Уляна Демченко, 94 роки, с. Тарандинці Лубенського району


Уляна Демченко закінчила фізико-математичний факультет Полтавського педінститута. Майже пів століття пропрацювала в Тарандинцівської СШ вчителькою математики. Серед її учнів був і Василь Симоненко. Розповідаючі про улюблену вчительську роботу, а також свого найкращого учня, вона лине думками і в голодне дитинство, згадує родину, яка пережила розкуркулення, репресії, голод, війну…


Кор.: Ви у Полтаві вчилися?

У.Д.: В Педінституті вчилася. Я математик. Фізмат закінчувала. В школі пропрацювала 44 роки, як один день.

Кор.: Коли Ви вперше побачили Василя Симоненка, в якому класі він до вас прийшов?

У.Д.: Він у нас з шостого класу. Я його знаю, як свою дитину. Як він прийшов з Біївців до нас у Тарандинці, то немов би у місто потрапив. Там, у Біївцях, і відношення не таке було, і вчителі…

Кор.: Як Василь почувався в новому колективі?

Уляна Демченко: Усі його любили. Коли він до нас прийшов, директорем був Барабаш,  він ще й мене вчив. Так він Симоненка називав Василько. Як тільки в клас заходить, каже: “Ну, Василько, як у тебе діла?” Василю дуже понаравилось у Тарандинцях. Оце виходить вчитель з класу, як урок закінчиться, то він обов’язково за ним, як мишка, ото так біжить за ним. Куди ото вчитель, туди й він і все допитується, допитується, ну, усім цікавився.

Кор.: Допитлива дитина…

У.Д.: Дуже, дуже допитливий. Якщо щось не зрозуміє – він не вийде, поки  не зрозуміє. Він і вчителів любив, і його любили. Шо любили, то любили. Це чесно. Хороший хлопчик був такий. В старших класах, оце у восьмому, він вже  вірші писав. У його класним керівником була Марія Йосипівна Остапенко. Вона ж була колись і моїм класним керівником.

Кор.: Симоненку важко математика  давалась ?

У.Д.: Ні, йому ніщо не важко. Він дуже любив вікторини, оце з математики. Ось ніхто не ріше, а він ріше. Ніколи не сідав, у нас такий  був коридор  квадратний, не було де сісти, ну, де хто сидів, а він ніколи не сідав. В дверях стоїть, за двері держиться. Кажу йому : «Вася, сядь, сядь! Хай ще й інші подумають». А він тоді каже: “А  як ніхто не ріше, тоді мені можна? Я буду тоді рішати, як ніхто не ріше”. Він хороший хлопчик був, шо хороший, то хороший! Видний такий, допитливий, розумний.

Кор.: А ще й і симпатичний. Дівчата на нього звертали  увагу, а він на дівчат? В такому віці, у 6-7 класі вже, буває, закохуються?

У.Д.: Ну, любили його і дівчата, всі його любили, бо він такий видний був… Він був мені до душі. А радянську владу не любив, як і я. Ми ж були вороги народу. Ви чуєте?..

Кор.: Знаєте, більшість людей постраждало. У мене, наприклад, у 1937 році розстріляли діда та його рідного брата, я теж радянську владу не люблю. А Ваших родичів репресували чи розкулачили?

У.Д.: Розкулачили і репресували… Мій дядько, Іван Якимович, був грамотний  і батько у мене був грамотний. Рахував на щотах. Уже як стали оці колгоспи, прийшли до мого батька “кулачить”. Прийшли, викидали все з хати, а тоді, на другий день до нього ж ідуть : «Дядьку Миколо, ідіть до колгоспної контори, там щось порахувати треба!» Не розуміли нічого, не могли правильно порахувати.

Кор.: Батько Ваш був бухгалтером ?

