Леся Донос, 72 роки, місто Гадяч

Леся Донос, 72 роки, місто Гадяч

З народною майстринею, вишивальницею Лесею Донос ми познайомилися в Гадячі під час зйомок документального фільму “Стежками Лесі Українки”. Жінка ще тоді підкорила своєю щирістю, оптимістичним поглядом на життя. І ось – нова зустріч, вже в рамках проекту «Голоси. Загублений світ». Завжди енергійна, усміхнена, навіть не віриться, що доля далеко не завжди була з нею ласкавою. Пані Леся втратила чоловіка, доньку, син після АТО повернувся додому інвалідом. Та попри все Леся Григорівна не падає духом, живе повноцінним яскравим життям. А коли бере в руки голку та нитки, забуває про всі печалі. Жінка вишиває квіти, чарівних птахів, образи, які віщують щасливу долю. Вона сподівається, що люди згадають її добрим словом і порадіють життю…

Квітки на морозі

Леся Донос: Шитво, здібності до цього я перейняла від бабусі. Мабуть, передалося мені генетично. Коли в мене сталося сімейне горе, мені сказали: “Бери голку і ший”. По-перше, вишивка приносить радість для душі, а по-друге, відволікає, бо треба дуже скрупульозно перераховувати усі ті хрестики. В Гадяцькому краєзнавчому музеї я бачила зразки вишивки Лесі Українки та Олени Пчілки. Там є кімнати відведені родині Драгоманових. Я вважаю, що в кожній українській родині повинні бути портрет Шевченка та Лесі Українки, а також вишитий рушник. Жінка рушник шиє, як оберіг для власних дітей…

  Я колись вишила гарний весільний рушник під ноги. Його особливість у тому, що там не можна пташок вишивати, а також багато яскравих квітів. Тому, що на нього молоді становляться ногами, і не можна, щоб таким чином вони топтали своє майбутнє. Кожна пташка чи рослинка символізують їхнє майбутнє життя. На цьому рушникові не вишивається поле, тільки краї. Крім того завжди береться суцільне полотно. Не можна ні в якому разі сточувати весільні рушники, щоб життя не сточувалося, не переривалося, не розривалося. Узор повинен бути неперервний, рівними полосами. Щоб не було вузлів на цій стороні, нитки не переплутані. У мене, що на лиці, що на виворіт – однаково, дуже красиво. Виноград вишивається – це жіночий початок, калина – це краса. Не випадково кажуть – дівчина, як калина. А чоловічу силу символізує дуб. Тому на рушнику вишивається дуб, калина і виноград. Виноград – це ще й достаток. Не можна мережити, щоб не плуталася доля. А головне, не можна з поганим настроєм вишивати. Якщо в мене щось не вдається, або я чимось засмучена, тоді взагалі не шию і не вишиваю. Тільки з гарною енергетикою, з гарним настроєм. Душу вкладаю в свої роботи. Інколи  кажуть, що мої вишивки цвітуть, що приємно на них дивитися. Мені хочеться, щоб мої вишивки людям душу гріли.

   Я зараз Лесю Українку перечитую, то вона казала: “Буду сіяти квітки на морозі”. (Показує на вишиті подушки). Оце мої квітки на морозі. А ще вона казала: “Я буду вічно жити”. Комусь залишаться мої вишивки. Якщо хтось мене згадає добрим словом, я буду дуже рада. Жити тільки для себе мені не цікаво. У моєму віці, а мені 67 років, нецікаво слухати плітки або розповіді, хто чим хворіє. У кожного болячок достатньо. А треба віддавати життю кожен день, прожити так, щоб запам’яталося.

  Я часто з Іриною Орловою їжджу на екскурсії, у нас є туристичний клуб. Онуків вожу. На байдарку бабуся з палочкою сідає, онук сідає. Пливемо… Де не буваємо, в церкву заходимо. У нас дуже красива церква в Сарах, дерев’яна. Ірина нам часто каже: “Треба не тільки дивитися, треба бачити”. Оце я і своїм онукам повторюю.

