюнника.

Кор.: Чи мрієте Ви про те, щоб музей набув офіційного статусу?

Н.Д.: Якщо він не набуде офіційного статусу… Поки зможу, буду доглядати. А коли не зможу? Хто доглядатиме?..

Кор.: Хто найбільший ворог музею?

Н.Д.: Восени у сільській місцевості нашестя мишей. Оце як тільки повіє холодком, вони із полів, хто наплодився, народився, вигулявся за літо, всі миші із полів ідуть у село. І тут тоді рай для котів. Тоді я привозю сюди із Кременчука свою кицьку. А коли їду звідсіля, то насипаю отрути, щоб миші, не дай Бог, не зіпсували рукописи, не погризли. Це мої основні вороги, з якими я борюся, щоб зберегти те, що тут є.

Кор.: Ви учнів своїх з Кременчука привозите в Мануйлівку?

Н.Д.: Приїжджали і діти. Двоє учнів писали наукові роботи під моїм керівництвом по творам Григора Тютюнника, прототипам образів тощо. Так що вивчали діти цей матеріал. А тим, хто ще тут не був, я раджу побувати, роблю презентації, виступаю… Коли ми вивчаємо Григора Тютюнника, то обов’язково все учням розказую, показую, їм усім тут хочеться побувати. Хто не був, ще побувають…

Кор.: А ще такий дивний збіг обставин. Коли Ви вчилися в школі, у Вас викладала мати Людмили Василівни, Віра Дмитрівна Корецька.

Н.Д.: Це моя перша вчителька української мови та літератури. Дуже серйозна, талановита, вчителька від Бога. Її працею, мабуть, і розбудилося в мені бажання знати мову, берегти, писати на ній власні твори. Бачите, як у житті багато чого між собою зв’язане…

Кор.: Як Ви думаєте, чому Григір Тютюнник, маючі рідну Шилівку, все ж більше бував у Мануйлівці, ці краї тягли його, приваблювали, зачаровували?

Н.Д.: В Мануйлівці є щось особливе. Якщо взяти мене, то я найчастіше пишу у Мануйлівці. Там, у місті, можуть виникнути задуми, у Кременчуці я редагую тексти, доповнюю. Але все основне пишеться тут. У Мануйлівці така енергетика. Це помітив і Григір Тютюнник. Тому й сказав: “Мені ніде так не пишеться, як у Мануйлівці”. Він, бувало, приїздив на весні, а повертався додому в Київ вже глибокою осінню. Через те, що йому тут писалося… Ось давайте я покажу, де він писав, і Ви побачите, як для генія мало треба, щоб народжувалися його безсмертні твори…

Кор.: А як Ви розпочали цю нелегку справу по створенню музею? З чого все почалося?

Н.Д.: Все почалося з того, що ми тут з Людмилою Василівною сиділи, і вона так подивилася навколо і каже: “Ото єдиний робочий кабінет, який був у Григора”. “Де?” – питаю. “А он, у маминій каморі”. І вона мені дещо розповіла. Тільки сказала, що там все дуже запущено, заставлено… Але коли я тут стала хазяйнувати, то відкрила робочий кабінет Григора, чи, зелений кабінет, як це місце називав він сам. І я здивувалася. Там залишилося все так, як було у 70-ті роки. Тоді я акуратно все познімала, помила, почистила, реставрувала те, що можна було. Зробила такий жіночий подвиг: замісила кізяки, глину, помазала, побілила… І тепер кожний бажаючий може побачити зелений кабінет Григора.

Кор.: Сюди кожному треба здійснити паломництво…

Н.Д.: Отут дверей не було, як і за часів Григора завішане гардинкою. В одному зі щоденників письменника написано: “Ну, хіба можна працювати? Комарів налетіло повен сарай…” В цьому сараї була комора, яку Григір обрав собі сам, як робочий кабінет. Теща помазала, побілила, Людмила Василівна трішки причепурила… Ось, дивіться, де відпочивав, де писав Григір Тютюнник… (показує робочий кабінет Григора Тютюнника у старій каморі).

Кор.: Як можна озвучити Вашу мрію, що б Ви хотіли, щоб тут було?

Н.Д.: Ми часто проходимо мимо й не помічаємо, що щось потребує нашої уваги, нашої допомоги… Я хочу, щоб сюди йшли люди, діти. Мені хочеться, щоб те, що збережено мною, було потрібне людям. Щоб люди сюди приходили, щоб їх було багато, щоб вони виходили звідси не з порожніми душами, а з новими думками та враженнями. Я вже не кажу про знання. Про таку людину треба чимало знати…

Інтерв’ю провела Інна Дідик



І пахне Григору деревієм…
(стаття, доповнення до теми)

«Я знову в милій моїй Мануйлівці, коло Псла-ріки, кращої за яку немає жодної ріки в світі та й на інших планетах інших галактик!»

Григір Тютюнник

Нарешті вдалося здійснити давню мрію – я побувала в Мануйлівці, яку так любив Григір Тютюнник. Тут жила його теща, Віра Дмитрівна Корецька, і письменник, починаючі з 1958 року, бував тут щоліта, а інколи з весни до осінніх холодів. Ця земля не перестає надихати й нас сьогоднішніх…

У Мануйлівці пахне яблуками, дикими грушами та деревієм. Поблизу радіє-хлюпоче Псел, де відпочивав і ловив рибу Григір Тютюнник. Мануйлівку можна вивчати за творами класика, зустріти колоритні характери буквально на кожному кроці. У селі особливе, настояне на степових полинах, повітря. Власне, про це повітря писав і сам Григір: «Мануйлівка! Тут усе пахне: сіно, акація, бузина в цвіту, сосна, усі трави і квіти польові, лугові, цвіт ожини… в лісі, навіть вода пахне багатоквіттям, і я щасливий у супокої та душевній рівновазі». Серед творів написаних Григором Тютюнником у Мануйлівці або з мануйлівцями (місцевими жителями, які стали прототипами художніх образів) – «Деревій», «Лісова сторожка», «Крайнебо», «Біла мара», «Бовкун», «На перекаті», «Холодна м’ята» та багато інших.

