Ганна Бережна, 98 років, Віра Марченко, 66 років, с. Мазоліївка Глобинського району


Здається, Ганна Бережна заглядає вам в саму душу. А обличчя якесь дитяче – чистеньке, гладеньке. Щоб так виглядати у 98 років, мабуть, треба заслужити. А вона вважає – гріх, думає, що через якійсь свій гріх, так довго живе. Життя важке. Вона з переселених. Раніше була одна Мазоліївка, тепер дві: одна на землі, друга – на дні моря. Будівництво Кременчуцької ГЕС вирвало людей з власних домівок, змусило розібрати хати, зруйнувати печі, викорчувати, зрубати плодові дерева. Хтось прижився на новому місці, хтось ні. Кажуть, відірви людину від власного кореня – зміниться її доля.
Галина Бережна – колишня вчителька французької мови, та вже не може згадати жодного слова французькою, навіть як буде «кохання» забулася. На питання, чи була в неї мрія потрапити в Париж, вона відповідає, що про таке й не думалося. Роботу, щоб усю переробити, дня не вистачало. А діти постійно хворіли. І як дорослими стали, теж хворіли. «Що таке щастя? Щоб діти здоровими були. Тільки про це й мріяла. Який там Париж?» Син баби Ганни у 2000 році помер. Пережила мати сина майже на 20 років. Чоловік пішов у 2005-му. Непоганий був, та до чарки прикладався. Що тут зробиш?.. Так і живуть жінки вдвох – мати і донька. У Віри Тимофіївни (доньки) попросила відшукати хоча б одну світлину Ганни Савівни у молодості, та вона не знайшла жодної. Не має повернення, усе проковтнуло море часу. І тільки голос, і тільки погляд… Погляд у саму душу.


Ведуча: В якому селі Ви народилися?

Ганна Бережна: В оцьому ж селі й народилася. Тільки Мазоліївка раніше була внизу, а на бугрі було хат, може, з десять. А так усі внизу жили. Як я вийшла заміж, то пішла на гору. І тоді ми так і жили оце, мабуть, аж до 2005-го году. Потім моя донька, Вєра, попала в аварію. Вона оце тут жила, в цій хаті. Чоловік умер, і я пішла до неї. Оце так  тепер тут і живу.

Ведуча: Розкажіть про своє село, нижню Мазоліївку, яким воно було до затоплення?

Г.Б.: Мені воно було дуже красиве село. Усі села, Вереміївка, Святилівка, і дальше, усі на Глобино, їздили тільки через Мазоліївку. Оце на гору тут піднімалися і їхали на Глобино. Було веселе, гарне село. Та тепер воно перевелося.

Ведуча: Перед тим, як нижню Мазоліївку затопили, як відбувалося переселення?

Г.Б.: Виділили кожному усадьбу на бугрі, і кожний будував собі хату. Була ганянина! Спішили, хто яку халупку і зробив, потім уже хату строїв. Оце й ми – це Вєра купила хату, а ото було таке, як повітка… Так шо важко було людям. І це ходили отак сім’ями, одне одному помагали. Ніхто не платив, усі так: я вам поможу, а ви мені поможете. Це ж треба не одна людина, на те, щоб помазати хату. Отак одне одному помагало, і отак вистроїлися всі. Ніхто не остався. Для стариків построїли хати маленькі. То їх уже всіх нема, вже ті люди померли. Садиби ті позабирали другі. А так… Важко було!

Ведуча: Залишати рідну хату важко було?

Г.Б.: Звісно ж, важко. Треба ж було розвалить і убрать всі будівлі оці, і садок викорчувати, і хати, і повітку, і погріб, – усе-все треба прийнять. Так люди одне одному помагали і прибрали. А тоді, як прибралися всі, тоді вже пустили воду… Яблуні, груші, усе викорчовували. В нашого батька садок був, то отак з корінням дерева викорчовували, і нам сюди привозили на дрова яблуні. Так що усе викорчовували, не оставляли.

Ведуча: А потім, коли Ви переселилися, ходили дивитися, яке там море розлилося?

Г.Б.: Ні, я не ходила, бо ми ж прямо коло моря жили. Наша хата так  там і стоїть. А батько мій… Коли не зовсім пустили воду, а йому ж хочеться піти, подивиться на своє попелище. Та й таки дійшов, та як загрузне! А воно ж грязюка така, що й ноги не витягне. Та ходили всією юрбою його витягали. Таке було… Харошого не було.