  У нас і в Гадячі є прекрасна церква. Там є ікона Миколи Чудотворця, яку вишила дружина Григорія Киселя. І ця ікона відобразилася на склі. Я теж полюбляю вишивати ікони. У мене в спальні – цілий іконостас. Чим мені подобається вишивати розробки Григорія Киселя? Там багато народного. Він дуже чітко усе вимальовує, з портрета перебито, розділено на хрестики, кожний хрестик вимальовано, ободочок ясно зроблено. Як ободочок вишила, то вже не зіб’єшся, будеш по цим кліточкам вишивати.

Кор.: А що означає лебідь на вишивках? Вірність?

Леся Донос: У мене був чоловік, він дуже любив домашнє господарство. Тримав голубів. То я багато за ними спостерігала. Голуби – егоїсти, вони жадні. Горобчик ділиться, а голуб – ні, він сам по собі. Потім, кажуть, вірні голуби. От, не вірні, ні. Якось зве мене чоловік і каже: “Ось подивись, молода голубка, у неї двоє діточок вилупилося. Чоловік сидить на яйцях, а вона загуляла зі своїм дідом. Ото дід біля неї бігає і вуркоче. Вона від нього – бочком, бочком, а потім – горнеться, і вони вже цілуються. Ото вона з дідом загуляла і не вернулася до своїх діточок, а чоловік яйця висидів і діточок виростив. Така історія. А у лебедів я не чула, щоб таке було. Часто лебедів вишиваю. Найчастіше на весілля. А так я найбільше люблю квіти. У мене немає геометричного орнамента. Ось бачите, у мене і подушки у квітах, і на стінах – квіти, і на скатертинах. Щоб ніколи не в’яли. Я дуже квіти люблю. Вони душу гріють. І в хаті квіти, і на подвір’ї. Квіти надихають.

Кор.: А ще що надихає?

Леся Донос: Природа. Я дуже люблю Гадяч. У нас такий прекрасний вид з Замкової гори. Після того, як я покинула торгувати, була підприємцем 12 років, треба було дітей піднімати, моя найкраща розвага і радість — природа і подорожі, хоча б недалекі, бо здоров’я останнім часом підводить…

Коли в мене помер чоловік, в мене залишилося троє дітей – два хлопця-студенти і донечка 10 років, я зрозуміла, що на медсестринську зарплату їх не витягну. Зразу було незвично і соромно на базарі сидіти. А потім зрозуміла – те, що мене і дітей годує, не сором. Коли мене називають “пані”, я кажу: “Яка ж я пані, пані по світу з сумками не тиняється”. Це не сором, це дуже тяжкий труд. Чимало хвороб різних нажила… А так за фахом я медична сестра. Робила в неврології.

Кор.: Що таке щастя, як думаєте?

Леся Донос: Я щаслива людина. У мене професія за покликанням, одруження по любові. Дуже любила свого чоловіка, не знаю, як це трошки можна любити. Прізвище мого чоловіка — Донос, він молдаванин. Дуже кохала свого Мишуню. Навіть його недостатки я оцінювала, як достоїнства. От він такий і все. Йому доказуєш-доказуєш, нічого не можеш доказати. Ладно. Думаю, відкладу свою думку на певний час. Пройде день, два, три… і він думає, що це він сказав, а не я. Ось, приміром, йому план-карту складу, щось по роботі… Споре, не погоджується. А потім обдумає і видає це, як своє. Дружина мусить бути не абияким психологом, щоб гарно жити зі своїм чоловіком. Був такий випадок. Дітки у нас маленькі, один за одним.  Якось ми з чоловіком залишили дітей на батьків, а самі поїхали в село до кумів, якесь родинне свято в них було. Коли поверталися додому мотоциклом, було дуже слизько, мотоцикл занесло, і ми зависли над кручею. І в цю мить я думаю: “Боже мій, це ж  Миша розіб’ється…” Про себе тоді не думала, тільки б не залишиться без нього. Як Мишко заглушив той мотоцикл, не пам’ятаю. Колесо висить над кручею, а я у колясці сиджу. Чоловік устав, випхнув якось той мотоцикл, доїхали до дому. А там троє діточок нас чекають. Що було б з ними, якби ми загинули?.. Але тоді я думала тільки про Мишу, щоб він не загинув.

