Любов Шевченко, 92 роки, с. Перша Багачка Великобагачанського району

Любов Шевченко, 92 роки, с. Перша Багачка Великобагачанського району


В її житті були голод, війна, розруха, важка виснажлива праця. Дитинство проковтнув голод, юність — війна. Проте у свої 92 роки мешканка села Багачка Перша Любов Шевченко залишилася оптимісткою. Вона не нарікає на долю. А коли буває важко на душі, бере в руки балалайку, на якій грала колись у молодості, торкається обірваних струн, і доля ніби розмотується назад. Все бачиться гостріше, глибше…

Любов Шевченко:

Це ж була перва музика у нас після війни… І танцювали, і співали під це…

А хто у вас грав?

Сама грала. Навчилася. Зараз не можу вам зіграти, бо немає струн. Онуки повідкручували. І так стоїть собі за шифонером, може кому інтересно буде подивитися… На балалайці сама грала. Ніхто мене не вчив. Охота була, ось і я вивчилася… Грала на балалайці і співала. Співати краще любила, ніж танцювати. Любила слухати пісні і сама співала гарно.

А які пісні?

Старовинні тоді були. Тепер таких не співають…. Інколи беру балалайку в руки, молодість згадую… Якось ми тоді після війни ожили трішки. І веселі були, і дружні, і ділилися, і один до одного в гості ходили… Заріже хазяїн порося — гукає сусідів на шашлики. А тепер? Заріже, і як би ніхто не знав, не бачив…

Чому тепер люди такі черстві стали? Як думаєте?

Мабуть, я чогось не розумію… І все начебто є, а люди злі, черстві. Один до одного не ходить. Обгородилися… Усім недовольні. Багаті думають: “Ти мені, бідне, не нужно”…

Які люди вам до душі?

Доброта – саме главне. Любов, доброта… Щоб ненависті отієї менше було. Якби між людей скрізь була доброта, і жити лучше б стало. А так іде людина — і не дивиться на тебе. Навіщо ти їй бідне?.. Багатство в душі повинно бути. Я так думаю. Які дома, скільки там золота?.. Ніхто на той світ свої багатства не забере…

А що найголовніше в житті? Як треба жити?

По совісті треба жити, любити друг друга і по совісті жити. Чесному бути. Ото саме більше щастя…


Народилася я в Багачках, Першій Багачці. Тут і батьки мої, і я виросла. А заміж пішла у Пушкареве, друге село, неподолік. Чоловік, тоді ще хлопець, ходив сюди, в Багачки, до мене. Його тут наші ребята ганяли трішки. А він все одно ходив… На Донбас у ФЗО раньше брали. І робили там, і вчилися. І приїхав звідти Микола в отпуск додому на місяць. Я так в нього з першого погляду і закохалася…. Молодий, гарний, от і полюбила. Якби не любила, то не пішла б за нього заміж. За місяць весілля згуляли. А яке весілля? Пообідали, посиділи за столом. Ото і все. І забрав Микола мене на Донбас. Там і розписалися. Бо тут не встигли, отпуск закінчився. Там невеликий город, Ірмено, тепер такого і немає. Тоді була область Сталінська і Ворошиловоградська, а тепер Донецька та Луганська. В тому Ірмено ми прожили майже рік.
Після війни – время тяжке. Очередя скрізь. За водою, було, очередь стоїть. Набереш ведро води, пів дня простоїш. Після війни ж розруха була. Так само і за хлібом, можна пів дня простояти… Повернулися ми в Пушкарево, де брат Миколін жив. В одній хаті двом родинам тісно. А тут — вербовка на Дальній Восток. Завербувалися ми і поїхали туди. Їхали у товарняку аж 20 днів. Заженуть нас у тупік, стоїмо інколи й по два дні. Доїхали в кінці кінців… Як вербували, нам казали, що там є хати, тільки ключи вручити. Приїхали, а там нічого немає. Зняли ми квартиру у діда з бабою. Потім у тому колгоспі дали нам стройматеріали, щоб будували собі хату. Налогами не обкладали три роки. Построїли ми собі хату, хозяйство завели, нажили трійку синів, та й додому вернулися. Батьки нам написати, що тут трохи получше стало. Кажуть: “Їдьте, дітки, додому”. То ми і приїхали.