Ведуча: Чи є у вас люди з інших місцевостей?

Г.Б.: У нас? Є. У нас сусідський хутір був Миколаївка, то ото їх сюди переселили частину, частину в Броварки,  а частину – аж у Градизьк. Багато… Не всі люди поселилися, як раніше, по-сусідськи, одне десь пішло в одне село, друге – в друге, а третє – в третє.

Ведуча: Мазоліївка велике село?

Г.Б.: Було велике село. Навіть не знаю, скільки було людей у нас.

Ведуча: Розкажіть, будь ласка, про село, яким воно було раніше, про його розташування? Ви говорите, що одне село було внизу, інше вгорі…

Г.Б.: Частина була на горі. Тут же в нас була дорога прямо на Кременчуг: оце через Мазоліївку, там Пронозівка дальше, там Тагамлик, аж до Градизька і до Кременчуга. Це була дорога з Києва і оце сюди прямо їхали. Воно було непогане, гарне село. І люди були добрі якісь, тепер не такі. Тепер у нас багато чужих, покупили отут хати, так чужі ж! Ніяк не звикнем, я даже не знаю нікого з них. А тепер я зовсім нікуди не ходю…

Ведуча: Як Ви думаєте, чому раніше люди дружнішими були? Бідніші  були, а дружні, так?

Г.Б.: Якось тепер нікуди не ступиш ногою бесплатно, треба тіки платить. Оце немає в нас мужчини, син її (показує рукою на доньку) у Кременчуку. Щоб хтось щось поміг – ні!  А тоді якось по-сусідськи було: ти мені, я тобі, та той тому – дружні були люди… і добрі. Тепер за грішми трусяться, а тоді ніхто за гроші не думав, бо ні в кого їх не було, усі були рівні.

Ведуча: А що люди говорили про переселення, людям же не подобалась ця ситуація?

Г.Б.: Нікому не подобалося таке. То в нас же там, біля Дніпра, були  плавні, там було сіно… А дров було! Це ж усі їздили туди по дрова, сіно косили, в кожного корова була, теля. І все вигодовували відтіль. А як переселення пройшло, не стало в нас нічого, ні коров, ні свиней, нічого. Бо нема ж чим його годувать. Так шо недовольні були, все на Хрущова тоді лаялися, шо таке зробив. Ну а шо ж – так схотілось, так зробили…

Ведуча: Тобто людей не спитали, так?

Г.Б.: А ні, ні, ніхто нікого не питав. Сказали, шо переселяйтесь, значить, переселяйтесь. Та тоді збори скликали, на зборах сказали, шо це треба зробить. Ну, а яке ж було в нас багатство? Тоді ж не було ні заборів, нічого – лізи. У плавні їздили, лозу рубали, лізи ставляли, у кожного двір був обгороджений і все було в порядку. А тепер попробуй купити той забор!

Ведуча: А що таке лізи?

Г.Б.: Це із лози плели парканчик такий. Кілки забивали, а тоді плели лозою. І в кожного було гарно. Ну, а тепер кожний дбає про ту копійку. Треба ж і обгородити, треба дощок купити, ну, а воно все таке дороге…

Ведуча: А Ви вміли ці лізи плести?

Г.Б.: Вміла. В нас батько плів. Це він як оженився, тоді ж він і одгородив: і від дороги, і двір, бо в дворі ж кури, то все обгороджував лізами. Було ловко…

Віра, донька: Я була отака завбільшки, як воно стало, те море… Раніше і купатися туди ходили, там і пляж був у нас, і рибу ловили. І зараз там ловлять рибу люди, там оці хлопці ловлять і гроші деруть хароші за рибу…Ну, я вважаю, що для тих людей, що тоді були, то  була трагедія, для них переселення було це чимось страшним. А для нас море стало вже звичним, нічого такого для нас поганого немає зараз од того моря. Хоча воно миє, розмиває береги…

Кор.: Куди ви на кладовище ходите, де ваші померлі?

