Катерина Сич, 79 років, с.Устимівка


З Катериною Сич ми зустрілися в дендрологічному парку “Устимівський”. Це в Глобинському районі Полтавської області. Колись вона працювала тут науковим працівником, присвятила парку більше 40 років. Це офіційно, а неофіційно — майже усе життя, з того часу, як юною дівчиною після Полтавського сільськогосподарського технікуму у 1961 році приїхала в Устимівку. І нині у свої 79 років Катерина Савівна відвідує парк майже щодня. Щоб там ні було з настроєм та здоров’ям, іде до своїх дерев. “Це моє улюблене місце, улюблене дітище ”, – каже. Вона знає тут кожне дерево, кожну рослину. Історії людей і дерев чимось схожі між собою…

Дерева і люди

Ведуча: Дерева людині віку додають?

Катерина Сич: Ну, безумовно. Рослини нам допомагають. Дерева очищають повітря. Ви візьміть, наприклад, оце в городах, по вулицях машини їздять, скільки їх, яка загазованість. Оте листя палять, скільки всякої шкідливої всячини в повітря при цьому виділяється. А гербіциди, а яди! Я сьогодні зранку встала — запах якійсь надворі неприємний. Десь з ферм тягне, щось таке палять. Ну, звичайно ж вночі палять, щоб люди не бачили… А дерева очищають повітря, очищають навколишнє середовище. Я не знаю як хто, а я к прихожу сюди, в дендропарк, і радію, і любуюся, і відпочиваю. Для мене парк — це моє все. Я більш ніде не працювала. За направленням приїхала сюди, в Устимівку, і все. Вийшла на пенсію у дев’яносто дев’ятому році, ще й після пенсії пропрацювала чотири роки.

Ведуча: А яка спеціальність у вас була?

К. Сич: Я закінчилаПолтавський сільськогосподарський технікум, відділ плодівництва. А ще закінчила спецкурс з основ декоративного садівництва.

Ведуча: Можна сказати, що Ви дендрологом в парку працювали?

К. Сич: Так. Все життя. Ніде більше не працювала, тільки тут. Я приїхала в шісдесят першому році і у дев’яносто дев’ятому пішла на пенсію.

Ведуча: Які вони, дерева, якщо з людиною порівняти?

К. Сич: Вони не вміють прощати. Людина, знаєте, більш така, схильна простить, а рослина — ні. Дерево ні, не простить нічого. Якщо якусь помилку допустив, якщо за ним не доглянув, не простить.

Ведуча: Що, ображаються дерева на людей?

К. Сич: А як же, вони ж тоді хворіють. Вони ж… Ну, а як же! Рослина відчуває любов людську. Як до неї ставляться… Ви подивіться, посаде людина щось аби як, аби тільки рахувалося. Навіть якщо приживеться те дерево, все одно хиріє, хвороби нападають. А якщо посадити його з любов’ю, кореневу систему не пошкодить, зробити усе правильно, поливати дерево, обрізати, і десь там, що пошкоджене, убрати, звичайно, воно віддячить людині. За її любов, за догляд. Я колись в якомусь журналі читала такий вислів: «Дерева не вміють говорити, але вміють плакати». І це правда. Воно не скаже, що з ним щось не так, та коли його обидити, якщо не доглянеш як слід — воно плакатиме.

Ведуча: Дійсно інколи хочеться до дерева підійти, притулитися. Кажуть, що воно енергію негативну забирає, а позитивну віддає. Лікує…

К. Сич: Ой, знаєте, колись показували по телебаченню, чи передавали по радіо, як можна лікуватись деревами. Скільки тут народу було: те біля дуба стоїть, те біля тополі, те ще десь. Ну, я ж не займаю, хай собі  людина лікується. Може ж і правда, може ж і правда, що дерево дюдині допоможе…

Ведуча: А ви не лікувалися?

К. Сич: Я ніколи. Думаю, що мені позитивної енергії і так вистачає.Якщо даже якійсь неприємності, щось там чи по роботі, чи дома, я прихожу сюди — у мене все зникає. Я тоді думаю все про дерева, все про рослини… “Ось, – думаю, – як у мене те, чи інше дерево прижилось, чи не заболіло, чи того не вкрали?” Бо в нас же, скільки я робила, стільки й крали саженці. І сейчас так само. Ялини Коннікова ось уже років п’ятнадцять не можемо виростити. Що посадили — те вкрали, що посадили — те вкрали… Я ото і тепер прихожу в парк і зразу дивлюся: а чи не накидали, а чи не наламали… А як зимою сніг, що робити? Ну, сейчас то сніги не такі великі. А то ж, було, цілу зиму з тим дрючком хожу, трушу, аби не поламали туї, аби не пошкодили можжевельник…

Ведуча: І,мабуть, треба кореневу систему деяких рослин захищати від холоду: закривати, утепляти… Є у вас екзотичні рослини?

