Галина Гаркавенко, 78 років, Григорій Гаркавенко, 81 рік, с. Рудка Гребінківського району




Що не роби, а любов не зіграєш. Однак Галині та Григорію Гаркавенкам нічого грати й не треба. Достатньо на стареньких подивитися, щоб зрозуміти – усе в них по-справжньому. Своє діамантове весілля, 60-річчя подружнього життя, родина відсвяткувала в рідному селі Рудка Гребінківського району, що на Полтавщині…

До власного весілля Галина «стигла» аж три роки. У 1958 році  молодята нарешті розписалися, та й то по блату, допомагла знайома секретарка, бо нареченій місяця не вистачало до 17 років. Далі ростити свою кохану Григорій не міг. Терпець урвався…

Життя Григорія та Галини легким не назвеш. Важко працювали у колгоспі. Вона — дояркою, ланковою, пташницею, він — трактористом, слюсарем, бригадиром овочевої бригади. Жили небагато, та весело, завжди знаходили час для танців і пісень… Проте веселу вдачу за гроші не купиш, як і кохання.

Кор.:(Звертаюся до Галини) У вашій хаті й досі зберігається весільна скриня, з якою Ви заміж виходили. Які там скарби заховані?

Галина Гаркавенко: Трохи було барахла. А придане яке ж було? Була й перина, були й подушки, одіяла, простині, було полотно, ковдра, рядна… Усього було. Потім ще нажили разом добра різного сучасного.

Кор.: Повна скриня добра… То Ви були багатою нареченою?

Галина Гаркавенко: Багата-небагата, ну й не дуже бідна.

Кор.:(до Григорія Гаркавенка) То як же ви познайомилися?

Григорій Гаркавенко: Ходив у клуб сюди гуляти, я з сусіднього села, а робив тоді на тракторі. Прийшов у клуб. Слабенький тут клуб був після війни, глиняний. А грала гармошка, і я побачив, що дівча танцювало. А я на лавці сидю, довгенька така лавка, дерев’яна. Прийшла сіла. Я підійшов, сів біля неї, й отак її за ногу — раз і придавив. А вона як схватиться і тільки й духу тікати з клубу. І подалася додому, а я за нею…

Галина Гаркавенко: А не впіймав… (сміється)

Кор.: Швидко бігала?

Галина Г.: Воно таке время було, вже темно, то я кущами, кущами…

Григорій Г.: Воно таке ще мале було, дівка мала, усього 13 років.

Галина Г.: Не 13, а 14!

Григорій Г.: І вже на третій або четвертий вечір — приходе. А я робив в МТСі, ходив через болото з тракторної бригади сюди у клуб. Я до неї знову… І почали дружити. Три роки ходив за нею. Три роки гуляли. Тільки потім одружилися.

Кор.: Як підросла наречена, тоді одружилися.

Галина Г.: Ще й 17 год не було. Я 22 червня по паспорту записана, а ми 6 травня розписалися. То добре, що в нас була знайома секретарша, то й записали. А 11 травня 1958 року в нас було весілля.

Кор.: Важке тоді було життя. Люди, переважно, бідно жили. А весілля — подія для усього села. Багато було у вас гостей?

Галина Г.: Тоді в нас 80 душ гуляли весілля. Отут ця хата стояла. А від забора прямо до хати на траві простілки послали, й люди сиділи. На столі — що було в хаті. Що було їсти? Борщ, картопля, тулька була, узварок… Оце таке було їсти…

Григорій Г.: І хліб печений, паляниця.

Галина Гаркавенко: А як вже поїзд випроводили, як дід мене забрав, кухарка каже: “Нема чого їсти”. Люди ж посходяться, а нема чого на вечерю на стіл подати… Тоді вона каже: “А знаєш що, давай замісимо локшини, та й напечемо коржів”. Ми коржі попекли, покачали, на сонце поклали, щоб трохи прив’яли. Напекли коржів, нарізали локшини. Зварили два чавуни локшини тієї, на дворі, на пічці. І ото вечеряли ту локшину… Музика була гарна, грали, гуляли, не так, як тепер. Куди там!

Григорій Г.: Цілий тиждень гуляли!

Галина Г.: У четвер — вінки були, у п’ятницю ходила в друге село кликати. У суботу “шишки” були, а в неділю — свадьба була. А в понеділок похмелялися, у вівторок — похмелялися, а в середу — бал був. То там дідів хрещений був, то на толоці кашу зварили. Отакий бал був.

Кор.: А що таке “вінки”?

Галина Г.: Дружки сходились в хату і з лент робили дві квітки. Ото вінки називалися. Співали гарно. Я не дуже співаю, а мої дружки гарно співали…

Кор.: А хто в вашій родині музикант?

Галина Г.: Дід такий собі музикант, та в бубон б’є добре.

Григорій Г.: Я до неї на зустрічі з бубном ходив. Тоді вовків дуже було багато. То я йшов до неї із сусіднього села і бубонів, щоб не боятись вовків! (Сміється). Ото такі діла, голубко…

Інтерв’ю

Кор.: Що б ви могли порадити молодим людям? Секрет кохання в чому?

Галина Г.: Яке може бути кохання? Я діда люблю зроду.

Григорій Г.: А я — її. Я в тракторі сидів, а вона вважалась мені. Оце зробив, що мені треба, покинув трактор і пішов до неї!

Галина Г.: Він тепер не такий, а коли був молодший, унь, подивіться на фотокарточку, красенем не назвеш. Якось його довгенько не було, чогось не приходив, може поїхав кудись, чи на роботі був… Не знаю. А я за ним затаскувала. То мені сусідка й каже: “Чого ти за ним тоскуєш? Отакий банькатий, отакі очі, такі зуби… страшко, а ти за ним тоскуєш”. Я рік до неї не балакала…

Кор.: Для Вас він був найкращий?

Галина Г.: Так, найкращий! А були тут й інші хлопці… Їздив до мене один, хотів посвататися. Хотів, щоб ми з ним гуляли. Хлопець той на лісапеті вивчив мене кататись. Так дід його відбив.

Кор.: То в чому ж секрет сімейного щастя?

Галина Г.: Не знаю, може, любов така…

Кор.: Вже стільки років минуло з того часу, як ви одружилися, а любов все одно не погасла?

Галина Г.: І споримося буває, а любов все одно є!

Григорій Г.: Нехай навіть вона мене не любе, а я її все одно люблю, як і раніше… (Сміється і цілує свою дружину).

Сюжет