Г.Б.: А у нас кладовище ж тут. Оцією дорогою і прямо так…

Віра: Сюди ж всіх попереносили, і отих, хто там, в нижній Мазоліївці  помер, зі старого кладовища. Могила одна в нас, де поховані всі ті. Це мені мама показала, де поховані всі наші рідні. Всіх туди поклали, в одну могилу.Мені мама каже: “Ото там клади на поминки, того шо там її дідусь і бабуся, поховано там багато людей наших. Ото так. Ми сюди ходимо на кладовище, туди вже ніхто не ходе, бо там же його викопали те кладовище. А як вони копали, ми тоді малі були, та бачили.

Кор.: Розкажіть, будь ласка, як це відбувалося?

Віра: Як вони старе кладовище копали, там дядьки такі були, і ми, діти, бігали туди, заглядали… Вони викопували, доставали голови, і їм по кількості голів платили….

Г.Б.: Голови рахували, скільки там, чи сто голів, чи шо. Голова головне.  І вони голови брали, в ящики складали і на кладовище сюди возили. Там ще така довга траншея була. Ото вони засипали. А в нас же було двоє кладовищ, то ото із другого кладовища тоже таке саме.

Віра: Оце зараз, як почало мить море, так там беріг розмиває, де раніше було кладовище, і мерців видно. Отак стоїш, дивишся, а там ці люди померлі лежать…

Г.Б.: Тепер немає, не їздять пароходи сюди, а то, було, їдить пароход понад берегом, і дивляться люди на могилу, на Мазоліївську. То там видно, де лежить той чи інший мертвяк. Тепер же шось з цим зробили…

Віра: А вони тепер построїли дамбу, отак понад цим берегом зробили дамбу, шо там не миє вже оцей берег, де кладовище було. Засипали щебьонкою, отак понад кручею над тією, шо тепер вода туди не б’є, і воно не одвалюється. А так мерці прямо в воду падали… Жахливо.

Ведуча: А в якому році було переселення?

Г.Б.: Напевно в пійсят четвертому.

Ведуча: А якого Ви року народження?

Г.Б.: Я? Двадцять другого.

Ведуча: Ого! Це Вам виходить…

Г.Б.: Сійчас? Девяносто вісім. Вже страшне стара. А шо ти! Не вмираю… Та ще я й на городі роблю, так шо…Оце ж сажали все, то поливала, а оце зараз уже таке пече, шо я нічого не роблю. А то – все. Поки ото бачила, то шила. Ну, а тепер ото ні шию. Телевізор даже не дивлюсь, чогось око оце геть хворе. Як тіки подивлюсь на телевізор – око болить… А ноги одказують геть, с ціпочком ходю… Інколи ото ж як лежу, та й думаю: хтозна, може, я щось отаке заробила, шо мені оце мучиться хтозна поки. Може… Шось не так, шо?.. Оце релігія доказує, шо рай і пекло є. Хто його зна, шо там? А в нас оце…

Ведуча: Ви в Бога вірите?

Г.Б.: Та вірю… Поки робила, поки не вірила, було, і сама ж доказую дітям, шо немає Бога, а тепер і хрестик носю…Ніхто не знає. Та я ото часто думаю, шо може я отак нагрішила, шо я оце так довго живу. Ніхто в роду нашому стільки не жив. Коли батьки померли, було їм по восємдесят год. Сестра зовсім молодою… Брат на фронті вбитий, другий прожив усього шийсят год. А одна сестра, у Святиливці вона, так вона на двадцять год від мене менша, так ноги одказали геть і край. Шо вона вже не робила! Це де отам по телевізору шо показують, які ліки, то вона усе купує… П’ять тисяч оддала! Так як приклала, чи помазала, такі коліна поробилися, шо вона й досі на ходунках ходе. А живе одна, чоловік умер, сама лишилася…Це я, а була попереду ще одна сестра, то була вона старша від мене на год, то вже давно вмерла. То я і думаю: мене Бог держить на світі, для чого? Хтозна, шо воно там…

Ведуча: Ну от для чого людина живе на світі, як Ви думаєте?

Г.Б.: Для чого вона живе? Хто зна для чого. Щоб наробиться, як ото я, за свій вік наробитися, як проклята! Так шо, для того, мабуть, щоб робити людина живе. А воно не можна сказать, шо хто робе, а хто не робе. Як було таке прислів’я: хто не робить, той не їсть, а воно таки – ні. Є багато людей таких, шо і не роблять важко, а живуть гарно, і мають усе, а другі такі, як і ми…

Ведуча: А що таке щастя? У Вас були такі миті, коли Ви відчували себе щасливою?

