Валентина Коваленко, 73 роки,
с. Чумаки Кобеляцького району

Останні три роки Валентина Коваленко, Коваленчиха, як її звуть у Чумаках, веде щоденник. Записує туди усе, що їй на душу ляже — спогади про минуле, нехитрі щоденні події, сни і, навіть, вірші. Ніби сповідається перед Богом та власною душею. Кілька років тому помер її син, згодом і чоловік, і стало їй у світі незатишно, одиноко. Депресія, «драки», як вона називає цей стан, накатують не очікувано, забирають сон, і тоді не рятують ні улюблена донька, ні онук, який живе з бабусею в одній хаті. Тоді Валентина бере в руки зошити в клітинку, списані красивими кругленькими літерами, відкриває останній, ще до кінця не заповнений, і починає писати…

«Біла голубка, біла голубка, сумуєш за мною, сумуєш за мною. Кликала в небо мене за собою…»

– Вже не буду більше писати. Вистачить. Заберіть ці зошити в мене, почитайте, може якась думка зачепить… Три роки писала, рятувалася так, може й не треба більше писати.
Я ніяковію, не очікувала, що жінка може довірити мені такий скарб. “Це ж ціле життя”, – думаю, а вона уважно дивиться на мене своїми красивими карими очами, і ніби читає думки.

– Не хвилюйтеся. Я Вам довіряю…


Село Чумаки примостилося біля самої траси Дніпропетровськ-Київ, і якщо їхати по цій трасі вночі у напрямку Києва, по праву руку можна побачити хату тьоті Валі, світло у вікні горить і вночі, бо вночі краще пишеться.

– Раніше часто незнайомі люди у нас ночували. Зламається серед дороги машина, куди дітися?

– Стукають незнайомці до нас серед ночі. Ми з чоловіком усіх приймали на ночівлю, нікому не відмовляли. Кого тільки в нас не перебувало! І білоруси, і азербайджанці ночували. Раніше якось не страшно було. Людина людину рятувала…

– А тепер що сталося? – питаю, – чому люди стали нечутливими, байдужими?

– Зла багато в світі накопилося, великих статків. Багата людина рідко бідного зрозуміє… Валентині Коваленко 72 роки, народилася у сорок шостому. Так і прожила увесь вік в рідному селі Чумаки. Каже, що була можливість оселитися в Полтаві, у самому центрі, поряд з театром Гоголя. Про втрачену можливість не жалкує.

– А мені мої спориші і калачики дорожчі, ніж усі скарби світу, ні на що їх не проміняю. Поки вештаюся трохи, то й Слава Богу. Ото коли б не ті кляті “дроки” (так Валентина Коваленко називає стан нервового збудження або депресії).

Свого батька тьотя Валя не пам’ятає. Покохала її матуся солдата, та й завагітніла від нього, дівчинку народила. А батька і слід простив. “Байстрючка”, – образливо називала її бабуся, коли сердилася. Сердилася, а куди діватися, ростила, бо донька вже в технікумі навчалася. Одного разу маленька Валентина так занедужала, що ніякі ліки не допомагали. А які лікарі в Чумаках? Восени суцільне бездоріжжя…

– Козельщанська Божа Мати мене врятувала. Мама коли приїхала, а я в жару вся, палаю, вхопила мене на руки, та й понесла пішки в Козельщину. Це, мабуть, кілометрів двадцять з гаком буде. Вечір та пів ночі несла. В монастирі приклала до ікони, а потім монашки молися наді мною до самого ранку, просили-замовляли. Мати Божа змилостивилися, врятувала моє життя… Тепер Валентина Коваленко щороку в монастирі заказує молебень за тих монашок, що її життя врятували. Валентина Коваленко – добра людина, про всіх відгукується з вдячністю, називає “сонечками”. А скільки того сонця в її житті було? «Вабила, бавила, та не любила чорного ворона погляд ловила… Голубе сизий, чому не воркуєш, чому замість хліба ти сльози ковтаєш?..»
У дитинстві Валентина мала вірну подругу і одну на двох мрію. Дівчинки хотіли вийти заміж за льотчиків. Як пролетить літак, так вони від неба погляду не можуть відвести, їм здається, що це суджений-ряджений до них летить. Пройшло сім років, Валя десятий клас закінчувала, коли зустріла свого нареченого. Йшов він по селу у новенькій військовій формі, тільки додому з армії повернувся. Закохалися, побралися, нажили сина та доньку. Чоловік рідко дивився в небо, був приземленою, практичною, часто навіть жорстокою людиною.

– Бив мене, ображав, зраджував, а я все терпіла, бо жити без нього не могла. Любила…

– Хіба можна зберегти любов, коли тебе ображають? – питаю і відчуваю, що вона за свого чоловіка, що б там не було в їхньому житті, все одно заступиться.

– Простила, все простила… Ми були дуже красивою парою, ось подивитися на фото, у спальні на шифонері стоїть. Куди тепер ця краса поділося?.. Нам в селі усі заздріли, що ми добре живемо. Хату збудували, господарство завели… Я в тракторній бригаді куховарила, чоловік був спочатку різноробочим, а потім бригадиром. Я нікому не жалилася, який в нього був важкий характер, розказувала тільки хороше. Бог його простив, і я простила. Такий характер. Що зробиш? Тільки тепер і зрозуміла, як мені важко без нього…

«…Голубе сизий, чому не воркуєш, чому замість хліба лиш сльози ковтаєш…»
Кожна жінка мріє про справжнє почуття, що колись зустрінеться на її життєвому шляху така людина, яка зрозуміє, відчує, пожаліє… Мабуть, якщо до людини не прийде оте справжнє, вона ніби і не жила… Якось біля двору Валентини Коваленко зупинилася машина, з неї вийшов незнайомий чоловік у літах, постукав у двері…

– Як можна прожити усе життя, а мені тоді було 69 років, і не знати, що хтось тебе любив, любить і любитиме. Цей чоловік мені зізнався, що закохався в мене, коли я ще куховаркою в бригаді працювала. Не зміг зізнатися. Навіть спілкуватися зі мною довго йому було незручно, бо на керівній посаді. А я що? У кожного своє життя. У нього діти, онуки… Коли він захворів дуже, то нарешті вирішив мені зізнатися у своєму таємному коханні. Я так розхвилювалася, що нічого не могла йому сказати, при ньому плакала… Обнялися ми, попрощалися, а через три місяці його не стало…

«…Все золото світу, все золото світу не варто троянди, не варто сльози… Все золото світу не варто любові, не варто Любові, Добра і Краси…»

(далі буде)