Наїса Осіння, 80 років, с. Квіти Козельщинського району




Якщо вірити Наїсі Осінній, людей з таким іменем, як у неї в Україні й десятка не набереться. Був у її матері в молодості коханий, який називав ії “наїса”, це його рідною мовою означало “квітка”. Чоловік цей був льотчиком і, на превеликий жаль, загинув. Минув час, жінка вийшла заміж, та про свого любого не забула. Коли в неї народилась донька, вона назвала її Наїсою…

Відчайдушна, зі сміливою невгамовною вдачею Наїса, чого тільки не робила в своєму житті: тричі по комсомольській путівці їздила, будувала шахту, парашутним спортом займалася… А ще вона навчилася лікувати людей і… малювати. Такі різні здібності відкрила в собі в різний час, кожну – несподівано.

Наїса Осіння: “Те, що дано людині від природи, до неї все одно якась сила притягне, обставини такі складуться. Бог ніби перевіряє людину на міцність духу, справжність. Якщо вона буде уважною та мудрою, можливо, їй відкриється щось таке, на що вона навіть ніколи не сподівалася…”

Кор.: Коли Ви почали малювати?

Наїса Осіння: Малювала я з дитинства. Ну яке в мене було дєтство? Війна була. Листочок з дерева зірвеш, або на отій сірій бумазі, або на піску паличкою щось та малюєш. Шо зробиш? Дєтства не було, була війна… А після войни, що там, нічого не було, ні карандаша, ні резинки…

Якось мені приснився дивний сон: в нас були дерев’яні ворота, і вони відкрилися, і на воротах стояли два ангели в білому. І вони мені відрізали коси. А в мене коси були дуже великі. І коли я вийшла на вулицю, от, я попрощалася з дєтством, зі школою, з усим. Коли я вийшла на вулицю, то вулиця була вся усипана камінням, от, по булижникам я йшла. Це значить, що у людини закінчилося дєтство, юність… Ідеш, і тяжка твоя дорога… Набираєшся гріхів, дорога така в людини – вся усипана гріхами-камінням. І от я подумала: отак людина йде до чогось святого…

А взагалі в моєму житті все було, як звичайно. Тричі по комсомольській путівці їздила, і шахту строїла, і парашутним спортом займалася, і чим тільки не той… Я не думала, що буду колись займатися ще й медициною… Просто щось мене привело до цього. Те, шо дано людині від природи, всьо равно туди якась сила притяне.

Кор.: А як зрозуміти, де саме твоє?

Н.О.: Ну, обставини такі складуться. Бог дає іспитаніє людині якесь, таке, що тобі просто ніде дітися…

Коли народилася моя онука і при родах їй вивернули диск, то її привезли до мене. Я подивилася: дитинка не сидить і на ногах складочки не совпадають. Я тоді повезла її в Кобеляки до Касьяна, ще він був живий, Царство йому Небесне. Він сказав: “Аби привезли трохи пізніше, то вже б нічого не допомогло”. А то ми привезли, коли їй тільки шість місяців було, ще грудна дитинка. Пропустили нас до нього без черги. Касьян її за ніжки взяв, десь натиснув, за щось потягнув — і вирівняв. Потім їй рентген зробили, у Черкасах в обласній лікарні, в травматології, дивилися кругом, професора дивилися, та не могли повірити, як можна так вирівнять, нібито нічого не було. Це тоді мене вразило…

А сама я почала лікувати несподівано. На огороді копав картошку наш директор торфоскладу. І ось прийшла до мене його жінка, Ліда, і каже: “Наїса, допоможи Саші встать, може разом дотягнемо його до машини. У Саші спину схватило”. А він колишній льотчик, і в нього був компресійний перелом позвонка. Я приходжу, а він лежить. Кажу: «Саша, чого ти розлігся на городі? Оце з тебе така помощь? Ану вставай!» А він лежить і тільки лається. Я тоді стала на коліна, прямо на огороді, і так же ж (показує) по спині провела. “Ой, тут у тебе, – кажу, – проблеми”. От… Ну, вирівняла так легенько, як могла. А тоді кажу: «Вставай! Вставай на коліна, на лікті спочатку…». Він знову на мене заругався. Каже: «Ти що, здуріла?» А я його так за рубашку взяла, та як гаркну: «Ставай на коліна і на лікті, кажу!» Він встав отак, розвертається до мене, як ні в чому не бувало, і каже: «Ну, тепер тобі покою не буде…» В таку минуту він це сказав, ніби закодував мене аж на тридцять год, ось. Він перевозив до мене усих своїх грузчиків з роботи, усих своїх кумів, усих знайомих… Ну, а кум тягне кума, а кум ще й куму… Так і пішло. Почала я людей лікувати…