К. Сич: А як же, усі молоді завжди утепляли, особливо хвойні, утепляємо корневу систему.

Ведуча: А екзоти?

К. Сич: І екзоти, да, утепляємо. Хвою нагрібаємо і утепляємо. В нашому саду посаджена альбіція ленкоранська. Її подарував мені колишній директор дослідної станції Володимир Іванович Северин. А він працював тоді вже в Київському університетському ботанічному саду. І коли я поїхала по саженці одного разу, він мені так зрадів! «Боже, – каже, – як я хотів побачити кого-небудь з Устимівки. Як там Устимівка?” Почав мене розпитувати. А коли вже прощалися сказав: “Подарую я вам акацію ленкоранську». Я це дерево так люблю, так люблю! А воно все щось підмерзає і підмерзає, майже кожного року надземна частина підмерзає. То і я, і Лєна (Білик Олена Миколаївна, науковий працівник дендропарку) тепер постійно хвоєю акацію обкладаємо, прямо на пів метри. Тоді коренева система залишиться живою і  дерево спокійно перезимує…

Ведуча: Кажете акація — Ваше улюблене дерево. Чи є ще улюблені?

К. Сич: Взагалі…я не можу так окремо виділити, що я люблю, а що ні. Всі дерева люблю. Люблю, як вони квітують, люблю як розвиваються. Весною люблю, як пахнуть їхні бруньки… А, взагалі то, моя улюблена рослина — півонія. Навіть прикмета у мене: коли б піони не квітували — обов’язково буде дощ. Як пішов дощ, вони вже такі, знаєте, жухлі робляться, пониклі, лягають на землю. Вже зовсім не той вигляд. Дуже рідко, прямо не знаю такі роки, коли вони були не намочені дощем… Шкода. Я дуже люблю півонію. Дуже. Коли півонія відцвіла, для мене рік уже закінчився. От як я люблю цю рослину!

З історії парку та рослин

Ведуча:  Розкажіть нам, будь ласка, про парк. Які у вас є рослини, можливо, екзотичні, рідкісні?

К. Сич: Парк — моє дітище, я вам скажу, чесне слово.

Ведуча: Як почалося ваше знайомство з парком “Устимівський”?

К. Сич: Я Вам розскажу, як я приїхала сюди вперше. Встали ми тоді з поїзда в Шепелівці і там же, в селі, питаємо: «Як нам пройти до дендропарку?». А там люди плечами здвигують: такого не чули, й такого не знають. Це, кажуть, мабуть в Устимівці. Ідіть в Устимівку. Та ще й казали Густимівка, а не Устимівка. Коли ми вийшли за село, за Шепелівку, іздаля побачили дендрапарк. Тополі там високі, гарні. Прийшли сюди, в Устимівку, а тут іще краще. Називають не дендропарк, вони такого слова навіть не чули, а знають «ботаніка». Ну, я не розгубилася, бо це в старій літературі у Білика цю “ботаніку” зустрічала. То стаття була в книзі «Акліматизація рослин», то він там згадує Устимівський ботанічний садок. У Сідорченка теж “ботанічний садок”. Не називалося тоді дендропарком. А по указу Леніна, коли перші ботанічні сади в Україні об’явили державними, вірніше академічними, почали називати дендропарк. Софіївка, дендропарк Олександрія, дендропарк Тростянець, Устимівський дендрологічний парк… Так іменувалося.

Ведуча: А в якому році парк заснували?

К. Сич: Парк заснований в 1893 році поміщиком Василем Васильовичем Устимовичем. Спочатку посадили сад, той, що від нас через дорогу знаходиться. Там були звичайні місцеві дерева: акації, клени, липи, дуби. А потім в Устимовича виникла мета акліматизації рослин, і він виділив під це поле, яке раніше було засаджене картоплею. Картоплю зібрали і почали готувати землю під посадку. Вся площа була виділена в один рік, освоювалася заразом, на всій території.