Г.Б.: Хто зна… Коли я була щасливою? Як діти були здорові, ото тоді й я була щасливою. А як ото син весь час болів, і ця тоже… (показує на доньку). Все я возилася з нею: то легені, то желудок, то ще щось… Тоді щастя не було. А як ото благополучно все – то й щастя…  Я не знаю… Може, й не буває того щастя… А воно так временами проходе – те було щастя, те нещастя, то так воно усе разом змішалося і не розбереш…

Ведуча: А яка робота Ваша улюблена? З дітьми подобалось Вам працювати?

Г.Б.: І понімали всі, і сама не важко робила у школі. А вдома така кабала була, шо усе треба самій робить… Чоловік працював на машині, кожного дня в поїздці, і день, і ніч нема. А я все сама: і город, і корова, і свиня, і діти, і на роботу треба… Тепер у нас є невістка – у Вєри син та невістка, в Кременчуку вони живуть, дитинка в них, то вона нічого не робе… Інколи дивуюся, думаю: як я все вспівала? Треба було і в школу йти, і дитина одна дома, і свиня відірвалася… (Було таке, шо свиня одірвалася та попала під дерево, пропала). І корова – треба й здоїть й відігнати, і все вспівала. Було і щасливе, і нещасливе.

Ведуча: Тоді краще життя було, ніж зараз?

Г.Б.: Я тепер не бачу життя. Мені тоді було краще. Якось у селі було весело давніше. Співи які увечорі! А тепер не почуєш співів, тільки матюки можеш почути. А так, шоб хоча б хтось десь замугикав – нема. Харошого нема. То тепер, може, оце, як Зєлєнський став, то тепер може шось якось наладиться…

Ведуча: А які Ваші улюблені пісні були?

Г.Б.: Ну та… Багато пісень, але я їх уже не знаю.

Ведуча: Полюбляли співати?

Г.Б.: Не знаю, не придумаю, яку б Вам пісню заспівати…

Ведуча: А от розкажіть, яке було Ваше дитинство, пам’ятаєте? Ви голод тридцять третього пам’ятаєте?

Г. Б.: Пам’ятаю. Нас було в батька четверо і батько заболів малярією якраз у ту весну. У нас була добра корова. Мати оце в середу в Жовни на базарь, у неділю в Градизьк, пішки ходила кожного разу. Це вона і ряжанку робила, і сир, і молоко, і все це несла на базарь, а відтіль  приносила кусочок хліба, бо батько ж больний, а він не хоче його їсти – він нам той хліб віддає. Корова ото була, а батько був заготовачем, то в нього був кінь. Їздив він по селах. А потім він в колгосп здав того коня. Та… важко було… Ставало все гірше і гірше. Настав час, коли ми того хліба зовсім вже не бачили…

         Одного разу йде один дядько дорогою, а я, мала, по дорозі бігаю. Він й каже: “Дівчинка, винеси мені з дому ножа”. Я винесла ножа, він витяг із торбинки хлібину, одрізав кусок, поклав його в торбинку, а мені ніж оддав. Я потім так лизала той ніж! Думаю, ну чого він подражнив мене? Ну вже б одломив того хлібу, та й їв! А то ні… Бо не було в нас хліба. Оце мамка як на базарі куплять кусок, принесуть, то ото гуртом з’їмо по кусочку… А так же не було чого їсти. Їли все. І акація, як цвіла, то їли. А то сестра старша була, і ходила вона в плавні за село аж. Там щавель. І оце нарве щавлю, принесе додому, і ото мати закип’ятить молоко, вкине дрібненько покришений часник, щавель, а  там кислота, і часник обкипить сиром і зробиться ніби галушки. І ото ми таке їмо…

Ведуча: У Вашій родині від голоду ніхто не помер тоді?

Г.Б.: В нашій сім’ї усі вижили. Там дальше родичі померли, а в нас ні. Правда, дідусь умер у тридцять другому, а ми осталися шестеро всі.

Ведуча: У що Ви грали в дитинстві? Яка у Вас була іграшка улюблена?

Г.Б.: Ніяких у нас не було іграшок, тільки кукли.

Ведуча: Які у Вас кукли були?