Якось до мене заїхав Касьян з другом. Їхали вони із Кременчука, от. Заїхали. І він каже: «Подивіться мого друга». Я подивилася й кажу: “У нього спина – у космос можна летіти. А чоловік цей встав, посміхається і каже: «А Ви знаєте, хто ото сидить?». Я кажу: «Людина сидить». От… А вони ставлять на стіл бутилку касьянівської води, портрет Миколи Каьяна на бутилкє. Тоді кажу: «А, так це ви приїхали подивитися, як баба ваші грижі управляє?». А Касьян й каже: «Олексіївна, та Ви не ображайтеся, Ви ж приймаєте одну-дві людини в день чи в тиждень, а в мене двісті душ під дверима стоїть». А я їм: “Інколи двісті душ легше угробить, – кажу, – чим одного вилічить…” Чомусь зірвалися в мене такі слова. Образилась я, що вони мене перевіряли… Отак ми поговорили. А тепер же ж усі Кобеляки, Бутенки, Береги, всі вони тут, хоч треба, хоч не треба… Якось у Кобеляки приїхали люди з Нар’янмара. Десять днів їхали, от. Як у пісні колись співалося: «Городок не велик и не мал, там живут оленеводы и рыбачат рыбаки…» Вони не знали, оказується, що Касьяна вже немає. Хтось їм розказав про мене, приїхали вони в Квіти. Мені прийшлося їм допамагати. Чоловік і жінка десять днів до мене їздили, проблєми в них були.

Ведуча: Ну, а хто Вас цьому навчав?

Н.О: Ой, Ви знаєте, життя навчило. Да, розбився син зразу ж. У сина перелом основанія черепа, пробоїна почки. Приїхала я до них, дивлюся, невістка сидить корме з ложечки сина, а біля неї дитина в стременах. Я тоді забрала з собою онуку, покинула усі професії і на ферму пішла, коров доїти. Чотири часа утра. Дитину посаджу в корзину і пішла корів доїти… Отакі обставини создалися, от… І нічого, виняньчила онуку, поправилася вона… А сина не прийшлось мені врятувати… Всігда чогось думала, шо він сильний, витривалий, бо в дєсанті служив, і спортом все життя займався… А якось сидів, пив чай, а в нього ішемічна хвороба серця, тромб відірвався і всьо… Після травм відійшов, став на ноги… інше життя забрало…. Така, мабуть, доля…

А потім, вже як сина поховала, я познайомилась у Черкасах з жінкою, Лариса Григорівна Цокало її звуть, я їй колись навіть вірш присвятила, як вчителю своєму. Це був вісімдесят шостий рік. Вона вела курси екстрасенсорики, я три місяці в неї навчалась. Вона перевіряла нашу енергетику, наші здібності, от… Та я не стала займатися екстрасенсорикою, хоч Лариса Григорівна казала, що біополе в мене сильне. Я ці знання й тепер приміняю, але по-своєму, не можу Вам сказати як… Таке запам’яталося з того часу: вона виводила нас у ліс, і ми там кричали, викрикувалися. Мабуть для того, щоб людину болісні спогади відпустили, різні внутрішні зажими. Я в ліс як прийшла, дерево обняла, стала під деревом і стою. А вона так уважно дивиться на мене й каже: “А у вас – своя програма”. Там на тих курсах люди, в основному, лікувалися, всі приходили, щоб щось в себе вилічить. Робили енергетичні шари, ну, як це вчили нас, пускали по руках, чи на хворе місце прикладали, уявляли таке. А я сиджу, значить, так, на стульчику, а в мене перед очами чайки літають, березки такі красіві… Вона до мене доходе, ми ж з закритими очима сидимо, вона ніби нас руками слухає, я очі відкриваю, на неї дивлюся, а вона: «Ради Бога, смотрите то, что Вам Бог даёт. Рисуйте, рисуйте…» Отаке мені говорить. Вона багатьом своїм студентам допомагла знайти себе… А я з самого дитинства хотіла малювати, вишивала, але тоді умов для того не було. Після курсів я почала малювати: просто так, ніби для себе, але через картини моя душа з людьми розмовляє… Ось, що хочу людям передати, те й намалюю… Інколи в мене такі фантазійні картини, чого на справді не буває. Чи, може, присниться щось таке дивне, і ніби прохає воно мене: “Намалюй, намалюй…”