         Свій парк Устимович дуже любив. В нього було три садівники. Одного з них він привіз із Криму. Це Трахтенберг Сергій Маркович. Інші місцеві. А ще і нього було дванадцять учнів, які вели догляд за парком. Мені пощастило зустрітися з одним із учнів Устимовича. Він багато чого мені цікавого порозказував. Звати його Мацак Дмитро Федорович. Сам він родом з села, яке тепер називається Набережне. Вперше я з ним зустрілася у тисяча дев’ятсот шістдесят сьомому році. Жив він тоді у Сахновщині Харківської області. То він розповідав, що в дитинстві був дуже допитливим надокучливим хлопчиком. Він усе в свого батька питав: «У нашому огороді ростуть два дерева. На одному – груші, а на другому — яблука. І ніколи не буває навпаки. Чому?» Батько не міг цього йому пояснити. Тоді позвав свою старшу дочку і сказав: «Ти робиш у пана в Устимівці. Поведи Дмитрика до пана. Може Устимович візьме його на роботу. Там він все і узнає». Повела сестра 9-річного брата до Устимовича і той взяв його в ученики. Учеником Дмитро Мацак був дуже здібним. Йому Устимович довіряв журнали, всі ті, що сам вів, Трахтенберг йому також довіряв. Також пан довіряв йому книги зі своєї бібліотеки, давав читати. Самостійно Мацак вивчив латинь, декоративне садівництво, дендрологію, насіннецтво і селекцію насіннецтва, наскілки це було можливо в той час.  Якось Устимович посилав хлопця за саженцями в Ростовську область, звідти він привіз в Устимівку  ведмежий горіх.

Ведуча: Ведмежий горіх?Цікава назва. Чим же він відрізняється від звичайного горіха?

К. Сич: А такі кудлаті плоди в нього. Якщо в нашої ліщини, ліщини звичайної, усього по два-три горішки, то в ведмежої плодів може бути до дванадцяти штук в одному суплідді. В лісах під Полтавою є ліщина звичайна. Бачили, мабуть? А ліщина деревовидна росте у вигляді дерев, такі дуже високі, гарні дерева. А чого ведмежі? Бо, мабуть, похожі вони на ведмедя. А може ж ведмеді люблять поласуватися тими горіхами…

         Дмитро Мацак ще розповідав мені цікаву історію за одну ліану. Якось привезли ліану, посадили в парку. Устимович десь вичітав, що їй треба підпору. Вони випиляли у старому саду акацію, вкопали стовп, щоб же плелася по ньому ліана. А коли Дмитро Федорович в шістдесят сьомому році приїхав до нас в Устимівку, походили ж ми з ним  по парку,  і раптом він каже: «Так що оцей стовп живий і досі?» Оказується акацієвий стовп укорінився, виріс вже висотою може метри чотири, а може й п’ять, пустив гілки… Вже та ліана на сьоднішній день пропала, а акація живе й досі.

Ведуча: Фантастика! Вважається, що тільки верба з кілка може вирости, а,  оказується, й акація може. Це залежить від сусідства? Як Ви думаєте?

Дерева одне одному допомагають?

К. Сич: Так, жили дружно. На жаль, ця ліана пропала вже. Воно ж, які в нас діти? Гойдаються, граються. Обірвали ліану, понівечили. А акація  дожила до нашого часу.

Ведуча: Яким Ви побачили парк, коли прийшли працювати?

К.Сич: Що я бачила раніше? У технікуму нас на екскурсії не возили. У садівництві багато рідкісних дерев не було. А тут приїхала, подивилася, а тут таке розмаїття, така краса! Я не могла надивитися. Весною дуже рано почала форзиція цвісти. Я її не бачила раніше. Мигдаль почав цвісти, я його не бачила. А хвойні? Це ж багатство яке! Устимівка багата хвойними рослинами. Для мене, без перебільшення, тут був рай. В той час, коли я приїхала, в Устимівці було ще багато людей, які особисто знали Устимовича, які в нього працювали. Але це був такий час, коли люди не хотіли говорити нічого про панів. Ви розумієте чому.

Ведуча: А що Ви знаєте про долю Устимовича?

К.Сич: Коли внього в 1917 році забрали землю, усе на світі, то найбільше він жалкував за парком. За землю і майно не переживав, а переживав за парк. Він говорив: “Якби парк дістався молоді”. Така в нього думка була. Дуже переживав. І в нього стався інсульт, від якого він у 1924 році помер. Похований десь у Кременчуці, на якомусь старому кладовищі. Поставили йому дерев’яний хрест. Та після війни рубали навіть хрести, бо топити не було чим, і той хрест знищили. Тож місце, де його поховано, невідомо…

         Одружився Василь Устимович у 1914 році на своїй служниці, місцевій красивій дівчині. Тоді ж у них донька Ніна народилася. Після революції і смерті Устимовича, його дружина з донькою виїхали в Крим. Подальша їхня доля невідома. Кажуть, ніби вони приїздили в Устимівку в 60-х роках. Приїхала дружина Устимовича вночі з донькою та зятем, їм же було цікаво, що тут робиться. Походили по селу, по парку… Боялися, що через це можуть бути неприємності. Оце так люди тоді були налякані… З родичами Устимовича немає зв’язку, а так би хотілося…