У.Д.: Тоді говорили не бухгалтер, а рахівник. А дядько робив у школі діловодом. Мало того, що розкулачили, так ще й допомогти після цього просили у колгоспі. Совісті зовсім немає…  Забрали все: корову, нашу і дядькову, коней. А нас у батька троє дітей, і у дядька теж троє. Чим годувати? То ж було молоко, а тоді забрали корови. Ми, малі, встаємо зранку: «Моні, моні…», а молока немає. Баба простеле рядно, посаде нас дітей, ще й братових, та шо, чим годувати? Ну, куліш зварить. Того з ложки годує, тому – куклу з марлі зробить, покладе туди куліша, то воно седить собі, смокче. Я пам’ятаю, шо просила “моні”, та не було в нас вже корови. Я ще пам’ятаю, як нашу корову виводили з двору, у нас була полова корова, такого кольору, як попіл. Ми, діти, не знали куди її ведуть, плакали… І коней забрали теж, і плуги, і жорна… В нас була пара коней з лошаком. Знаєте, що таке лошак? Ну, лоша, це молоденький кінь, шо скоро й запрягати. Стайня, куди зводили коней, недалеко була од нас. Ну, а ми ж  в оцій хаті і жили. А то лошака оце як забрали, так я помню, плакали, всі плакали, старі і малі, і ходили кожний день на стайню. Не було ж чим в колгоспі коней кормити. Так мій дід зі стріхи солому вирве, хата ж була соломою вкрита, і коню носив їсти. Він несе туди, в колгоспну стайню, і ми ж, дітвора, туди біжимо. Вже до того дійшло. шо тільки дід одчине двері, воно, те лоша бідненьке, ірже, обзивається. Такі коні голодні були, що потім стали їх підводити кілками… Оце ж  у стайні, помню, лежить  те лоша, шо за ним плакали дуже, його звали – Орлик, мабуть. Оті кілки підкладуть, щоб устало, то воно бідне тягнеться – тягнеться, та знов упаде, бо сил зовсім немає. А ми ж плачемо, ми ж плачемо… І здохло те лоша, попропадали й інші коні, не тільки наші. От кому такий колгосп був потрібний, ніяк я не можу збагнути?.. 

Кор.: А голод пам’ятаєте?

У.Д.: Ой, ой, чого б же я не пам’ятала? Ой, дитинко моя, якби Ви знали яке страшне те життя було… Як ми встанемо, то зразу й просимо: «Мамо, їстки, мамо, їстки…” А мати до нас: «Ще рано, лягайте, лягайте, засніть…” Може, голоду довше не чутимемо. А вдома нема ж і крихти. Це я лічно, і сестра, і брат, рвали спориш на дорозі. Потремо оце так, потремо цей спориш, мати картоплину зварить, і  ото тим споришем замісить, щоб воно держалося, ото такий хліб пекла…  Кропиву їли. Сушили, таке усе і їли, листя з дерев їли. Ой, як їсти хотілося… Ви знаєте, як хочеться їсти – хуже будь-якої хвороби, так хочеться їсти. А оці яблука зелені? Тільки почнуть рости, ще зелені, отакі як ніготь маленькі, пооб’їдаємо їх усі… Якось наш батько дізнався, що у Лубнах (до Лубен тут недалеко), шо там десь воєнним їсти варять, чистять картоплю. Так ото дід наш піде туди раненько, попроситься у дежурного, зачекає, поки ту картоплю почистять, та й забере лушпиння. Та ото те лушпиння та й отой шпориш, ми таке їли…

         А ті все ходили, шукали, що ще можна в людей забрати. У нас мішок буряків був закопаний на колгоспному полі. Вночі викопали яму, поскладали туди наші буряки. Та все одно знайшли, забрали. Отакі ми були кулаки. І не тільки нас, усіх так кулачили. Сусідка, наша дядина, розповідала, що прийшли кулачити, а у них не було нічого крім квасу з буряків. Діжка стояла відер на двоє. То вони перекинули діжку, воду розлили по хаті, а буряки забрали…

         Батько наш у колгоспі на конюшні працював. Так, інколи приносив мазут, чи, може, солідол, яким вози мазали. І мама цим солідолом змащувала сковорідку і смажила млинці зі споришу… Якщо своя картоплина вродить, це таке було щастя!..