Г.Б.: Із тряпок. Було, мамка сідають увечері, роблять нам кукли. Е-е… Та й не було більше ніяких. А гралися у квача. Ще які? Багато було ігор, та я тіки їх вже позабувала, у голові вже порожньо.

Ведуча: А хто Вас читати навчив, як Ви вчилися читати?

Г.Б.: Я вчилася сама. Сестра ходила в перший клас, а я коло неї. Вона прийде зі школи і пише оце, шо там вона пише, і я коло неї. Тут вона кончила перший клас, а я як начепилася на батька: запишіть й мене в школу! Так татко пішов та й записав мене. Моя сестра пішла в другий клас, а я в перший… А тоді ж треба було і сіяти, і орати, то батько  бере сестру на степ, вона веде коні у плугові, та й не пішла в третій клас. Осінь. Це ж татко думав, шо вона поможе йому робить, а тоді буде в школу ходить. Та її не взяли в третій клас, а повернули в другий, туди, де й я. Так ми з нею й закінчили сім класів разом, удвох. Ніхто мене не заставляв, мені самій хотілося в школу…

Ведуча: А вчителькою Ви хотіли стати, мріяли?

Г.Б.: Хотіла стать, тіки я не хотіла на іноземний, я думала йти на фізмат. А воно не получилось. А тут однаково: кінчила три курси – і війна. І тут тобі не стало нашого інституту в Кременчуку. То осталася я так. Вже тоді ото на курси підвищення кваліфікації їздила, а вже не вчилась.

Ведуча: А як війна почалася, пам’ятаєте?

Г.Б.: Та як? Пішли ми з дівчатами на базарь, а це, здається, неділя була. Коли коло репродуктора на вулиці людей страшне стоїть. Шо таке? – Почалася війна. Ну ото так ми взнали, шо почалася війна. Аж потім уже почали налітали літаки. Вони й на Кременчук вже тоді налітали. І тоді вже забрали в нас і общежитіє, а потім інститут. Нічого не осталось. Все розбили, розрівняли…Я приїхала додому, а брат учився в Крюкові, я поїхала до нього, там і заночувала. Бо одно налітають фашисти, одно налітають… А вночі спала я там у їх в общежитії – та вночі як літають, як кидають ті бомби, то так страшно, куди там спати!

Ведуча: А тут у вас була окупація, німці тут були?

Г.Б.: Були німці тут.Я ще тоді дома була, в батька. Коли, мабуть, чоловік двадцять заїхало в наш двір. І мотоциклом, і ще чимось… І ото були в нас, ночували. То один німець – я то думала, шо німець, а ні, він француз – молодий дядько, матері вже моїй ото розказував: “Не журіться, війна кінчиться, ваша донька піде вчиться, не журіться”. Француз обращався дуже гарно до всіх, а ті німці, то ні. Такі суворі, кожен собі мурмоче шось. Ото так ми побачили вперше німців. Я собі уявляла, шо німці зовсім не такі. Коли я ще в школу ходила в Градизьк, так у нас був німець, німецьку читав. Ну, він насправді не вчитель, видно, а тіки взявся, чогось приїхав сюди і його поставили. Він не знав німецьку. І оце тіки в клас увійде, каже: “Руйх, руйх!” – оце «тихо». І все, більш нічого. І чогось отам в тридцять сьомому його забрали вночі… Він такий дядько був високий, плечистий, здоровий, так я думала, шо оце всі німці такі. Оце думаю: німці – то страшні люди, такі здорові. Коли потім побачила, шо вони обикновенні, такі, як і ми, а тіки того, шо німцями звуться.

Віра, донька: Ма, чуєте, ма! Ну, а там же ж були такі жінки, шо  родили од німців дітей?

Г.Б.: Я не помню, шоб таке було у нас в селі…

Віра: А Буш?

Г.Б.: Буш? Так це ж той з німців Поволжя був, це ж під війну, він жив у Градизьку ще до війни, робив тут перекладачем. І ото він з Тетяною злигався, і так вони й дитину прижили.

Віра: Брат мій ходив у школу, то в їхньому класі якийсь Буш вчився, він без батька ріс, казали, що батько у нього німець. Так я ж ото і думаю, що це ж  якась любов була…

Про село, світ захоплень та сімейне життя

Ведуча (до Ганни Бережної) : Бачу у Вас вишивані подушки, рушники… Це все Ваша робота?