         Раніше літопис села вела церква. У 30-му році храм в Устимівці комсомольці спалили. Кажуть, біля церкви була капличка сімейна, там були поховані батьки Устимовича, батько і мати. Кажуть, були мармурові надгробки. Мені розповідала бабуся одна, вона теж служила у пана, прибирала в кімнатах, то, каже, її завдання було раз на тиждень сходити в капличку, помити, повитирати, поміняти квіти. Кожної суботи мінялися квіти. У 30-х роках капличку розбили, гроби розваляли. А голову матері Устимовича, уроджену Родзянко, місцеві хлопчаки за косу тягали по селу. Чи гралися, чи знущалися…

         У Василя Устимовича з матерю були складні стосунки. Коли він одружився, йому було вже 47 років. Взяв за дружину свою служницю. Одружився швидко. Обвінчалися в церкві при зачинених дверях, бо нерівний шлюб. Напередодні революції, коли почалися заворушення, пану спалили клуню, зерносховище, погрожували і будинок спалити. Тоді Устимовіч наняв у Кременчіці козаків, щоб покарати зачинщиків. Була в нашому селі людина на прізвище Диздарев, а звали його у селі Диздарь, він жив на тій стороні річки, був набагато старший за Устимовича. До нього Устимович прислухався. То він, цей Диздарь, сказав: “Не роби цього, вони вгамуються”. І Устимович його послухався…

Ведуча: Звідки у пана таке захоплення рослинами? Знаєте щось про це?

К. Сич: Ні, не знаю. За фахом він лікар. Вони навчалися з другом Дегтярьовим за кордоном. Де, невідомо. Дегтярьов був хірургом, а він терапевтом. Пізніше Василя Устимовича призначили наглядачем Глобинської лікарні. Кожного разу приїздив, дивився, який там порядок. Бабуся, в якій я жила на квартирі, розповідала, що коли Устимович приїздив у лікарню, його всі боялися, бо в нього була хусточка біленька. Тирне десь, не приведи Господи,  якась пилюка буде на підлозі чи на обладнанні, то вже перепаде на горіхи всім… Дома він теж приймав людей, лікував. Жителів Устимівки лікував безкоштовно. І люди були йому за це вдячні. Приходили і працювали у дендропарку безкоштовно.

Ведуча: А що в Устимівці залишилося від Устимовича?

К. Сич: Основний будинок садиби залишився. Тепер там Дослідна станція, старий лабораторний корпус. Цей будинок — історико-культурна спадщина, пам’ятка історії та культури України. Будинок у війну горів. Є фото дослідної станції, яка вона була розбомблена і понівечена. Коли я приїхала в Устимівку у 1961 році, то в цьому будинку лише одне крило було відбудоване. А решта була брезентом вкрита, лабораторії там ще не було. А вже роки через два-три повністю відремонтували будинок і розместили там лабораторію.

Ведуча:  Ахто головний ворог дендропарку?

К. Сич: Шкідники та хвороби. Приходилося обприскувати із літаків. Бувало таке: нападуть шкідники, то дерева стоять, як обпалені, ось так об’їдали хвою. То приходилося… Тоді ще був відділ захисту рослин у районі, літак давали, отрутохімікати, оприскувачі… Нічого такого тепер, на жаль, немає…

Ведуча: А люди деревам шкодять?

К. Сич: Буває… Свої рідко, а чужі, буває. Заїдуть з машинами, що їм сподобалося — викопають. Не знаю, як з цим боротися. Сторожа тут немає. На Новий рік — ялинки, сосни рубають… Якщо навіть листочок надірвати, рослині ж болить. Вона ж – живий організм. Не вміє говорити, та вміє плакати…

Ведуча: А куди Ви їздили за рослинами? Звідки родом ваші дерева?