         Якось ми завели свинку. В ямі держалі, щоб ніхто не побачив. Норка звали, як сейчас помню, така чорненька Норка. Так ото у ямі вона жила. Ми їй такий сарайчик зробили, туди соломки наносили, і воно там жило. Як стало тій Норці, може кілограм 30, батько її зарізав. Ми, діти, за нею поплакали, та що зробиш. А треба було зарізати так, щоб же ніхто не почув, щоб сусіди не знали. Якось у нас тоді було, шо оце сусід не знає, що ти робиш, а ти не знаєш, що сусід робе, усе тайно. Тоді ж і сусіди могли заявити… Якби знайшли, то наказали б шкуру здерти, заплатити налог великий. А чим платити? На все тоді був налог — на цибулю, яйця, дерева…

         У нас сусідка від голоду померла, а перед тим дитину народила. Заходимо до неї в хату, а вона лежить мертва, а дитинча по ній повзає, цицку шукає… Жах, не можу голод той згадувати… Везли мертвих на кладовище, скидали у яму, я й досі пам’ятаю, де та яма. Гілками її прикриють і нових мерців чекають… Я в тую яму не заглядала, а моя подруга дивилася, казала, що там ще хтось шевелиться…

Кор.: А Ви пам’ятаєте, як війна почалася? Ваш батько воював?

У.Д.: Батька мого не зразу на війну забрали, бо в нього було хворе серце. А потім вже не дивилися на хвороби, усіх, хто тільки міг ходити, забирали…Мого батька як брали, в нього не було навіть у що одягтися. Знайшли чоботи, а в них підошва відвалилася. То підвезали ту подошву мотузкою, щоб не відвалювалася. То якось до воєнкомату доїхав. Потім їх перевзули, мабуть… Під’їхали підводою. У сусіда було четверо дітей, а нас троє. Гарбуз мати поклала батьку в торбинку, пирогів непекла з буряком. Сів батько на підводу, і сусід сів. Тільки рушили, а ми як закричімо семеро дітей в один голос!. То той батько встане, то наш, то одного з нас візьме на руки, обніме, то іншого… А як вже далеко від’їхали, то тільки курява летіла, а ми все кричали, плакали: “Ой, тату, ой, тату!..” Страшний суд, це ж не тільки ми проводжали… Так батька з війни і не дочекалися… У 1943 він загинув в Угорщині…   

         А ще таке згадую… Якось в нашій хаті під час окупації один росіянин переховувався. Дукалов, москвич, здається, майор, у нього був такий плащ гарний, сірий. Ми його в погреб укинули. Він був поранений, прибився до нас, коли армію Кирпоноса розбили під Оржицею. Так наш сусід, дід Сидір, заявив на нас. Приходили німці, мало не постріляли. Добре, що Дукалова в нас тоді вже не було… А як німці відступили, а прийшли наші, то оцей дід Сидір сховався в колодязі. Дукалов хотів власними руками його розстріляти, та ніде не знайшов… Мати, я пам’ятаю, Дукалову гарбуз спекла, буряк, кусочок хліба дала, все в кошик поскладала. І випроводили його в Лубни. Далеко проводжали. Зріднилися…

         А ще одна історія про Яцького Миколу Тихоновича… Він 10 класів закінчив того року, як війна почалась. Отут, у нас на хуторі його вбили. Розбомбило їхню машину, я сама бачила, як бомби падали, всі бачили. Ранком жнива були, коли тільки – БАХ!БАХ! Ці бомби падали, ніби глинчаки, немов би вони зв’язані до купи, отак падали. Тоді їх  розбомбили. Так оцей дід Сидор, ох же і лукавий він був… Їх поубили, там студентів багато їхало, там же і платтячка, і курточки всякі, то він позбирав оцю одежу докупи та й додому приніс. Ми знаємо, бо ми ж з ним сусіди. То їхні дівчата, дідові онуки, в тій одежі ходили. Ми знали, що це дід Сидор той одяг з мерців забрав…

Кор.: Мабуть, Ви з дітьми, коли працювали в школі, пошуковою роботою займалися?

У.Д.: А як же! Цього Яцького Миколу Тихоновича я особисто розшукувала. Нам дали якісь патрончики, а в них – скручені такі папірці, і там адреси родичів Миколи Тихоновича. І я писала, і діти писали, а я диктувала, чуєте, немов би самі діти шукають, і знайшли. Вони до нас приїжджали. Дід і батько. Його батько так плакав… А Постнікова Парасковія Тихонівна – це його сестра. Вони до нас двічі приїжджали… Під час війни, ці люди, що загинули, були тільки присипані землею, так і лежали в тих ровах, бо не було кому ховати. Коли мій чоловік робив головою сільради, тоді ті рови розкрили і похоронили цих солдат по-людському, на кладовищі. Увесь список єсть. Тихон Яцький, батько загиблого, та його сестра з чоловіком, коли приїжджали, сказали спасибі дітям і вчительці, шо розшукали їхнього Колю. Раділи, що хоч знають місце, де він похоронений. Ми з дітьми на 9 Травня завжди ходили з букетами до тої могили. Я весь час ходила, оце тепер тільки не можу, бо ноги відняло і осліпла зовсім...