Кор.: А скільки років ви разом прожили?

Леся Донос: 25 років. Він хворів. Йому неудачно вирізали язву желудка. Пів року у лікарні лежав. Ми встигли синів одружити. Він працював директором спортшколи, а потім, після операції, пішов на вислугу і підсторожовував. Помер не очікувано. Після операції тромбоз в нього приключився. Він з гнійниками жив, був дуже слабий після операції…

Кор.: А де ви з чоловіком познайомилися?

Леся Донос: Дуже просто. Він жив у моєї мами на квартирі. Після Кішиневського фізкультурного технікуму його прислали в Гадяч. Тоді тих, хто був майстром спорту, по усьому Радянському Союзу направляли, а хто був розрядником — по Молдавії. Коли Мишко сюди приїхав, він ніколи не думав, що вивчить українську мову. Чомусь його дуже смішило слово “слухачі” та “кроком руш”. Але врешті решт українську мову він вивчив. Хоча плани і контрольні писала йому я. Він  ще інститут заочно закінчував… Найбільше він любив поратися по господарству. Проривав розсаду, курочок перещупував, яка з яйцем, яка ні. Імена їм придумував. Та Рябушка в нього, та Чорнушка, та Золушка… Квіти теж дуже любив…

Кор.: В чому ж секрет подружнього щастя?

Леся Донос: Секрет у любові. В тому, щоб не настояти на своєму, а уступити. Уступає той, хто мудріший. Це незалежно, чоловік чи жінка. Хто мудріший, той і уступає.

Кор.: А що таке любов по-вашому?

Леся Донос: Любов — це коли душа горить і рветься до близької людини. Заради нього я б бігла на край світу в чому б стояла. Це моє таке розуміння. Коли ми познайомилися, мені було лише 19 років. Я б за ним бігла, куди б сказав, будь-яку участь з ним розділила б… Мишко був на 8 років за мене старший. Сусідка привела його жити на квартиру до моєї мами. А я тоді тільки Полтавське медучилище закінчила. Працювала рік у Полтаві. Поступала у Педінститут, та мене не прийняли. Повернулася до Гадяча. Спочатку просто з Мишком дружили. Він на баяні гарно грав… А потім я побачила, який він гарний господар. В хаті витопить, любить, щоб чисто було, і кота любить… А головне — душа нараспашку, всі в нього друзі. Щирий, відкритий. Хитрості зовсім не було. А роботящий! Робив би до упаду. І день і ніч би робив. У нього й мама така була. Він навіть пироги вмів пекти. І мене навчив. Пишався, казав інколи: “А хто тебе пироги навчив пекти?” “Чоловік”, – відповідаю. А він сміється, радіє… Мама моя сама жила, без чоловіка, то з магазина щось купе і все. І я така була. Хіба що борщ вміла зварити. Мишко навіть паски пік і мене навчив. Холодець дуже добрий варив і мене навчив. Раз на тиждень в нашій хаті були пироги і раз на тиждень — хліб. Такі часи важкі були, та нас земля годувала. Ми обробляли 57 соток землі на хуторі. Дуже красива природа там була. Вона йому Молдавію нагадувала. Їздили туди мотоциклом. Картоплю перевозили — сім мішків і я с заду. Бува таке — впаду на землю, не дуже й забилася, мені не боляче, а смішно: “Куди ти поїхав?! Я ось!” Сміємося…

Кор.: А хто Вас навчив вишивати?

Леся Донос: У мене бабуся дуже гарно вишивала. Мене завжди тягло до цього. Бабуся якось прорізала дірочки ножицями, а потім метала, як петельки. А обшивала кругом стебельком. Я такої техніки шитва раніше не бачила. На жаль, бабусині підзорники не збереглися у мами. Тоді ж не думали, що це цінність, що це мусить перейти до інших поколінь…