А життя в мене нібито, як в усіх було, звичайне-звичайнісіньке… Я народилася в Лохвиці, Полтавської області. Там жила, там і навчалася. Після поїхала по комсомольській путівці на будівництво шахти Замковська-2. Потім строїли Комсомольськ на Донбасі, от. Знову комсомольська путівка. Цікаво, що я насправді збиралася в Комсомольськ-на-Амурі. Тітка мені навіть валянки подарила, думала, шо я в ті холоди їду… Та не доїхали, от… А на шахті я здобула професію сварщика, а також всі інші професії, які тільки були на шахті. Я попала в монтажну бригаду, і там ото в монтажній бригаді і робила… Потім було ще багато чого, життя моє викручасте… Дітки в мене від першого чоловіка, а любов — від другого. Може, потім розкажу, якщо Вам цікаво… А тоді, як вийшла заміж вдруге, мого чоловіка перевели в Козельщину. Він був на кирпичному заводі директором. Так я тут і залишилася… А коли чоловік помер, це сталось у вісімдесят четвертому році, мені схотілося своєї хати, свого двору, от. Ну, і купила я отут, у Квітах, кусочок землі, посадила деревця… Тут була просто времяночка невелика під дачу, земля під огород, та й все. Потім пристроїла оцей прихалабок, що Ви бачите. І так з вісімдесят восьмого року живу я у Квітах.

Ведуча: А яким було село на той момент, як Ви сюди приїхали?

Н.О.: Тут був ще магазін, була ферма, от, були вівці на луках. Ще село було непогане, величеньке таке. Я ще тут і в магазині робила. А тоді почався розпад, в дев’яності роки, от…

Ведуча: І скільки тепер хат у Квітах?

Н.О.: А щас тільки п’ять. У п’яти хатах люди тільки живуть…

Колись і школа тут була, усе було, от… Начали строїть асфальт, та не закінчили, до магазина тільки проклали. Був план на газ, шоб газофіковане наше село було. А тоді все враз рухнуло. Настала розруха… Тепер нічого нікому не нужно… Та хіба це тільки у нас? Скрізь села вимирають. Молодші у місто їдуть, а остаються лише старі люди. Ось моєму сусіду сімдесят год, так він ще молодим вважається. Куди ні глянь, всім вже за сімдесят. А я тут старожитель, от, сама старша…

Ведуча: У Вас таке дивне ім’я — Наїса…

Н.О.: Дійсно, дивне. Мама моя українка, уроджена Моренко. А тато родом з Підмосков’я. До речі, я завжди вважала, що діти повинні носити фамілію батька. Хоча заміж виходила двічі, фамілії не міняла. Своїм чоловікам казала: “Я – Осєння Наїса Олексіївна, хоч ображайтеся, хоч не ображайтеся”. А чому Наїса? Це цікава історія… Коли я жила у сина, то дивилась в інтернеті, шукала людей з таким іменем. Знайшла два чоловіка, але вони не українці і не руські. А ще знайшла жінку, їй 22 роки, вона теж шукала своїх тьозок, жінок із таким ім’ям… А ще я читала, шо у тисяча чотириста якомусь році, у Франції поклонялися архангелу Анаісу… Інколи думаю, про подібні до мого імена – Таїса, Маїса, Раїса. Всього одна літера змінена, казалось би ж, да? Чого? Потім знайшла – а я люблю кросворди розгадувать – і там є індійська змія Ная. Це якщо Раїса – Рая, то Наїса – Ная. То оце таке означає моє ім’я… Питала маму, чого вони з батьком мене так назвали. А вона тільки сміялася. Каже: “Коли я вчилась у Харькові, був у мене кавалер, льотчик-іспитатель. Він потім розбився на самольоті. То він називав мене Наїса. Це означає квітка”.

Ведуча: А з якой це мови? Отой льотчик, хто він був по-національності?

Н.О.: Я не знаю точно, це мамина любов, ії історія, от. Вони зустрічалися, любилися… А потім він загинув, а мама в Крим поїхала і там тата зустріла… Якось, вже набагато пізніше, вона їхала у потязі і побачила молодого чоловіка зі знайомим обличчям. Він був дуже подібний на того ії загиблого коханого, просто одне обличчя. Підійшла, привіталася, познайомилися, почали розмовляти… Оказалося, що це син того чоловіка, якого вона кохала в юності… Отак вони зустрілися через стільки років… Мама казала, як тільки ії серце витримало, такий стрес… Ніби вона побачила свою молодость, ото так… Я одне время думала, що я насправді дочка того льотчика, а не батькова, отаке…