А що ви на Далекому Сході робили?

Те саме, що й тут. Ланка була. Ходили на роботу. Там сіють тількі ярі культури, бо там холода великі. Зими сурові, снігу багато. Літом наводнєнія. Наше село, як вийдеш — кругом вода. А тоді вода поступово спадає… І грядку садили, і корова була, і вівці. А вівців треба було обовязково держати, бо як здаси вовну, тоді тільки валянки получиш у магазині. Без вовни не давали. А як без валянак в тих холодах?.. Топили чим? Вугіллям. Станція, де вугілля було, Хороль називалася. У нас — Хорол, а у них — Хороль. Там брали вугілля. Шість год на Далекому Сході прожили. Сім”ї, які з нами поїхали, усі раніше в Україну повернулися.

Коли ви приїхали додому, тут важко було?

Важко, але легше, ніж зразу після війни. Після війни –
розруха була, налоги, які неможливо сплатити. І аблігації… Страшне… На крашанки, молоко, м”ясо, плодові дерева, на все накладали налог. І треба було виконувати. Інакше судили, штрафували. А ще був налог на бездітність, кому з 18 до 40 років, а дітей немає. Хоч де хочеш бери дитину. Дякуй Богу потім відменили це знущання…

Повернемося трішки назад у часі. Ви народилися у 27 році, то, мабуть, і голод 33-го пам”ятаєте?

Памятаю, а як же… Я тоді невеличка була, рочки чотири чи п”ять. Слабі люди були. По сусідству моя бабуся жила, дідуся свого не помню, а бабуся жила, коровку держала. І ми поряд, і другий брат. Великі сім”ї тоді були. А навпроти нас сусідка жила. Яка в неї сім”я була не знаю, а тільки згадую, як бабуся зайшла у хату і каже: “Вже й Дуньку на кладовище повезли…” Мабуть, всі в родині повмирали, а вона остання… Ще пригадую, як нас водили в ясла, там нам давали по кусочку хліба на день. Помню, один хлопчик такий худенький, зовсім слабенький був. Ми, трошки дебеліші, у дворі гралися, а воно не могло, седіло в колисці і все просило: “Їстки… Їстки…” А мухи на нього насідали. І цілий день воно просило їстки, а увечорі вже було накрите, бо померло. Оце те, що я з голоду запам”ятала… Я все життя найбільше боялася, щоб голоду в нас не було. Отой кусочок хліба… Боже, бабуся, було, якщо хоч крихітка на долівку впаде, підійме і поцілує. Не думали ми тоді, що колись хліба вволю наїмося…
До війни я закінчила 5 класів. Успіла. А після війни походила один год, та й покинула. Ні в чому було ходити. Мама розбує чоботи, а я обую, та й на двір вийду. Нічого було ні одіться, ні обуться. Де воно дівалося, що до нас не попадало?..
І юності у нас не було. Війна забрала. Мені було 13 років, як війна почалася. На роботу мене дуже не займали, бо була старша сестра. ЇЇ німці ганяли працювати на трасу. Зими були дуже холодні, а треба було прокладати дорогу німецьким машинам і танкам…
Як стали в Германію брати наших хлопців і дівчат, мою сестру взяли, бо вона 25 року народження. Потім і 26-й стали брати, і 27-й. А я – з кінця 27-го. Мама тоді записала мене з 28-го. Подумали, може щось перейначиться, поки дійдуть до 28-го… Так і вийшло. Тому в мене два Дня народження…
Німців ми боялися страшно. Як забирали сестру в Германію, мама думала, де ж її сховати, щоб не взяли. У нас були родичі в Якимово, відправили її туди. Седить вона там, ніхто не знає, де вона. Та німці все одно взнали, що вона в нас була. Прийшли і забрали маму, відвезли у Миргород. А ми, діти, сидимо втрьох та плачемо. Переказали сестрі, що метер замість неї забрали. Прийшла вона сама до німців, тоді маму відпустили, а сестру забрали до Німеччини… Працювала вона у бауера. Трудно їй було. Язика німецького не розуміла. Бувало таке, що й батогом хозяїн чмихне. Корова в них була, сіно заготовляли. Бауер не воював, бо був інвалідом.
Я теж боялася, щоб мене не забрали у Німеччину. Ми і на двір рідко виходили, щоб на очі німцям не попадатися. А наш батько партийний, був головою сільської ради, коли його мобилізували на фронт. То ми, діти, і ходити по вулиці боялися, як миші в хаті сиділи… А в Широкому стояв німецький штаб, там школа була. А проти школи, сюди нижче, така довга постройка, корпус такий, там вишки стояли, пленні були обгороджені проволкою. О, як вони страждали… Босі, голодні… Стояла ж на вишці охорона, не можна було доступитися, щоб їсти щось кинути. І на роботу їх ганяли, хоча вони дуже слабі були, багато поранених…
Оця вулиця біля мене, тут було 10 хат, називалася Кобеляки. А по сусідству жив мій дядько і дядина. Як почалася війна, забрали дядька і їхніх трьох синів. Четверо з хати воювало. Дядько в плену був у Харкові, то дядина до нього пішки ходила на побачення… Під Хоролом жила знатна ворожка, то дядина в неї на своїх рідних ворожила. На всіх ворожила, на всіх чотирьох. Чи виживуть, чи повернуться додому? Ворожка скаже…Тільки один син вернувся, й то поранений. Всі інші загинули…