         Я на весілля своїм синам вишила рушники. Вишивала червоним і чорним. Тоді я ще не вміла вишивати кольоровими нитками. Господарство. Наташа маленька. Хворіла. Коза, барани, свиноматки, качки, кури, голуби, нутрії… Чого в нас тільки не було! Навіть пасікою в один час Мишко займався. Не пішла… А як його не стало, то жінки мені підказали: “Бери голку, та й ший квітки!” Таким чином я рятувалася від горя, від самотності, від втрати тої жахливої. Це дуже відволікає. Це приносить радість. Ось Ви подивіться, кожна квіточка — вона різна. Навіть якщо кольори однакові. Комбіную так, як моя душа бачить. Оце так я шию. У мене сім кольорів зелених, а не чотири, і в квіточках у мене — 10 кольорів, а їх потрібно сім. Я люблю сама підбирати кольори. Кума в мене шиє так, як намальовано, а я шию так, як відчуває моя душа. Вишивка допомогла мені подолати печаль…

Така вже в мене непосидюча вдача. Кума мені каже: “Ти керівник”. Я не керівник, а організатор. У мене на роботі — профсоюз, все що безплатно, усе було на мені. Кілочки били, буряки ділили, отой цукор, курчат виписувала, а вони перевиздихають – мені виплачувати, цукор розважувала, недостача вся на мене списувалася… Я тоді працювала в неврології. Ми були на отшибі, далеко від центральної лікарні. Частенько сама з хворими залишалася. Я знала, як допомогти, надати першу допомогу до приїзду лікаря.

Кор.: Людей рятувати доводилося?

Леся Донос: А як же! Скільки такого було… За столом сиджу, у мене гості, а тут прибігає санітарочка: “Григорівна, біжи, бо Галя Казанко вмирає!” Я все покидаю, біжу до тої Галі. А у неї серйозне захворювання, ще й вагітна на той час була. Лежала в нас. Вона відключилася, а капельницю ніхто не поставить. Я їй в руку вколола капельницю. Поки приїхав лікар, Галочка прийшла в себе, ми всі довольні. Сльози витирає і санітарка, і я — Галочка, дякуй Богу, жива. Багато таких випадків було. Я ж тут у самому центрі живу, молоді дівчата часто звертаються: “Григорівно, не попадемо у віну, що робити оце?” Допомагаю, ясна річ…

         У Полтаві я працювала якийсь час. Лежить дівчина з астмою. Лікар назначив їй морфій. Я кажу медсестрі: “Морфій? Не смій цього робити, пішли до завідуючого відділенням ”. Розібралися, що не можна їй морфію. Так врятували життя дівчині. Це було ще на початку моєї професійної діяльності. А скільки таких випадків?.. У нас батюшка один лежав, у нього була пухлина мозку і траплялися епілептичні припадки. Тоді я на батюшку зверху, йому подушку під голову, кров витираю. Дивлюся, а в нього переносиця розбита, я думала, що він язик відкусив. Та все одно не боялася. Не думаєш, що страшно, коли іншу людину рятуєш. Допоки лікар приїде, я все зроблю…

Кор.: Ви смілива людина… Як зі страхом боротися?

Леся Донос: А про нього не думаєш. Треба щось робити — робиш. Ніхто, крім мене. Такий в мене життєвий принцип. Я і в народній раді була. Чому туди пішла? Тому що ніхто крім мене… Як я перестала торгувати у 60 років, то пішла в агрошколу. Це там, де в нас замкова гора. Тепер там сільськогосподарське училище. Перший рік я вчилася на пасічника, другий — на садівника. Організовувала дівчат. Скільки ми вистав ставили! “Вечори на хуторі поблизу Диканьки”, наприклад. Я розписала усі ролі, робила свято, щоб людям запам’яталося…

Кор: Ваші батьки теж родом з Гадяча?