Кор.: Отже, давайте повернемося до Василя Симоненка… Чому він не любив Радянську владу, як думаєте?

У.Д.: Того, що він прожив, так, як оце  і ми прожили: ганяли, шпурляли, кулачили…  Він теж бідний. З матір’ю тільки жив. Батька взагалі ніколи не бачив. Якось ми з його мамою сиділи і балакали, і вона розказувала, як вони бідували. Коли Василь ще маленьким був, тільки пішов в Біїцях у школу, то, каже: “То хтось дасть якийсь черевик, хтось дасть якийсь ботинок, обмотаю йому ноги і надіну оте, що дали”. Там грязна така вулиця була, на руках Василя несла. Каже: “Поки перенесу – і черевики оті чи чоботи поспадають, бо вони ж здорові, а вибирати немає з чого”. Ну, я це добре знаю. Сама бідувала…

Кор.: Все життя Василь хвилювався за свою маму, дуже її любив, розумів, як їй було нелегко його ростити…

У.Д.: Його мама розповідала: “Було на роботу підемо буряки полоть. Такі гони довгі-довгі. Василь ще зовсім малий і голодний. Посаджу його на грядках, назбираю йому грудки землі, то він сидить, грається, а я полю. То, може, й з півкілометра рядки ті бурякові – далеко, кінця-краю невидно… Вернусь назад, а він сидить там, де його посадила…” А коли вже підріс, то й гусей пас, і корів, було. Йому усього рочки чотири-пять було, коли він гусей пас. Якась баба, що він гусей пас, дасть йому кусочок хліба, то він додому несе, а потім розказує чи то баба Ганна, чи то Марина той хліб дали. А коли корів пас, винесе хтось бутилку молока, то Василь сам не вип’є, ото й до вечора чи до обіду чекає, поки мати прийде з буряків. І діда чекає, у них же був дід Федор, знаєте, шо в нього ж батька не було, а дід був. “То ми, – каже мати, – ото розкришімо кусочок хліба в оте молоко, і в нас  – справжнє свято”. Як Василь прийшов у школу, то, знаєте, треба було записати батьків, хто в тебе є. То він казав: “Я – байстрюк”. Отак і каже…

Кор.: Не соромився це сказати ?

У.Д.: Ні, не соромився, весь час казав, що він байстрюк. А ще казав:  “От би мені заглянути в очі тому батьку, що воно за сволоч  така… Мені, – каже, – він не нужний, а побачити хочеться, що за сволоч…”

Кор. : Наскільки мені відомо, Василь Симоненко пішки ходив з Біївців до Тарандинців в школу.

У.Д.: Пішки.

Кор.: Особливо взимку це дуже важко. Між Біївцями і Тарандинцями десь вісім кілометрів?

У.Д: Дев’ять, мабуть. Ой, Інночко, не можна передати, як воно важко… Було, батьки соняшничиння чи кукурудзиння ставлять, щоб дорогу видно було, коли замете, і діти по тих мітках йдуть у Біївці. Там кучугури такі, коли снігом замете, збитися з дороги дуже легко. Поле й поле, біло навколо… Там з Василем Симонеком ще один хлопчик з Біївців ходив. Забула тільки як його фамілія, пам’ятаю, що теж  Василем звали… І що цікаво, ніколи не спізнялися Василь Симоненко на уроки…

         Одного разу, знаю, бо я була чергова, таке мело на дворі, шо світа білого не було видно. Я оце звідсіля, де живу, ледве до школи дійшла. Прийшла раніше, бо чергова. Дивлюсь, Василь заходить і з ним оцей другий товариш з Бійовець. Я кажу: «Чого це ви прийшли?»  А Василь Симоненко відповідає: «Ви знаєте, я не хочу відставати від життя, я ж таки щось корисне в школі почую. А що дома сидіти? – Каже. – Що я там почую, що я там побачу? А то ж я щось взіваю!» Це чесне слово, це його слова, Василя.