К. Сич: Їздили в центральний ботанічний сад у Київ… Постійно поповнювали колекцію. На сторіччя парку ми посадили цілий сад магнолій. До нас приїздили працівники з інших ботанічних садів, дендропарків. На святкування 100-річчя парку приїхав до нас науковий працівник з Абхазії. І він розповів нам таку історію…

         Коли почалася війна між Грузією та Абхазією, лінія фронту проходила через колекцію старих евкомій в’язолистих. На жаль,різною зброєю ці дерева були знищені. Оказується, ці евкомії з нашої Устимівки родом… До речі, чому тут заснували Дослідну станцію? Тому що на території парку, в його колекції були дерева евкомії в’язолистої. В  цій рослині  дуже багато каучуку — в листях, в стовбурі, в корі. Якщо розірвати листочок, ці волокна каучукові можна побачити.  Устимович у 1905 році посадив тут евкомії, привіз їх з Франції. Ніде в Росії на той час ця рослина не росла у відкритому ґрунті. Лише в оранжереях. А він посадив у відкритий ґрунт . Доглядали, утепляли, та почувалися вони слабенько. Підмерзали дуже. Потім в Устимівці відкрили опорний пункт по вивченню каучуконосних рослин. Наняли охорону, щоб ці дерева не пошкодили. Розмножували евкомію черенками. Коли їх висаджували, це було свято в Устимівці. Йшла красиво одягнута молодь – хлопці, дівчата. Вирощували посадковий матеріал і розсилали по усьому колишньому Радянському Союзу. Таким чином рослини з Устимівки потрапили і в Абхазію. Там умови для проростання набагато кращі, і вони виросли великими гарними деревами. Війна знищила наші рослини…

Ведуча: Дерева захищали людей…

К. Сич: Так. Можна і так сказати.

Ведуча: А хто вам звичайно допомагав висаджувати рослини?

К. Сич: Школа місцева допомагала: Глобинська, Пирогівська. Приїжджали, допомагали в прибиранні території, вигрібали, вивозили… Така дуже об’ємна робота. Діти з радістю працювали.

Ведуча: Якими рослинами в парку ви особливо пишаєтеся? Яка особливість і неповторність Устимівського парку?

К. Сич: Туї колоновидні, вергілія жовта, ялина звичайна “Гірляндна”. Таких старих дерев, як у нас, більше ніде немає. Хіба що, може, у Західній Україні є. Я збирала насіння ялини гірляндної, висівала, але ж виходили увесь час звичайні ялини. Тільки одна виросла справжня гірляндна, і на пітомнику там ще одна залишилася…

Ведуча: Хто нині допомагає парку?

К. Сич: Допомагає парку місцевий фермер Колесник Михайло Григорович. Недавно посадив алею з черемхи пенсильванської, така вона цікава, з червоним листям. Граб посадив, магнолії. Це його робота. Дуже любить парк, переживає за нього. Добре, що є такі люди… Гроші нам держава не виділяє. Парк тримається лише на ініціативі дослідної станції, та й їй нелегко. Постійного працівника крім наукового співробітника у нас немає. Коли я працювала, їздила по ботанічних садах, то там така норма: на одного робочого – три гектари території. У нас дев’ять гектарів і ні одного працівника. Рятуємося тільки суботниками. Усю науку піднімають — і сюди. То повигрібати, то покосити, то порубати… Коли я працювала, то всьому навчилася: і косила, і рубала. Жодного дерева не пропустила, щоб хтось садив без мене…  

         Раніше парк був підпорядкований центральному республіканському ботанічному саду. В той час гроші виділялися, колектив був 14 чоловік: і агроном, і завідуючий, і механік, і машина в нас була, і трактор був, різноробочі були. Тоді тому був і відповідний догляд за парком. А зараз крім одного наукового співробітника нікого немає… Як подивлюся, що тепер з парком, як все позаростало, серце болить… Дослідна станція займається вивченням світової колекції сільськогосподарських рослин. Є зернові, є овочеві культури. Парк не був їхньою справою. Їм парк передали тільки через те, що колись тут була відкрита дослідна станція. (Устимівська дослідна станція рослинництва). Не було б дендропарку, не було б і дослідної станції, бо все почалося з каучуконосів. А далі — пішло і пішло…

Ведуча: А як тепер каучуконоси використовуються?

К. Сич: Зараз каучук виготовляється переважно штучним способом. І тільки в медицині та морському флоті він натуральний. В нашому парку тепер з дерев є тільки два чоловічих екземпляри, вони, на жаль, не плодоносять. Не можу сказати, де тепер в Україні займаються каучуконосами. Але десь займаються… А взагалі то дерева людям велику користь приносять. Каштани використовуються, пилок хвойний в медицині використовуються… А вороги рослин… Тепер багато рослин, і не тільки у нас, пошкоджено лишайниками. Це біда по всій України. Вони і по людських садах розповсюдилися і немає на них управи, хоч плач. Парк, він  же живий, усе відчуває, і як людина хворіє інколи… 