А як Ви після війни жили? Що було найважче?

Після війни жодного трактора не було, бо їх евакуїровали в Ташкент. Ми все вручну робили, кіньми. І я все робила. Верхи на коняці їздила. Мала на зріст, не сяду. Підсадять мене на того коня, тоді їду. Босі, ноги понабиваємо, п”яти порепаються… Все робили вручну: і сіяли кіньми, і убирали, і молотаркою молотили…

Чи пригадуються Вам радісні, щасливі події?

Найщасливіше, що я нажила трьох синів. Оце моя радість і надія, защита. Хазяїн заболів і помер. Вже 20 років, як його немає. А в мене — тільки й надія, що сини. Оце в мене і вся радість. І онуки в мене хороші, і діти. Провідують мене, не забувають. Один син у Полтаві, другий — на Далекому Сході. Але приїзджає. І прошлий год був. А третій мій син пропав без вісті. Не знаю, що з ним і де він…
(Показує фото). Оце сини мої два, оце третій. Це унуки. Це як розписувалися… Це – хазяїн, вся моя сім”я. Онуки, діти…
Що таке любов? Ми з чоловіком прожили у злагоді до самої його смерті. Оце і вся любов. Роботу не ділили. Що він зможе, що я. Сім”я… Конешно, мені було не легко. Чотири мужчини в хаті, а я одна. І їсти треба наварити, і постирати, і хозяйство… Трудно було. Та я хоч і маленька, але шустренька. Майже вся домашня робота на мені. Сини піднялися, стали допомогати… Потім їх почали забирати в армію. Одного за одним. Відслужили… Повернулися… Повстроювалися… Чоловік мій механізатором був. На машині працював і на тракторі. У нас тут рядом тракторна бригада була. І хлопці попідростали, за ним пішли. І кожний механізатором став. Усі троє.
Господарство яке було? І корову держали, і гусей, і курей, і порося… Робота в мене була важка. Все вручную. Буряків тоді багато пололи. Ціле літо на буряках. А коноплі оті, саме хуже. Мочили коноплі у воді. Ще як тепло, то нічого. А як холодно… Усе заразом його не помочеш. Половину замочемо, викисне, витисним, тоді другу половину мочемо. А воно вже й холода підходили. Бувало, що в холодній воді по пояс стоємо, а витягти треба. Вони ж цінилося, оці коноплі, не знаю чого… Хворіли, було всього. Від холодної води в мене й досі кістки крутить… Бачите, як понакручувало… Коноплі саме хуже. І висушити треба, і погрузити на машину. Возили аж у Миргород, там здавали. Для колгоспу може воно і цінно, може і вигідно, а нам платили за нього копійки… Так же і буряк. Чистили вручну, на машину корзинками грузили. Це тепер техніка. А раніше навіть на фермі корів доїли вручну. Не було апаратів, які зараз є. І гній вичищали вручну… Зрання допізна працювали. І колгосп, і своє господарство, все треба встигати. І в 5 утра, і в 4 вставала. Щоб дома управиться, а ще й грядка є. Треба ж було колись і грядку полоти. У обід прийдеш з роботи додому, хозяйство ж, поратися треба. Там квочка з курчатками, свиням винисти, коровку подоїти, у череду вигнати, а грядку вже й ніколи полоти. Прийду з роботи пізно, полю ту грядку допоки видно.