         А приходить у школу, в нього ж ні пальта людського немає, хтось видно, своє стареньке віддав. Він вже у 9 класі, чи навіть у 10 класі вчився, а пальтечко на ньому, дивлюся, таке дитяче, зовсім не по зросту. Воротничок откочений отак, платочком отак підв’язано і шапка якась. А поверх шапки запнутий платком. Платком усігда обмотаний, отак приходить, бідненький, просто шкода, бідна дитина. Рукавчата короткі, якесь пальтечко – недоносок, хтось дав же видно…

Кор.: З чужого плеча…

У. Д. : Да. Отакі руки – сині! Сині, бідні… Ото почала його змерзлі руки відігрівати, давай терти йому руки. І самій холодно, але тру… Раз підходить Іван Дмитрович, наш завуч, та каже: «Уляно Миколаївно, у тебе ж теж руки холодні, як жаби. Куди тобі терти?» А я все одно тру. І ноги ж в нього, бідненького, теж померзли… «Сідай, Вася, на стілець, – кажу, – розбувайся, давай тобі допоможу!» Чоботи стягаю, а в нього пообмерзали портянки. Ні носочків, нічого немає…”

Кор.: А як відігрівали? Пічка яка була ?

 У.Д. : У нас плита в класі була. Отуди портянки покладемо на железяку, сушимо… А топили соломою. Плиту топили соломою. І в тому коридорі, у класах – дим, дим… Дихати немає чим. Ото хіба на третьому уроці вже можна трохи робити, на дошці можна писати… Раз писала, а крейда  зоровенька, у самій руки померзли, той крейди не вдержу. Впала крейда і розбилася на маленькі кавалочки. А я маленького шматочку не візьму рукою, так руки замерзли, то діти ту крейду ловлять. Оті кусочки позбирали та на дошку поклали, щоб писати. На перших уроках ми зовсім не писали, ну, ото історія була, чи що інше.

Кор.: І чорнило замерзало, мабуть ?

У.Д.: Замерзало. Чорнило теж замерзало. Ну, не писали. А, було, померзнемо, і діти, і вчитель, так що вже тривати неможна. “Все, – кажу, – давайте грітися!” Тоді діти затупотять ногами. Тупочуть так, що, мабуть, і в Біївцях чути. Тупочуть, бігають по класах, поки трішки не зігріються… А на четвертому уроці – то ми вже герої… Було, як ото немає якого урока, то ми танцювали, і так грілися. Василь, звичайно, танцював із Швед Марією. Була в нас така учениця.

Кор.: Вона подобалася йому ?

У.Д.:  Да, це його любов була. Танцював тільки з нею. Вона його вчила танцювати… Як ото не було якого урока, то ми з дітьми танцювали. І Василь танцював. Оце Марія Швед – це племінниця Марії Йосипівни, василевого класного керівника і мого теж.

Кор.: А вони з Марією потім дружили,  підтримували зв’язки ?

У.Д.: Так, дружили. Як він приходив коли до нас, вже після закінчення школи, так усе про неї розпитував. Це його перша любов була…

Кор.: А коли Ви дізналися, що Василь вірші пише ?

У. Д.: Коли? Він вже у 8 класі багато писав у класну стінгазету. Як вийде газета, учні дивляться: «А, ну, який вірш Василь написав?» Переписували  в свої зошити. Тепер, мабуть, не переписували б… Був в мене родич, Довбиш Володька, так він уже дорослий, коли Василя не  стало, якось розказував: «У мене на горищі була ціла купа симоненкових віршів. А хто зна, де вони тепер, хто й зна…»

Кор.: Микола Сом мені розповідав, що Василь інколи вірші дорогою до школи писав…

У. Д.: Да, це правда. Василь і мені казав: “Поки дійду до школи – складу якийсь вірш. Обов’язково біля озерця сідаю і, – каже, – читаю”. Там пеньок такий був – зрубана верба, не знаю, може вона і досі там є. “Ото на тій вербі”, – каже, – я вірш читаю, а хлопці записують…»

