Марія Свячена, 78 років, Галина Пилипенко, 86 років, с. Друга Олександрівка Козельщанського району

Марія Свячена, 78 років, Галина Пилипенко, 86 років, село Друга Олександрівка Козельщанського району

Ви війну пам’ятаєте? (Звертаюся до Галини).

А як же? В окопі була. Німці наступали. Я там біля Дніпра жила. Все гухало. Боялися ми тих німців. У нас коней пара була. У мене дядько був клишаногий, тому його не взяли в армію. А німець відступає, каже: “Поїхали!” А він і каже: “Зара запряжу коней”. А я, сама старша, полю огород і так боюся цього німця, так боюся, що він дядька застрелить… І голі ходили, і босі, і з бурьяну блини пекли. Я й зараз памятаю смак млинців з лободи. Біля кладовища, коли ще німці були, кагатували картоплю. Може й кілька років вона там лежала. Вонюча була, але там крохмалець був. Ми її розкопали, нарвали лободи в той крохмаль і напекли блинів, то мене і Галю возили в лікарню, так нам було погано.

Марія: А нас пятеро у мами. Батько на фронті загинув. Голодні. Холодні. Із 13 год я пішла доїти корів. Уявіть собі! Боже сохрани. Отаке… На фермі працювала, а коли пішла заміж, два роки на ділянці побула, а тоді в магазині торгувала, а після магазина знову на фермі. В Чичужино ми тоді жили. Тоді я пішла заміж, в Хмарино. Пожили 7 років із батьками, а тоді построїли свою хату і перейшли сюди.

Галина: А я на свинарнику робила. Поросяток вирощувала. І день, і ніч. Свиня як пороситься, то я і ночу там. А тоді прийду додому, то мама щось там зготує, картоплю чи що, а я їм і смаку не відчуваю, так втомилася.

А коли відпочивали? Був у вас час на відпочинок?

Галина: Куди там? Я коли дівчиною була, то в клуб не ходила, бо в мене одягнутися не було в що. Треба хоч пляттячко чистеньке одіти, а в мене лише двоє було. Те постираю, а те надіну. Отак я дівувала. Нічого не було.

А чоловіка де зустріли?

Марія: Це просто казка! Йшов солдат у відпустку з армії в Озера, це село за 30 км звідси, а бабушка наша була на базарі на кобеляцкій станції і купила стулець. А солдат узяв стулець, допомогти донести, та й зайшов до нас у двір води попити. Впонравив Галю. Поїхав в армію, писав листи звідти. Прийшов, та й забрав нашу Галю.

Кохання з першого погляду?

Кохання чи не кохання, а така судьба. Занесло мене в Озера. Жили, дітей троє нажили.

Закохалися в нього, того солдата, що чоловіком Вашим потім став?

Впонравився… Ми седіли вдвох з подружкою, а Настя й каже: “Непоганий хлопець…” А я кажу: “Гарний зайчик, та й не наш”. А воно вийшло, що наш. (Сміється). Це ж пословиця така є.

А Ви долю свою де зустріли? (Звертаюся до Марії).

Марія: Та тут, рядом, у Хмарино. Ми бідні були, а вони багаті. У них пасіка була. Батько мого чоловіка, мій свекор, бухгалтером у канторі працював. А я й думаю: “Якби мені за цього хлопця заміж вийтм, то хоча б хліба вволю наїстися. Пішов він в армію, я його чекала три роки. Прийшов з армії — поженилися… Тепер молодьож горя не знає, кажуть, що погано живеться, та я думаю, що той немає хліба, хто лінеться, а хто не лінеться, той має хліб й до хліба. Тепер є де заробити… Було все, троє дітей в нас. Серьожа техныкум кончив, Сьома, другий син, технікум та академію, доця — технікум. Усі діти вивчилися…
Немає поганого часу. Ходила я в школу, дуже мені подобалася математика, я дужа на память була. Просять у мене: “Дай списати математику”. А я й кажу: “Як макушки, або кусочок хліба, тоді дам”. Страшне… Нас пятеро у мами, топити не було чим. Тоді мокра курудза на печі. Мама трішки протопе, вона впариться, і ми там спали. Спали на кукурудзі.

Галина: мама ростеле якусь одежинку ледачу, навіть не було чим вкритися. Ні одітися, ні вкритися. Тепер такої одежі! Людочки, як глянеш…

Марія: І кажуть погано тепер жити. Ніт! Хто трудиться, той і живе. Отаке.

А по-вашому, найважчі часи коли були?