Леся Донос: Да, і мама, і тато, у мене всі гадяцькі. Я в свій рід внесла кров свіжу, молдавську, від мого чоловіка. Дитячого садку у нас поряд не було, тож мене виховувала бабуся. Вона водила мене в Лесин гай, казала, що там колись була панська дача. Там ще був садок, але дуже запущений, яблуні старі. Потім все це терниною заросло. Панську дачу розібрали, так мені бабуся казала. Казала, що пани були дуже добрі, щирі, багато людей їх хвалили. Чому мене Лесею назвали? Тому що я землячка Драгоманівського роду. Хоча наша землячка — Олена Пчілка, Леся Українка теж часто в Гадячі відпочивала, полюбляла цей край. Мене назвали на честь Лесі Українки. Макарову, приятельку Лесі, я бачила у школі, десь у 1961 році. Я тоді навчалася у третьому класі. Вона була дуже близькою до родини Косачів-Драгоманових. Дітей у неї не було, заміж вона не виходила, а залишилася з братами та сестрами, виховувала молодших братів і сестер. Потім вона вивчилася на вчительку. У Полтаві зустрічалася з Лесею Українкою. Остання її зустріч з Лесею була у Гадячі, в Лесиному Гаю. Коли Макарова приходила до нас у школу, вона була вже дуже старенькою, її під руки привели.  Вона нам розповідала про родину Лесі Українки, про Олену Пчілку. Говорила, що Ольга Петрівна була дуже розумна, але власна жінка, я так зрозуміла. Але в толк.  Вона вміла покомандувати, але все в неї було в толк. Багато вона знала, та не цуралася простих людей. Я запам’ятала, що Леся Українка ходила боса і у віночку. Антоніна Макарова довгий час з Лесею листувалися. В Гадячі знайшли могилу Макарової. У нас в Гадячі є людина, яка дуже цікавиться Макаровою, зверталася вона до влади, щоб підремонтували пам’ятник, тому що рідні вже не залишилося. Мене в дитинстві усе це дуже здивувало, бо одне у підручнику почитати, а друге — живу людину послухати… До цього часу читаю-перечитую Лесю Українку. Ось і зараз у мене книга творів Лесі біля ліжка лежить… “Я маю в серці те, що не вмирає..” Це Мавка Лукашу сказала в “Лісовій пісні”. Таке кохання розтоптати…

Кор.: А Ви завжди поступали за покликом серця?

Леся Донос: А як же. Я навіть брала участь у Помаранчевої революції. Моя дочка тоді навчалася у Київському політехнічному інституті. То я зібрала торби, носки, дівчачі, хлопчачі. Вчитель, сусід, тоді він теж, як і я, торгував, дав мені м’яса. Зварила каструлю борщу і ходила з дочкою на майдан. Було таке душевне піднесення, що не хотілося додому їхати. Я б ще там залишилася. Носки роздала, вийшла на Банківську. А там стоять зі щитами. Я кажу: “Дітки, пустіть мене, я мама, я без нічого. Синочки, – кажу, – тут же ваші брати і сестри, ваші батьки, дядьки поприїздили, ви ж їх тільки не стріляйте, не вбивайте, не беріть гріха на душу…” А вони мені: “Тьотю, та не будемо ми нікого вбивати…” А коли вже ця революція почалася, то я вже хвора була, не змогла поїхати…

З Лесею Донос ми розмовляли на початку квітня. Перш за все вона показала мені першоцвіти в своєму квітнику. Квіти в неї ростуть в хаті і на подвір’ї. На столі у вазі стояли пагінці верби, виблискували зеленими пуп’янками вишні… Ми говорили здебільшого про красу та любов. Важко збагнути, уявити, що по її радісним, щасливим кольорам, по квітам на її вишиваних картинах чорною хмарою пройшлася війна…