         Ви знаєте, з тим озерцем  був цікавий випадок… Коли мій старший син Толя з армії прийшов, зайшов до нього товариш Коля Пасічний та й каже: «Ходимо, Толя, на це озерце, може качку вб’ємо!» Товариш полюванням захоплювався, гвинтівка в нього була. Пішли вони… Дивляться, а там за кущем щось ворушиться, встає… Боже праведний, це ж вовк! А хлопці не разом були. Толя був з другої сторони, десь дальше, а Коля, оце ж Пасічний, прямо біля вовка недалеко. Вовк іде прямо на Колю, а він думає, що це собака і не тікає. А тоді як вовк вискалив зуби, то вже став тікати. А Толя був далеко і побачив, що Коля тікає, а вовк вже близенько. Коля з переляку шапку кинув у вовка, а з рушниці не стріляє. Толя кинувся йому на допомогу, вирвав у товариша ружжо і в рота вовку вистрелив… Притягли хлопці того вовка до нас. Кури  кудахчуть, собаки гавкають… жах. Вони вовка притягли у наш двір, а він, як телиця, такий здоровий. Потім приїхали охотники, перевірили, чи насправді це вовк. Виписали квитанцію – скількись муки, цукру за те, що хлопці вовка вбили…

Кор.: Тож не тільки завірюхи загрожували Василю Симоненку, коли він ходив у школу, а й вовки…

У. Д.: Хто зна. Ну, коли Василь йшов з Біївців у Тарандинці 9 кілометрів, може він і вовків бачив. Особливо взимку страшно… В те время, коли хлопці вовка застрелили, люди говорили, що десь у селі вовки лошат порвали. Це таке…

Кор.: Хотіла у Вас спитати, чому Ви вирішили вчителькою стати, це була Ваша мрія з дитинства ?

У. Д.: Ні. Я мріяла бути медиком. А через те пішла на фізичний факультет, що найлегше було поступити. Туди не дуже хто йшов. На мовний, на історичний, на отакі йшли, а на фізико-математичний був недобір, і я туди пішла… Ви знаєте, шо я, мабуть, літературу більше знаю, ніж наші вчителі-мовники. Що вчили оце в школі, я й досі все його напам’ять знаю. І навіть Пушкіна казки, “Песнь о вещем Олеге” пам’ятаю, хоч і не вчила. Ми ж читали просто, я його спеціально не вчила. Багато знаю Пушкіна, Шевченка теж. Та багатьох… Я просто літературу знала, любила…

Кор.: Вам подобалось з дітьми працювати? У Вас, мабуть, дар педагога?

У. Д.: Мабуть, мабуть…Оце мені любий колишній учень скаже, що ніхто з вчителів до них так не відносився, як я. Хтось кричить на учнів, то там, знаєте, навіть ненавидів, усяке бувало. Я любила дітей, і предмет свій, математику, теж. Мову та літературу можна вивчити, прочитаєш – і знаєш. А вчителю-математику треба постійно думати…

Кор.: Ну, мабуть це гени, Ви ж самі казали, що батько у Вас був рахівником.

У. Д.: У мене і батько, і дядько, оце що засудили, грамотні були, грамотні. Якби я показала Вам, в мене там, десь на сундучку є батькові записи, щось він там записував, Ви б сказали, що це машинкою надруковано. Насправді писано від руки, але дуже красиво, з нажимом, знаєте, як писали раніше?

Кор.: Каліграфічним почерком?

У. Д.: Тоді ж учили каліграфії. Батько мій чотири класи чи п’ять кінчив. Мабуть, п»ять. Був писарем у сільській Раді, у волості. Оце лист в мене батьків є з війни, й досі храню, то там так написано, я б не написала, і ніхто так би не написав, каліграфічно, гарно і грамотно. І задачі гарно рішав. Було, батько лежить на печі, а дівчата тут наші сусідські вчилися. У Лубнах був учительський технікум. А я ще була мала, але пам’ятаю.

Ото приходять до нас і кажуть: «Дядьку Миколо, допоможіть нам задачу з арихметики рішіть». Батько: «Читайте». Батько лежить, вони читають, а він розказує: “Оце помножить, а оце поділить, оце і буде вам задача. Такий грамотний був…

Кор.: А за що Вашого дядька засудили?

У. Д.: Він не любив Леніна. Було, як згадає, скривиться, так ще й плюне: «Тьфу!..» Він у школі діловодом працював, а був грамотніший, ніж вчителі. Там хтось складав, а може й він сам, такі жартівливі віршики: «Їде Ленін  на свині, цибулина в кармані, оселедцем поганяє, п’ятирічку доганяє». Ви чули таке ?