Я вважаю, що найважчі були післявоєнні роки. Це таке важке життя було…

Галина: Ми ждали батька, він не вернувся з війни. То нас посилали, де найважче, де меньше платять. У кого був батька, тому було легше, а нам — що прийшло. На наряд приходимо, дівчатка такі, як і я, тільки в них батько був. Бригадир тим каже: “Хай вона іде снопи кида, а ти бери грабельки та підгребай.

Що з вашим селом трапилося?

У нас був колгосп. В Другій Олександрівці був клуб, школа, контора, медична амбулаторія, там медсестра робила. Тепер усе є, а нічого немає, ні магазина, ні врачів, ми тут відірвані від життя. Якщо заболів, то треба їхати аж у Кобеляки. Було таке село пишне, а лишилося вісім хат.

Ви живете в Другій Олександрівці, а де ж Перша?

У Кобеляцькому районі. У нас була свадьба у сина, наняли музику. Дід наймав. А може не сказав музикантам, що Друга Олександрівка, і ті музиканти поїхали в Перву. Тут вже діти приїхали з Полтави, а музики немає. Оказується, що вони поїхали в Перву Олександрівку. Попочекали…

А що найголовніше в житті, як Ви думаєте? (Звертаюся до Марії).

Для мене в житті найголовніше трудолюбіє, це в першу чергу. Особенно жінці. На жінці держаться три вугли хати. І діти, і хозяйство, усе, як поведе жінка. Тепер такі молоді, що якщо щось, то і розвелися. А ми – і биті, і кляті, і мяті…

Усе терпіли?

Та Ви що! На віку, як на довгий ниві. Я так боялася. Думаю: “Троє дітей, не дай Бог мене чоловік кине. Я ж без батька прожила, знаю, яке це гірке життя. Ми дітям хати построїли. Старшому вже 57 год, а ми йому помогаємо. Другому сину теж, чим можемо. І дочка вчора приїхала і каже: “Боже мій, як гарно, коли є куди їхати до батьків! “ Хоч словом, та допоможемо. Отаке. Казала наша бабушка: “Не спешіть розходитися. Воно все перемелеться і буде мука. Каже бабушка: “Візьми палочку і переломи, а тоді візьми склади так. Чи ти складеш? Ніколи не треба спішити…

А якщо не складається? А якщо кохання до людини прийде?

Бог його знає. Я живу з дідом вже 58 рік. Пережито все. І побочники були, все було. А я терпіла, боялася, щоб сім”я не розпалася. То не воно, коли батько там, мати там, а діти при битій дорозі. Казала наша бабушка: “Пішла заміж, дивись. Пішла раз, а не десять. Як попався перший чоловік добряка, то другий ще кращий буде, третій — ще лучше. А якщо перший поганий, то другий ще гірший буде, а третій — вообще. Це точно… Галя хотіла кинути свого чоловіка Колю. Прийшла з дєвочкою чорненькою, як циганчатко, додому. А мама, царство її душі, каже: “Галю, кидай його!”

А чим чоловік був поганий? Пив або бив?

Галина: Ще не бив зразу і не пив, а просто не ладили, не мирилися. І я кажу: “Все, не можу більше. Їду додому, забираю дитину, Люду, а ти як хотіш. Поїхала додому…

А бабуся сидить із ципочком коло дверей і каже:”Галю, не сироти дитину. Якщо перший чоловік поганий, то другий ще гірший буде. І я по своїх дітях тепер бабушку згадую…

І я не покинула. Помирилися. Дуже мене свекор любив. Я не грубиянила. І батько, і мати були, в одній хаті жили. Якщо Микола щось там не те, батько йому каже: “У тебе діти”. І прижилося. Так і прожили разом усе життя допоки Микола помер. Троє дітей нажили. Золоте весілля справляли у Полтаві.

Нас п”ятеро у мами. Всі дружні. Нас так мама одненька воспитала. Брат у Москві. Другий брат у Києві, сестричка вже на тим світі і оце Галя. Тільки Галя на кірівній роботі була.

Я рана пішла робити, ніде не вчилася. Усього два чи три класи кончила. Ото тільки гроші вмію рахувати, та й все.

А у нас був дєдушка, прожив 104 роки і до кінця життя без очок читав. То він казав таке: “Привів жінку, то накидай на неї три обродьки, ті, що коней нуздають. Прожив десять год — скидай одну, прожив двадцять — скидай другу. А третю не скидай до кінця своїх днів. Щоб боялася чоловіка. (Сміється).

Поговоримо про роботу. Де Вам подобалося працювати? (Звертаюся до Марі).