Г.Б.: Так.

Ведуча: Красиві такі, гарні, якісь півні, квіти…

Г.Б.: Ото Вєра вишивала, ото середню оту, велику, одну.

Ведуча: Дуже красиві вишивки…

Г.Б.: Ага, любила вишивать. Допоки бачила.

Віра: Оце останній рушник вони вишили. Позапрошлий год.

Ведуча: Ще два роки назад у 96 років вишивала? Це фантастика… І оці коврики, мабуть, теж робота Ганни Савівни?

Віра: А коврики то ще й прошлий год вони плели. Ото сядуть, і плетуть… Онука їхня привезе нам ото все своє таке, ненужне. То вони ото деруть тканину на клаптики, сидять і плетуть…

Г.Б.: Ото й кружево плела сама…

Ведуча: Дуже гарне таке, дуже акуратне. Відчувається, що Ви хороша майстриня…

Г.Б.: Вишивала… Як уже пішла на пенсію, то вишивала – ото рушники, в нас їх багато, це все моя робота. Як прийшла сюди, до Вєри, то сиділа ночами і шила. Плела ото круги такі, ткала на верстаті рядниння, тепер його нема де й дівать. А так… Все робила.

Ведуча: Ви вчителькою працювали?

Г.Б.: Так, робила вчителькою.

Ведуча: А що викладали?

Г.Б.: Я вчилася в Кременчуці в педінституті на іноземному відділі. Ну, так получилося, шо я не пройшла на вкраїнську. Робила я у Градизьку, іноземну мову викладала. А тоді шо ж – мені ж не вигідно. Дітей в мене двоє, чоловік, а як же ж я буду їздить? Поїздила два чи три роки в Градизьк, а тоді давай проситься в районо, шоб дали мені місто тут. То тут я викладала вкраїнську мову.

Ведуча: А яку Ви іноземну мову знаєте?

Г.Б.: Французьку.

Ведуча: А мріяли колись у Франції побувати?

Г.Б.: Та ні, що Ви… Діти, сім’я, хазяйство… Та не думала даже!

Ведуча: Щось можете французькою сказати?

Г.Б.: Ну… Шо я можу сказать? Не придумаю, яке речення сказати…

Ведуча: Скажіть, яке життя Ви прожили, яким воно було?

Г.Б.: Всяке було… Спочатку, тіки поженилися, народилася дитина. Через год – чоловіка забрали на войну, я осталася сама. Та було всього! Було таке, шо й дитину одну покинемо (ми тоді зі свекрухою жили), а тоді людей ганяли на окопи. Війна була тоді. Так покинули раз малого на печі у колисці, вернулися – а він впав з колиски. Як він не задушився на той печі? Піч гаряча, йому дихати не було чим, і якось він зсунувся. Врятувався. Ой, всього було стільки… Втримати годі… А потім синок захворів: ніжка та й ніжка болить… А війна ж… Поїхала я в Градизьк, Комарецький тоді був лікарем, та хоч би побалакати мені, хоч би спитати! «Та ні, – каже, – ти казала на п’ять минут, а вже й десять пройшло, а ти все балакаєш». Так нічого і не зробив. Тоді я повезла хлопчика в Кременчук, дали мені направлення в Полтаву. Та пролежав він там чотири роки з половиною. Це дуже важко, і йому було дуже важко…

Ведуча: Туберкульоз кісток був, так?

Г.Б.: Вони то так визнавали, а насправді в нього була тріщина кості спочатку. Десь упав, а потім же ходив, кульгав. І до того ж доходився, що вже за колінце брався, іначе не мог… У Полтаві пролежав чотири роки з половиною, та нічого не допомогло. Ті зробили операцію,  виправили ногу, та все даремно. Вона ось тут (показує на стегно) ногаболіла.

Ведуча: Ваш чоловік з війни повернувся?

Г.Б.: Прийшов з війни, тоді ж ми разом давай сина лічить… Він у 2005-му годі вмер, наш син. Робив у Світловодську зубним лікарем.

Ведуча: А де ви з чоловіком познайомились?