         Про учня Василя Устимовича

         К. Сич: У 1993 році, коли святкували 100-річчя від дня заснування парку, я їздила  у Запоріжжя до Дмитра Федоровича Мацака, учня Устимовича. Йому вже тоді було біля 100 років. До цього ми з ним довго переписувалися. Він був природолюб до останніх днів свого життя.  Будучі глибоко на пенсії, він посадив молодіжний парк у Сахновщині Харківської області, де тоді жив. Як я з ним познайомилася? У 1967 році він приїхав сюди. Його онук закінчив сільськогосподарську академію, вивчився на ветеринара і отримав направлення у Максимівку Кременчуцького району, в край, де його дідусь народився. І ось Дмитро Федорович поїхав онука провідати, як там його робота, і по дорозі завітав до нас, в Устимівку, де його дитинство пройшло. Подивився тут усе, ми познайомилися і після того почали переписуватися. Тоді, на 100-річчя парку, я поїхала до нього з надією, що в нього якісь записи, архіви збереглися. Історія Мацака така… Він був з бідної селянської родини і хлопчиком працював у Василя Устимовича лише за їжу, як і інші 11 учнів, що доглядали за парком. Коли Дмитру виповнилося 16 років, Василь Устимович сказав: “Я більше тебе тримати не можу,ти тут вже все знаєш, нема чому тебе вчити. Поїдь до Левка Симиренка і навчися плодівництву». Це село Млієв Черкаського уїзду. Поїхав Мацак до Симиренка. Той погодився взяти його до себе учнем. Вчився він 9 місяців, з ранньої весни до пізньої осені. Навчився там чому тільки можна і повернувся в Устимівку. Знову звертається до пана. А той каже: “Я прочитав у газеті, що десь у Криму одному коне заводчику потрібний садівник”. Поїхав. Той подивився на хлопця і каже: “Мабуть, насамперед ти повинен поїсти”. Завів його у їдальню, а там робочі їдять. Стіл такій довжелезний і лавочки с двох сторін. Дмитру поставили їсти, а він же з багатодітній родині, де було дев’ятеро дітей і мати рідна померла, не знав як правильно поводити себе за столом. “Сів, – каже, – і ложкою водю далеко так від миски”. А пан той йому і каже: “Не знаю який ти садівник, а правилам хорошого тону тебе треба вчити”. Тож 4 місяці той коне заводчик навчав хлопця правилам хорошого тону. Він там вчився, як поводити себе з людьми, як вести себе за столом, правилам етикету. Потім Мацаку через багато років доводилося бувати на різних високих прийомах, навіть на прийомі у Сталіна був, і ніде він не зганьбився. Каже: “Я до самої смерті буду вдячний тому панові”… Через 4 місяця знову повернувся в Устимівку. Устимович послав його в армію. Потім — революція, громадянська війна… Коли повернувся додому, тут було вже все розгромлене, розграблене, у парку все заросло бур’янами… Тоді Мацак звертається в Наркозем. “А хто ти такий будеш?” –  в нього питають. “Я в Устимовича вчився”. Йому там і кажуть: “Коли ти такий розумний, їдь у Рублівку Глобинського району. Там земля виділена, організуй плодорозсадник. Так Дмитро Федорович став першим директором Рублівського плодорозсадника. Потім він був директором Кременчуцького лісгоспу. І ось запропонували йому очолити трест лісгоспів Полтавської, Сумської та Харківської областей… І коли послали його документи до Москви, виявилося, що освіти в нього ніякої не було. Усього три класи. Вчився в Устимовича, Симиренка, але ж документа жодного немає. А для керівника такого рівня, це ж необхідно. Послали Дмитра Мацака в Київ, в Академію наук на курси. Один день, другий позаймалися… І раптом викладач захворів. Селекцію насінництва нікому читати. То Дмитро Федорович замінив викладача Академії і читав слухачам лекції по селекції насінництва декоративних культур… Пішов на пенсію Дмитро Мацак директором тресту.

         Невелика екскурсія

         Розмову з Катериною Савівною продовжуємо під час пішої екскурсії . Тут просторо і затишно, дихається легко. Я згадала Яніну Яківну Яценко, яка прожила велике життя і всю себе присвятила полтавському дендропарку. Катерина Сич мені чимось її нагадала. Перш за все своєю залюбленістю в рослини, завзятістю, енергію молодості. Щоб там ні казали, дерева дають людині сили і наснагу. Це факт. Як поет полюбляє говорити про свої вірші, так дендролог про дерева і рослини. Катерина Савівна зірвала листочок, розгладила долонею, цікавиться, чи відобразиться це диво на фото…

К. Сич: Дивіться, скільки тягнеться ниточок. Це каучук. Рослина ця – евкомія в’язолиста. З неї тут все і почалося…

         А ще ми побачили липу, середина якої повністю вигоріла, та дерево все одно бореться за життя. Її зелена крона вплітається в небо, і хмарки ночують на її гілках. Чи не приклад нескореності, стійкості духу для людини?..