А коли відпочивали?

На ходу відпочивали. Було йдеш з роботи і думаєш, якби тут упасти на дорозі і заснути зразу… Важко було. Відстроювали державу. Потом стало трішки легше. При Брежневі стали щомесяця у колгоспі платити гроші. Це ж нам таке благо! До цього нічого не получали. Де воно, оте зерно, що нам його на трудодні видавали? Де воно?! Було кукурудзу ламаємо, а вже й сніг випав по коліно. Лазимо, ламаємо… А все одно вбираємо, щоб у степу не зосталася. Як же так? Треба ж його вбрати…
Що таке щастя? Що сім”я коло мене була, що всі живі, здорові, оце найбільше щастя… Конешно, не думала, що доживу до такого віку. Бог мені відвів такий вік. Найбільше хвалю Бога, що я ходю, бачу стежку перед собою. Оце саме головне…

Вам 92 роки, а все одно птицю тримаєте, вулики бачу у вас за хатою…

Вулики синові. Займається ними, коли приїздить з Полтави. Качки та кури, дві кішки і дві собаки, ось і все моє господарство. Та й його треба порати. Собакам, котам, треба щодня їсти дати. Встаю, варю їсти, треба всіх нагодувати. Котів і собак в першу чергу годую, а потім й сама щось поїм… Борщ собі варю. В селі борщ — сама перша страва…

А які свята відзначали раніше у вашому селі?

Було ж тоді Храм, таке свято, храмове свято нашої церкви у Багачках. Їздили в гості до родичів. Збиралися. Після війни, як трошки ожили, ходили гуляти на вулицю. Музика яка була? Балалайка — перший інструмент. Й досі в мене балалайка за гардеропом стоїть…

А хто у вас грав?

Сама грала. Не можу вам зараз зіграти, бо немає струн. Онуки повідкручували. А так стоїть собі, може кому інтересно буде подивитися… На балалайці сама грала. Ніхто мене не вчив. Охота була, ось і я вивчилася… Грала на балалайці і співала. Співати краще любила, ніж танцювати. Любила слухать і сама співала гарно.

А які пісні?

Старовинні тоді були. Тепер таких не співають…. Інколи беру балалайку в руки, молодість згадую… Якось ми після війни ожили трішки. І веселі були, і дружні, і ділилися, і один до одного в гості ходили. Заріже хозяїн порося — гукає сусідів на шашлик. А тепер? Заріже, і як би ніхто не знав, не бачив…

Чому тепер люди такі черстві стали? Як думаєте?

Мабуть, я чогось не розумію… І все начебто є, а люди злі, черстві. Один до одного не ходить. Обгородилися… Усим недовольні. Багаті думають: “Ти мені, бідне, не нужно”…

Які люди вам до душі?

Доброта – саме главне. Любов, доброта… Щоб ненависті отієї меньше було. Якби між людей скрізь була доброта, і жити лучше б стало. А так іде людина — і не дивиться на тебе. Навіщо ти їй бідна?.. Багатство в душі повинно бути. Я так думаю. Які дома, скільки там золота… ніхто на той світ багатство не забере…

А що найголовніше в житті? Як треба жити?

По совісті треба жити, любити друг друга і по совісті жити. Чесному бути. Ото саме більше щастя.