Г.Б.: Ми в цім селі, Мозоліївці, обоє народилися. Вже під війну було таке: машини молотили хліб, уже холодно було, і він був коло машини, і я. І ото ми там й познайомились. Ну, та й пішло-поїхало… Всяк було, по правді сказати… Раніше харашо було, а потім, коли вернувся ото з війни, поставили його комірником. А як комірник – значить, ото п’янка. До нього йдуть – пляшка. Так ото й було – сварка… Ну, та він хоч не бився, й то добре, позаводимось, та й усе. Головне, що діти нас не чули, нашої сварки. Ми сварилися тоді, коли немає дітей в хаті. І так вони нічого про наше не знають. Нічого було… Ще б так жити, то жити можна! Не без того, шо там посердимося колись, завжди ладиком не проживеш…

Ведуча: Не можна прожити все життя, щоб не сваритись?

Г.Б.: Не можна. За щось та посердитесь…

Ведуча: А що таке любов?

Г.Б.: Ой, я не скажу – не знаю, як його пояснить…

Ведуча: А кохання? Є різниця між любов’ю та коханням?

Г.Б.: Є різниця. Отам часто і в журналах пишуть, і в книгах, шо таке любов. А шо воно таке насправді ніхто не знає…

Ведуча: А як буде слово «кохання» французькою мовою?

Г.Б.: От, забула, не знаю. Забула тепер уже все. Я тепер оце покладу окуляри, обернулась – і вже шукаю. Взяла в руки, а сама ходжу, шукаю…

Ведуча: А була у вашому селі церква?

Віра: Там церква була дуже гарна, але її при колективізації убрали.  Мам, а церква яка була в нас?

Г.Б.: Гарна, дерев’яна. Красива була церква. Колись в газеті була фотографія. Ловка була церква… Як ото проти релігії боролися, розібрали церкву.

Ведуча: Що з матеріалом зробили, побудували щось?

Г.Б.: Тут зерносховище було, то там облицьовки оті, з дерева дощечки були поприбивані. Це все, що з нашої церкви залишилось…

Ведуча: А чим люди жили, що їх надихало?

Віра: Свята були. І зараз же ж є, і тоді були свята разні…

Г.Б.: О, ярмарки були великі в нас. Це всігда карусєль в нас. Тут, на буртах була. Таке в нас було: бугор і оце там завжди був ярмарок. І скотину виводили, і шо хто мав, виносив, і приїжджали із Кременчука, і з Градизька. Привозили різне взуття, цілі сундуки… Якось встали ранком, а надворі таке мете! І світа не видно. Ну, а люди ж гарбами приїхали. То вони погрузилися й поїхали додому, назад, нічого не вторгувавши.

Ведуча: А ярмарки були коли, скільки разів на рік?

Г.Б.: Один раз на Теплого Олекси, це ярмарок називався, а на Воздвиження – храм. То це тоже велике свято.

Ведуча (до Віри): А до тої хати, де Ваша мама жила, Ви їздите з сином інколи?

Віра: О, мені хочеться туди.

Ведуча: Ви там народились?

Віра: Да. Я там народилась.

Ведуча: А хата біля моря близько?

Віра: Так, близько. П’ята чи якась від моря… Хата вже така, що ми бабушку туди не возимо, шоб вона не бачила. Того шо там уже багато розпалось, вобщем уже таке воно, ніяке. Я кажу Серьожі, моєму синові: “Як подумаю, що то ж моя хата, треба шось же ж робить…” А він: «Та то треба крить». Вона в нас очеретом укрита була, в ній літом прохолодно було, а взимку тепло. Дуже хороша хата.

Ведуча: Боляче бачити, як хата розвалюється? Це ж ніби жива істота… Як тільки з хати підуть люди, вона починає занепадати.

Віра: Як поїдемо туди, оце як зайду, як подивлюся… Продали ми ту хату одному рибаку з Крюкова. А він чомусь довго не приїжджає. То хлопці взяли та позабивали гвіздками отакими вікна і двері. Воно ото так і стоїть забите…

Ведуча: А як ви море називаєте між собою, є якась назва?

Віра: Море, та й усе.

Ведуча: Тут у вас дуже красиве місце, річка впадає…

Віра: Ви знаєте, село було дуже велике. Воно й зараз велике, ну, тіки зараз уже багато людей вимерло. У нас оце, як подумаю, мужчин майже нема. Жінка живе, жінка, жінка…

Ведуча: А в чому причина?

Віра: Хтозна, шо таке. Хтозна, чого. Ну у нас багато померло хлопців таких, які любили випити.