Григір Тютюнник серед жителів Мануйлівки

Мануйлівка – велике козацьке село в Козельщинському районі, засноване ще в сімнадцятому столітті січовиком на ім’я Мануйло. Належало воно до Говтвянської сотні Миргородського полку, його козаки брали участь у багатьох битвах і походах, захищаючи волю України, навіть у Хотинській битві відзначились. Сучасна Мануйлівка вирізняється зеленою ошатністю та великою кількістю лелечих гнізд. Поблизу одного з них примостилася затишна садиба, де полюбляв бувати Григір Тютюнник. Тут нас зустріла усміхнена й доброзичлива Ніна Данько – літераторка, вчителька, ентузіастка, яка за покликом серця взяла на себе обов’язок доглядати за домом і садибою, власними силами облаштувала народний музей, де усе нагадує про Григора Тютюнника та його творчість. Садиба доглянута, затишна, оплетена виноградом, у килимах з різнобарвних квітів. Книги, фото, публікації, рукописи творів письменника, особисті речі – усе це можна побачити в музеї-садибі, яка, на жаль, немає офіційного статусу, а, значить, навіть мінімального фінансування.

 – Чи приїздять сюди екскурсії, чи відвідують музей школярі? – питаю і боюся почути негативну відповідь.

 – Тут частенько бувають учні з Мануйлівської школи, товаришуємо з місцевими вчителями-мовниками. Інколи приїздять діти з Кременчука, з ЗОШ №8, де я працюю. До речі, два моїх учня успішно захистили наукові роботи по Григору Тютюннику з використанням місцевих матеріалів… А ось з Полтави сюди важко добратися…

Ніна Данько проводить екскурсію

Слухаючі пані Ніну посміхаюся, бо ми з Сергієм Коломійцем приїхали в Мануйлівку велосипедами. Відстань у 18 кілометрів від станції Козельщина подолали легко, надзвичайно красива природа навколо. Про такий літературно-туристичний маршрут можна тільки мріяти… 

Найцікавіше для мене – рукописи Григора. Придивляюся до почерку письменника – не надто розбірливий, як в усіх творчих людей. Чернетки, зошити, сценарій «Виру»…

 – Григір довго писав свої твори від руки, не було коштів на друкарську машинку. Павло Загребельний подарував Тютюннику свою портативну машинку. Після того Григір нарешті почав друкувати.

 – А звідки у Вас рукописи, пані Ніно?

 – Мені їх передала Людмила Василівна, дружина Григора. Попросила зберегти. Ми з нею товаришували. Вона сюди приїжджала з Києва, в останні роки жила подовгу. А у мене неподалік дача. Сама-то я живу в Кременчуці. Ми часто говорили з Людмилою Василівною про Григора, навіть на болючі теми… Я ії серцем відчувала… Вона така хороша людина була. Бувало, ми з нею говоримо, а я чую, про що вона думає і тільки чекаю, коли вона одягне думки в слова… Григір Мануйлівку частенько відвідував. Інколи приїздив ще весною, а повертався до Києву вже глибокою осінню. Так йому тут подобалося. Гарно писалося… А ось ходіть, я вам його «зелений кабінет» покажу.

Ніна Леонтівна веде нас у маленький присадистий будиночок під горіховими шатами.

 – Тут раніше була комора, а Григір зробив собі кабінет. Теща з дружиною допомогли облаштувати… Відчуваєте, навіть у спеку тут прохолодно. Як казала мені Людмила Василівна, це єдиний робочий кабінет, який був у Григора…

Два ліжечка, робочий стіл, під склом – кілька рукописів, фото, серед яких є рідкісні, на поличці – портрет Хемінгуея, улюбленого письменника Григора. В окремому куточку, біля дверей – приладдя для риболовлі… Уявляю, як Григір лягає на ліжко, останні роки йому після операції боліла нога, і напівлежачі перетворює свої роздуми-спостереження у геніальні тексти. Однак, не все так просто. Нервує, перекреслює написане, знову пише… Довго і болісно шукає потрібне слово. Інколи по два місяці над одним оповіданням працював. Але ж ми знаємо результат…

Найбільший ворог народного музею активується восени. Це миші, які з приходом холодів шукають тепло в людських оселях. Напівжартома Ніна Леонтіївна розповідає про нелегкі будні хранительки фондів.

 – Я тоді привожу з Кременчука свою домашню кицьку, щоб вона тут порядки навела. Ховаю рукописи на вищі полиці шафи, щоб миші не дістали і нічого тут не погризли… За домом же постійно доглядати треба, а сил вже не так і багато. Я вже не кажу про ремонти… Ось недавно навіть доньчиного нареченого, італійця, залучила до суспільно-корисної справи. Він не тільки дав гроші на фарбування даху, а й сам покрівлю пофарбував. Ось так нам Європа допомагає…

Ніна Данько кілька разів на тиждень встилає долівку в зеленому кабінеті Григора свіжескошеною травою, під сволок чіпляє пучок деревію. І пахне Григору любим степом, коли він повертається у Мануйлівку разом з лелеками.

Інна Дідик, журналіст