У магазині не любила, хоч і 10 год працювала. На ланці дуже і дуже важко. Чотири гектари буряка треба виполоти, можете таке уявити? А тоді я робила на фермі обліковцем. Це мені подобалося. У Бреусівку їздила отчьоти здавала. Це найкраща була робота.

А розкажить, будь ласка, яким раніше було ваше село?

У нас було 20 доярок. Три рази на день доїли корову. На празники дівчата збиралися, співали. Пьяниць не було. Гармоніст грає, ми співаємо. Самі собі віддушину робили. А тепер тільки п”ють. У нас у селі був струнний оркестр. Грали так гарно, я вам скажу, їздили у Полтаву виступати. 12 мужиків і жінка на бубоні грала.

А скільки людей було у вашому селі?

Дуже багато. Десь 150 дворів було у селі. Тепер тільки 9 лишилося. Хто вмер, хто виїхав. Года пройшли…

Галина: Я коли заміж ішла, було чотири ланки, в ланці по десять душ, сорок ділянкових. Вже нікого не лишилося… Автобус сюди ходив з Кобеляк і Кременчука. Була велика грейдерована дорога.

А чому ми так живемо?

Тому що глупеньки. Якби оце жінка прийшла до влади… Є жінки такі розумні. Жінка більше вникає, чоловіки більш черстві. І як би не розкрадали… Боже мій, як би ми жили! Німець вивозив землю звідси, наш чернозем. А ми? Тока золота земля, а ми живемо, як побирушки, кредити просимо… Земля любить свого хозяїна. Я вже стара баба, а огород щороку саджаю: і моркву, і сині баклажани, і кавуни, і картоплю… То земля мені за мій труд вдячна, віддає значно більше. А є молоді і лениві, не хотять робить. А земельку треба любити, тоді вона нас прокормить, віддячить.

Галина: У житті як на довгий ниві. Пролетіло життя. І чоловік помер, і син помер. Такий красень був, і співав, і танцював. А потім зуб вирвали і помер. Залишилося тільки дві дочечки, як два глаза. Треба жити.

Якщо життя можна було повторити, почати спочатку. Про що жалкуєте?

Те що я не вчилася. Не було за що. Коли я була у сьомому класі, до нас додому прийшла класна керівничка і каже мамі: “Ви цю дитину віддайте у Бреусівку, за сім кілометрів, хай вона кінчає десять класів. Із неї буде велика людина.

І що мама?

Бідні ми були, не було одягу, не було у що обутися, навіть ліфчика в мене не було. А треба вже йти у восьмий клас. Не будеш же у старчачому одязі в школу ходити. Дівка вже. У мене кохти своєї не було, в бабусиній ходила.

Галина: А я памятаю, як мені бабуся кохту дала, і я в ній в школу ходила. А кохта ця на грудях порвалася, я і не помітила. А Петро, мій однокласник, побачив, та й каже: “Галю, у тебе одна цицька виглядає”. О Боже, як мені було соромно… Одягала наче цілу кохту, а вона прорвалася, я і не помітила… Парусові тухлики були, то ми їх дуже берегли. На підборчику.

А чим гралися у дитинстві?

У нас через дорогу жінка шила, і в ній були клаптики. То бабушка нам то куколку зробить, то тваринку якусь.

А ми гралися в кремушки. Із цегли 5 кремушечок. А бабуся і каже: “Ось батите, ви як ці кремушечки. Вас пятеро, то й і гратися приємно, і жити разом легше. То ж завжди підтримуйте одне одного і проживете…”

А Ви про що жалкуєте? (звертаюся до Галини).

А я про все жалкую. Жизнь у мене була дуже важка. Жалкую, що так важко робила. А що тепер за пенсію дають? А я ж працювала з 13 років. На свинарнику робила. А що я заробляла? Трудоднів зароблю тисячу, а на цю тисячу по дві копійки дадуть. От і все. Не було ні одягу гарного, ні чого не було. А вже наші діти повиростали, їм було краще. А онукам ще краще. Мої діти гралися — хатки строїли, ляльок колихали. Стали в мене онуки, думаю, чим же мої онуки гратимуться? А вони чарочками граються — начебто День народження святкують. Чарки виносять, води наливають, чокаються… А правнуки з телефонами граються, комп’ютерами… Життя триває.

Життєва порада для молодших.

Треба щоб хлопці брали дружину з великої сім”ї. Ото буде хозяйка трудолюбива. І щоб не боялися труднощів. Сьогодні погано, то завтра буде добре. Гладко ж не буває. Не покоштуєш гіркого, не оцінеш солодке.

Галина: Раніше знаєш, як казали? Більшовики не хникають! Вперед і вперед, не падати духом!