Ведуча: Вашу справу дочка або онуки не унаслідували?

К. Сич: Ні, моя донька — педагог.

Ведуча: А ким були Ваші батьки?

К. Сич: Батько в мене загинув на війні. Мати — проста колгоспниця. Народилася я в Диканьському районі, в селі Степанівка. Ви там, мабуть, частіше буваєте, ніж я тепер.

Ведуча: Устимівка вже ріднішою стала, ніж Степанівка?

К. Сич: Звісно, рідніша. Там вже нікого з тих, кого я знала, не залишилося. Конешно, хочеться поїхати, побувати… Але тут вже моє все.

Ведуча: Тут традиції Устимовича зберігаються, як думаєте? Чи живе пам’ять про нього?

К. Сич: У минулому році ми святкували 125-річчя від часу заснування парку, то тут усе село було. Все було організовано. І доклад був, і екскурсія по дендропарку була… Та й взагалі, яке б свято не було, чи то Пасха, чи то День перемоги, до кого б хто в гості не приїхав, усі ідуть до парку, всі їм пишаються. На весілля  фотографуються. Устимляне дуже люблять свій дендропарк.  

Ведуча: Багато в вашому селі мешканців?

К. Сич: Десь 600 чоловік. Може 670.

Ведуча: Коли ми до вас їхали, мало не заблукали. Є Устимівка Глобинського району, а є Семенівського…

К. Сич: Насправді це два села, які належали одній родини. Там Сахно-Устимович перший поселився. Потім хтось з представників їхнього роду сюди перебрався. Погано ми знаємо історію нашого краю, на жаль. Хто заснував, коли? Це ж не Василь Устимович заснував, хтось значно раніше. Його мати — Аліна Платонівна Родзянко. Дуже відома родина. Вона у шлюбі навіть прізвища свого не міняла, бо Родзянки, знатніші, ніж Устимовичі. Землі ці — придане Аліни Платонівни. Дехто каже, що вона Олександра Платонівна. Однак Мацак мені казав, що Аліна. Так її усі називали. А може й два ім’я в неї було…

         Василь Устимовіч по пів дня проводив у парку. Кожне деревце садилося за його участі. Плани складав він сам, де що посадити, звідки що привезти… Коли він садив дерево, то в кожну ямку кидав жменьку вівса, щоб краще прижилося. Коли ми біля лабораторного корпусу садили ялину колючу сріблясту, я кидала в ямку ячмінь. Всі пагінці прижилися. Мабуть таким чином утворилася волога почва, насіння наклюнулося, проросло і укріпило кореневу систему дерева. Така собі  співдружність рослин. Такий секрет від Устимовича. Мені хтось з вчених, які тут бували, казав, що однаково, ячмінь чи овес кидати. Ті ялини ми посадили в дуже поганому місці. Там колись були постройки,  залишилася товчена цегла, шматки цементу зі стін. Дуже погана почва була. Тож я переконалася, що ячмінь справді допоміг деревам прижитися.

Ведуча: А взагалі у Вас легка рука?

К. Сич: Так, легка. І не тільки в мене. Бувало, дадуть по наряду робочих, треба садити сажанці. Питаю: “Ти вдома садив дерева?” “Садив. І в тестя садив. Тесть що не посадить, не приживеться. А я, що посаджу, то й виросте”. “Дай, – думаю, – перевірю”. Він посадив туї, я спеціально те місце помітила. Прижилися. Ми їх навіть жодного разу не поливали. Така легка рука. Не кожній людині таке дається…

         Ось ми вже підійшли до будівлі, де нині розміщений лабораторний корпус  Дослідної станції… Тепер ми бачимо лише головний будинок…

К. Сич: Кажуть, тут ще був гуртожиток, конюшні, дім для прислуги, багато різних будівель-прибудов, склади. До цього часу ще й деякі склади є. Станція користується ними. Підвали ще є такі,  де Устимовичі заквашували капусту, огірки, помідори для столової. Ці погреба й досі є. Пани були дуже прогресивні. У дендропарку й досі збереглися рештки басейнів-резервуарів для води, за допомогою яких поливали рослини. Вода качалася насосами з річки Сухий Кагамлик. Була водонапірна башта. На жаль, ці резервуари тепер непридатні для використання. Раніше ми їх ще використовували. Цементували, води тракторами завозили. Труби, кажуть, й досі цілі. Та вони попадають на погреба людей, тому ніхто цим відродженням системи водопостачання не хоче займатися…