Ведуча: А Ви теж вчителька? А що викладали?

Віра: Да. Я – біологію. А мама тут працювала. Там і садок був, де зараз церква. Садок у нас великий дуже був. Це я, як приїхала, роботи не було мені, так я пішла в садок, завідуючою робила. Тоді десь до ста дітей в садочку було. Я вже не кажу про школу. 

Ведуча: А чому Ваша мама обрала мову французьку, знаєте цю історію, чому?

Віра: А чого Ви французьку, мамо, вибрали, як училися?

Г.Б.: Так… понаравилося мені. Німецьку я не любила, так оце пішла на французьку… А взагалі то… й досі як німецькою хтось забалакає, хоч десь там у телевізорі, чи де, мені аж млосно стає, війну згадую. Ніколи не забуду, як ми ховалися від німців у городі. Коли вони відступали, такі зілі були, як собаки, не те що сперше…

Ведуча: Палили хати як відступали?

Віра: Да. Було й таке, шо палили хати. Це мені мама розказували… Десь там викопали рів такий на городі і ото там у рову сиділи. Ховались… Це було у серпні…

Г.Б.: А в мене маленький Толя на руках. Не тільки ми в тому рову сиділи, а й інші люди, сусіди. Так, кажуть, воно ж плаче дитина. Вони на мене сердяться, кажуть же ж, почують німці, шо ми тут сидимо…  Коли німці підійшли майже впритул і світять.  Ну, думаю, це ж зараз підпалять, будемо тоді вискакувати, бігти хто зна куди. Толю притискаю, а в самій серце вискакує… Та ті шось побалакали, побалакали і пішли… Ото я в останній раз бачила німців…

Ведуча: А на початку війни, мабуть, боялися потрапити в Німеччину на примусові роботи?

Віра: Оце ж страшно їм було. Батько ж мій, він на фінській війні воював. Тоді ж з фінської пішов на Велику Вітчизняну, попав в оточення. І тоді ж з оточення вже якось він додому добрався. Якось там уже вийшло. Я навіть не розпитала його, як. А мама ж тоже була в селі. І він же прийшов. А тут же беруть всіх у Германію. А жонатих не беруть. І тоді тато й мама одружились. Ото так вони не попали у Германію.

Ведуча: Так що ото і вся любов. Рятувалися…

Віра: Ото й уся любов... Мама в нас якось – я не чула, щоб вони колись з батьком спорились, ніколи ми в сім’ї не чули спору. Я оце як згадаю своє сімейне життя, було ж всякого, як зчепимося з чоловіком, то й дитина чує, шо ми одне одному кажемо, й шо робимо. А вони – нє. Жодної суперечки ми від батьків не чули.

Ведуча: Не показували дітям?

Віра: Там може, десь шось вони одне одному й скажуть, ну ми не чули, шоб вони коли лаялися.

Ведуча: Що Ви можете про маму свою сказати? Яка вона?

Віра: Ну як? Добра вона в мене. Така… Вважайте оце ми вдвох, то я таке: сьогодні встала, а завтра можу й не піднятися. Я оце тепер стала така, шо можу лежать цілий день. А вони ото: старість не радість, ну йдуть туди і пораються, і пораються, і все роблять. Того шо вона жаліє мене. 

Ведуча: Ви їй допомагаєте, вона Вам, так? А Як Ви думаєте, в чому секрет довголіття?

Віра: Татові було вісімдесят сім років, у 2005-му році він помер. А мама оце ж осталася. Кожен рік ми їй відзначаємо День народження. І як прийдуть наші знайомі, то питаємо: “Ви б оце нам сказали, мамо,  шо нам треба робити,щоб довго жити?”То вона ото тільки сміється. Дід, так той у нас потрошку любив випити, а мама ні, мама взагалі не знає смак горілки.

Ведуча (До Ганни Бережної): Так в чому ж секрет? Що треба робити, щоб довго жити?

Г.Б.: Хто зна… Більше робити. Я оце думаю, шо я роблю цілий вік: і до війни, й після війни, то, мабуть, я того й довго живу.

Ведуча: Не шкодувати себе, так?

Г.Б.: Може й так. Я не скажу. Я знаю, шо вік прожила оце – товклася й товклася… Отаке, мабуть, моє щастя.