         Про синів та АТО

Леся Донос: Перший, Вова, пішов в АТО на початку червня 1914 року. Сам прийшов у Військкомат. Спочатку він у Краматорську служив. До нього їздила моя невістка, Ярослава, возила гуманітарну допомогу. А потім, коли під Іловайськом почалося таке страшне, коли їх розбили, його підрозділ послали, щоб вивезти з Іловайська. До Іловайська вони не доїхали, колону їхню розбомбило. З одного боку була лісопосадка, з другого соняшники, і вони бігли хто куди міг. Хто встиг — на машини, бо середину колони розбили. Тоді моєму сину розірвало стопу. Каже, було дуже страшно, коли люди розривалися, як мильні кульки, руки, ноги відривало… Його стягли з машини, на якій вони їхали, в лісопосадку. Хотіли нести, та ще один хлопець був поранений. Вова сказав хлопцям: “Візьміть мобілку, подзвоніть дружині і мамі, а потім повернетеся по мене”. Та вони не повернулися. Він лежав у лісопосадці, у нього почалася гангрена. Він 5 днів лежав, вже марив, писав на руці, хто він такий і звідкіля, щоб побачили, якщо найдуть. Їв різних мурашок, мух. Його поклали під дерево, де гранатою верх знесло. Вдень там було жарко, вночі холодно, це вже було на початку вересня. В гільзу він збирав воду дощову. Він знав, як виживати… Потім його знайшли місцеві хлопці з села. Але не забрали зразу, сказали, що в них машина загружена, обіцяли, що пришлють по нього Червоний хрест. Але і в тих щось не вийшло. Тоді хлопці повернулися, привезли йому водички, погрузили в якусь розбиту машину і відвезли в районне місто Старобєшєво. Кажуть, що лікарі в обморок падали, коли бачили, які в нього черві в нозі. Перекис лили з ведра на його чорну ногу. Думали, куди ж його далі відправити, бо там була територія ДНР. Потім знайшли транспорт і вночі відправили його у Донецьк. Лікарні його не приймали. Шість лікарень відмовилися і лише сьома прийняла. З лікарні Вова подзвонив, і ми нарешті дізналися, де він. Десь були у нього знайомі у Маріуполі, ті подзвонили своїй мамі на Донецьк. В Донецьку знайшлася пожила жінка, Ліда, здається її звати, вона розшукала мого Вову у лікарні, принесла йому бульйончику, обмила його, нігті  йому почистила. Він же руками в землю вкопувався, коли лежав в тій посадці. Я потім виходила на цю жінку, казала: “Вова, я заберу цю жінку, будемо тут з нею жити в нашій хаті за те, що вона тебе врятувала, що вона до тебе так віднеслась з добром, по-людському. Зовсім же незнайома жінка, якась знайома його знайомих. Діти їй з Маріуполя подзвонили: “Мама, найдіть, будь ласка, отакого нашого знайомого з Гадяча”. І вона просто шукала його по лікарням і знайшла… А потім про нього дізналися ДНР-івці і забрали його в полон. Спустили в якійсь підвал. До нього приходила їхня розвідка, розпитувала про все. Він те що неможна казати, не казав. Казав лише, що він вчитель фізкультури. Що жив 5 днів без їжі, без води з гангреною. Вижив, бо хотів жити…

         Він лежав на полу на матраці. Доглядала за ним якась дівчинка 14 років. Вона приносила хліб, який він ховав за пазухою, а вночі смоктав. Ми не знали, де він дівся. Ми його кругом шукали. Вже за машину домовилися, купили матрац, щоб його з Донецької лікарні вивезти. Та ті, що обіцяли Вову вивезти, сказали, що його в лікарні вже немає…

         І раптом, якраз на Михайлове чудо, дзвонить мені невістка: “Мамо, радійте,  Вову вивезли з Донецька! Їх трьох чи чотирьох указом Президента обміняли на 15 денеерівців ”. Написали, що він розвідник, а він був не розвідник, а санітар. Ярослава мені каже: “Я Вас не візьму з собою, мені вистачить рятувати одного…”  Він був дуже важкий, на капельниці. Через тиждень Вову відвезли в Київський госпіталь. Його друг приїхав з Києва, сів на позашляховик, погрузили його за заднє сидіння, Ярослава з ним, та й перевезли у військовий госпіталь.       Вова в госпіталі лежав довго, в нього ще плеврит приключився. Він з нами навіть не міг балакати, такий в нього був нервовий стан. Щоб якось заспокоїтися, він вирізав з дерева фігурки, Ейфелеву башту зробив, звірів різних, тим і спасався. Дружина увесь час була поряд. Возила його в колясці на перев’язки, на прогулянки, воно ж вже пізня осінь, вивозила подихати. Сестра питає: “Про що ви з ним говорили?” “Ні про що”. Його друг говорив про трактори, про сільськогосподарські роботи. У нас же була дача, син там колись працював… У палаті з Вовою лежав майор, у нього було роздроблене плече, так вони за зброю говорили, яка де… Вже коли він повернувся додому і вони з братом Ігорем вийшли на двір покурити, то я почула всю цю історію…

Кор.: Наскільки мені відомо, у Вас і другий син побував в АТО?