Кор.: Ні, не чула.

У. Д.: Та, це я думаю, шо може й дядько сам складав. А може хтось складав, а він озвучував. Він так не любив Леніна, що не міг видержати. А як вип’є, то ще й пісню заспіває: «Устань, Ленін, подивися, як селяни розжилися – ні корови, ні свині, тільки радіо в стіні». Або таке: «У колгоспі добре жить – один робить, сім лежить». Ото його за ті віршики і посадили.

Кор.: Сусіди заявили, да?

У. Д.: Да, хтось заклав. Ото його посадили… Слухайте, я розкажу як…

У тридцять сьомому, мабуть, чи тридцять шостому, оце трапилось.

Кор.: Як звали дядьку ?

У. Д.: Іван Якимович… Його посадили і, мабуть, неділь зі дві він сидів у в’язниці. Його дружині, сусіди сказали: «Іди, Параско, хоча б одежу свого чоловіка забери, розстріляють, все одно викинуть, а то буде згадка». А чого “забирай”, бо сьогодні вбили Пилипа Сидоренка, а той Пилип колись був куркулем, то його розкидали, забрали все, а самого засудили. Засудили і розстріляли, в Лубнах розстріляли, а одежу і чоботи викинули за двері, не знаю, може на мусорник, то його дружина все це зібрала і принесла додому. Наш голова  сільради, Юрченко, моїй тітці сказав: «Іди, Параско, сьогодні будуть розстрілювати твого Івана, то хоч чоботи забереш». Насміхався… Дядько сидів, мабуть, неділь зі дві, усі думали, що його ось-ось розстріляють. Ніхто нічого ні його дружині, ні нашій бабі не сказав. Передач вже не приймали… Вже дядька у в’язниці не було…

          А насправді його не розстріляли, а в Хабаровск вивезли. Він там три роки на рудниках працював. Каже, що поки довезли до місця, мало не зарізали, з такими бандюками, з такими зарізяками їхав. Один жінку вбив, другий сусіда зарізав, а дядько навіть не знав, за що його засудили. З бандитами у шахтах був, там його могли і шпигнути, і різнути. А потім його перевели в іншу шахту, де працювали не тільки зеки, а й сибіряки вільно найомні. Тоді, каже, йому світ розвиднився. Кормити краще стали, й постіль чиста була. Добре до нього ставилися. Казали: “Залишайся тут, Іване, не їдь додому”. Вони не знали, що таке голод. Там його не було. Стали давати жалування, хоч і невеликі, але все ж гроші. Прийшов дядько додому такий справний, у костюмі. А дома драний ходив.  Каже, що залишився б там, тільки батьків своїх і дітей пожалів…

          А тут, коли сидів, вже помирати збирався, приготувався, думав, що розстріляють. В останній день розірвав на собі сорочку, й думає: “Повішуся”. Приготувався, за щось зачепив… А тут, чує, двері “рип”. Заходять. “Іване, що ти надумав? Помолися Богу, та й лягай спати. Ти нікого не вбив, не зарізав, ти ні в чому не винний”. І дядько якось заспокоївся, ліг спати, перехрестився. А зранку вияснилося, що його в Хабаровск відправляють… Оказується, прийшов наказ, щоб його не розстрілювали…

          А тим часом в селі таке несусвітнє балакали: “Бандит, ворог народу, хотів Леніна вбити”. А баба каже: “Який Ленін? У нас у селі Леніна ніколи не було, та й вже давно його немає живого…”

         Ми ж усі думали, що дядька розстріляли. І молебень батюшка в церкві відслужив. Ми його поминали, дев’ятини справили. І сороковини. Коли через рік прийшло письмо з Хабаровська, розпечатали, прочитали і тоді дізналися, що Іван живий. Така радість була!..

Кор.: Уляно Миколаївно, Ви прожили велике змістовне життя, чи зрозуміли, що воно таке щастя?

У. Д.: Щастя, коли в тебе хороший чоловік. Мій чоловік, на жаль, пив багато. До білої гарячки допився, що й повісився… Хоча я старалася, як могла: і діти в мене завжди були в порядку, і грядки, і в школі працювала стільки, дітей любила… Мене в селі усі люди любили, діти… Оце і є щастя.