         У дворі основного будинку Устимовичів ми побачили дві гармати. Кажуть, вони справжні, але стріляли лише один раз, коли святкували 300-річчя дому Романових. Від цього пострілу повилітали шибки в деяких будівлях і більше їх не використовували. А тим часом Катерина Савівна продовжує свою розповідь далі …

К. Сич: Тут було чотири кімнати для вишивальниць. Вони шили білизну, скатертини, салфетки і на кожній речі вишивали літери “А.П.Р.” (Аліна Платонівна Родзянко). Бариня свого чоловіка Василя Устимовича не признавала, бо дуже пишалася власним походженням. Устимовичі були не такі знамениті, як Родзянко. Аліна Платонівна була дуже ділова, бідова, робоча.  Кожної суботи після обіду вони їхали на Кременчук, ночували там в своєму маєтку, а в неділю поверталися назад, до Устимівки. Коли приїжджали, вона сама коней розпрягала, повозку ставила, не чекала, допоки їй допоможе конюх чи хтось ще… Дуже горда була, свавільна. Своєму сину Василю не дозволяла одружуватися через те, що йому подобалися прості селянські дівчата. Василь Устимович одружився лише у 1914 році, коли його мати померла. Одружився на своїй служниці…

         У 1952 році в Устимівці було засновано дослідну станцію по вивченню колекції сільськогосподарських рослин. А до того вона вивчала каучуконосні рослини. Це було ще у 1929 чи у 1930 році. Коли заснували дослідну станцію, в неї було 180 га землі, тепер 800. Вирощується сортова пшениця, ячмінь. Зараз вони підпорядковуються Харківській аграрній академії… Завдяки дослідній станції, що тут зробили, збережено основний будинок маєтку Устимовичів, та й парк тримається. Парк — найкраща пам’ять про Василя Устимовича.

         Дещо про Феодосія Рогового та Устимівку

         З Устимівкою пов’язаний ще один наш видатний земляк – лауреат Шевченківської премії письменник Феодосій Роговий. Тут він жив тривалий час, викладав німецьку мову в Устимівській середній школі. Тут письменника і поховано. Катерина Сич знала Феодосія Рогового особисто…

К. Сич: Феодосій Роговий казав, що дендропарк — це його лабораторія. Кожний день він сюди приходив, звичайно після обіду, і бігав. Потім, коли серце почало здавати, тільки ходив. А ще пізніше – приходив у парк і просто стояв під тополею. Вже не було в нього сил на більше. Кожного дня… А ще я так його запам’ятала… Приїхала я в Устимівку 1 вересня. Тоді я тільки закінчила школу і поступила в технікум. Іду я на обід, а вчителі ідуть зі школи, несуть букети квітів. Якось навіть сльози на очі навернулися. А Феодосій Роговий підійшов до мене і каже: “Тобі, мабуть, дуже в школу хочеться… На тобі букет”. Так ми з ним познайомилися. Дуже добрий був чоловік. Гуморист. Піде в магазин, стане за хлібом, зберуться навколо нього чоловіки, він кожного про щось розпитує. Кожний вислів записував. Записи ці називав “цідулки”. Потім колоритну мову від простих людей використовував в своїх творах.

Ведуча: Якою він був людиною?

К. Сич: Дуже добрий, спокійний… Викладав в нашій школі німецьку мову. І доньку мою, Аллу, теж вчив. Вона розказувала, коли хтось там з дівчат на уроці його не слухав, то він казав: “Що, Ліля, святки справляєш?” Він бачить, що учень його не слухає. Але з добром, з жартом завжди до них ставився… Ми часто на 9 травня, на Жовтневі свята збиралися разом, компанія в нас спільна була. Влітку їздили купатися на море в Градязьк, кашу польову варили… Він обовязково там був. Пити не пив, але приносив з собою вино “Алігате”. Чомусь навіть ця назва запамяталася… Розповідав нам про своє село, оте, затоплене. За Градизьк багато розповідав, за монастир, якій пропав на Пивисі. Це він боляче переносив… А парк дуже любив… Дуже…

         Довідка про Державний дендрологічний парк “Устимівський”

         Дендрологічний парк загальнодержавного значення “Устимівський” знаходиться на території села Устимівка Глобинського району Полтавської області. Загальна площа дендропарку складає 8,92 гектари. Сучасна дендрофлора парку налічує 472 види, різновидності, садові форми, сорти та гібриди. Нині на території дендропарку зростає близько 12 тисяч дерев та кущів. Багатий трав’янистий покров (понад 100 видів) є невід’ємною частиною паркового ландшафту.