Леся Донос: Я Ігорю кажу: “Синочок, ти ж у нас один за господаря залишився…” А він відповідає: “Мамо, не дивися на те, що з Вовою трапилося, якщо мене визве воєнкомат, то і я піду”. І він теж пішов воювати на початку лютого 2015 року. Інколи в нього питають: “А ти людей вбивав?” Таке неможна питати! Він Україну захищав! Хтось вдома спав біля своїх жінок, а він дві зими провів у окопах, в тих холодних бліндажах. Підірвав спину. Бліндажі будував, військову техніку обслуговував. Вона глохне на морозі, в грязюці постійно… У Ігоря й тепер спина зірвана. Коли їх вже звідтіля вивели як УБД (учасників бойових дій), то він зразу в госпіталь зі спиною ліг. І тепер часто лікується… Ігор – інженер лісового господарства, та вже не працює за фахом, пішов робочим на сир завод, бо скоротили… Та це таке…

         А тут ще з донькою нещасний випадок трапився… Поховала я мою доньку… Не можу про це згадувати…

         Коли це нещастя на мене звалилося, я спочатку місця собі не знаходила. Після сорока днів просто ходила у бібліотеку і тупо картки перебирала, виставляла їх в алфавітному порядку. Потім трішки заспокоїлася. На клуб стала ходити. На інтелектуальний клуб “Пальміра”“ при Гадяцькій центральній районній бібліотеці імені Лесі Українки.У нас Катя Кувшинова (нинішня начальниця відділу культури і туризму Гадяцької міської ради) тоді була президентом клубу. А тепер я ще ходжу на клуб “Золотий вік”. У мене університет по психології, а також краєзнавчо-історичний факультет. У нас сильний психолог, конспекти пишу. І мені  цікаво. Ця жінка-психолог мене дуже підтримала. Потім у нас є гурток “Очумелі ручки”. Бабуся при ділі. Це крім вишивок…

Ви знаєте, як я спілкуюся з жінками свого віку, то завжди кажу: “Жіночки, скажіть, усім тяжко жити, але у кого не вистачає на хліб? Є такі, хто голодує? То я куплю такій людині хлібину. Якщо хочеться тюльки, я куплю вам тої тюльки. Кому зараз так погано, що голодує людина, я допоможу». Не можу слухати розмови про те, як їм важко, як їх не розуміють, або про хвороби різні… Якщо ти мати, то ти намагайся зрозуміти своїх дітей і онуків. Це твоє завдання.  А діти будуть за своїх дітей переживати. Якщо мені щось треба, я список пишу синам. Там ручка відпала, щось поламалося… Вони мені допомагають.

         А влітку ми з Іриною Орловою (екскурсовод і краєзнавець) ще й запливи через Псьол робимо… На тій стороні папірці, пляшки збираємо після відпочиваючих. Мовчки піднімаємо, прибираємо… Це ж не Зеленський, не Порошенко, не Яценюк і не Гройсман смітять, це ми самі. Чому ми цього не розуміємо? Колись щось викинула дитина, я зробила зауваження. А ця мамочка молода як гаркне: “Підбери, хай баба не гавкає!” Хіба так можна?..

Кор.: Як Ви гадаєте, що треба зробити, щоб Україна стала багатою і процвітаючою?

Леся Донос: Треба дивитися перш за все на себе. Починати треба з себе. Якщо до кожного дійде: я українець, я самодостатній, я живу в своєму домі… Україна – це наш дім. Ось що треба усвідомити!

         Не треба жалітися на життя й тільки про хвороби говорити. Коли про це говориш, то ніби закликаєш до себе це. В здоровому тілі – здоровий дух. Я ходжу на масаж, на лікувальну фізкультуру. Вишиваю і в кожну квіточку вкладаю тільки позитивні, добрі думки. Я квіти люблю, живі і вишиті, не має значення які. Сама собі кажу: “Ой, диви, яка гарна квіточка в мене вийшла…” І сама щиро радію з цього. І люди порадіють, коли подивляться. Для цього і працюю.

Розмову провела і підготувала Інна Дідик