Як би там не було, та свого тата я дуже любила, а він мене. Як вони з мамою зі мною маленькою возилися, важко передати словами… Я народилася усього кіло сто. Тоді ж не було таких, як тепер лікарень, сільські жінки дома рожали. Як народилась, поклали мене на піч, вигрівали в коробці з-під татових туфель, з піпетки мене кормили, от… Недоношена я була, мама дуже грози злякалася… А я навпаки грозу люблю, для мене – це рідна стихія. Як тільки гроза, у мене завжди відкриті двері. Хай ливень, хай ото небо горить усе! Оцей мені воздух, шо із грози, озон цей, я вдихаю, ніби в якесь царство потрапляю, так люблю грозу… І діти, поки росли, і онуки (в мене, три внучки) вони всі тут коло мене були. Бабушка така вона, неординарна, як казала внучка, от. То я їх водою дощовою обливала, вони в мене росли на природі, природним способом ростила я їх. Вони нічого не боялись, і грозу любили, як і я. А сестра моя менша, навпаки, в дитинстві так лякалася грози, що залазила під ліжко. Взагалі ляклива була…

Ведуча: А що треба робити, щоб не боятися?

Н.О.: Якось, понімаєте… Треба в щось вірити. “По вірі твоїй воздастя”. Коли людина відчуває над собою… от, як я кажу, Покрова якась наді мною, ніби парасолька, я відчуваю над собою просто руки якісь. Щоб там не було, а ці руки мене защитять. Отак я вірю у вищу силу. Я завжди людям кажу: “От боїшся собаки – вона обязатєльно буде на тебе гавкать, обязатєльно! Боїшся чогось – ти його ніби притягуєш. Страх притягує страх. Ти єсть то, у що ти віриш… Є такі слова:

“Станешь ты тем, что любишь,

Это судьба твоя.

Богом – коль любишь Бога,

И прахом тот прах любя».

Що людина любить, те і притягує… Канєшно, безшабашно ризикувати теж не треба. Не треба іспитувати силу, яка над тобою, яка тебе охороняє. Ну, вірити в неї, канєшно, треба, і просити, щоб вона тебе захистила. Одни цю силу називають Богом, інші – Аллахом. От дивіться, задала я собі колись таке внутрішнє запитання: чому стільки релігій на Землі, от, і в кожного свої нрави, обичаї, кожний по-своєму віре? І мені, як відповідь, прийшло таке видіння: бачу отака рука, і ця рука повна різних камушків, і вони світяться різними кольорами – красним, зеленим, жовтим… І від кожного камінчика іде один лучик у небо. Виходить, що всі релігії, по суті, зв’язані між собою, знаходяться в руці Бога. Ото так просто…

Ведуча: Поняття гріха, що для Вас це? Що таке гріх?

Н.О.: Мені здається, що людина грішить не безсознатєльно. Якби кожна людина слухала себе, свій внутрішній голос, то й гріха не було б. Совість — це голос Бога, він звучить в нашій свідомості. Тільки ми не завжди хочемо його слухати… От мені завжди чоловік казав: “Треба робить роботу так, щоб вона перш за все подобалася тобі”. Якщо воно тобі нравиться, значить, воно понравиться й іншим. А єслі ти будеш щось робити як-небудь, аби зробити, значить, воно все пусте, от. Ми набираємося гріхів тоді, коли робимо, що нам не подобається. Це любі поступки, які б не робив. Я так думаю.

Ведуча: А чоловік Ваш чим займався?

Н.О.: Він директором цегельного завода, проробив 47 років. Він набагато старший був за мене, це другий мій чоловік. Перший, Саша, помер, батько дітей, а я потім за другого вийшла. Тоді моїм дітям було одному п’ятий рік, другому п’ятий місяць…

Якби я Вам розказала, яким був мій другий чоловік, Ви б здивувалися… Уявіть, я прокидаюся, а в мене то квіточка лежить під подушкою, то цукерка. Він уставав мочки-тихо, ми жили на території завода в Козельщині, він устав тихесенько і йшов на роботу, бо знав, що я роблю позмінно, не хотів турбувати… Він завжди мені казав: «Ти як непрочитана книжка, в тебе на кожній сторінці щось друге написано… Тут вона не хоче, тут вона вже зібралась. В тебе сім п’ятниць не на тиждень, а на день». (Сміється). У мене не легкий характер, знаю, це треба було прилаштовуватися, щоб прожити зі мною двадцять два з половиною роки. Та, мабуть же любив… Я ніколи в житті не зустрічала такої доброї людини. Не даром, як він помер (а помер мій чоловік на роботі), врач вийшов та й каже: “В нього отаке серце!” І два кулаки склав. Таке велике серце в мого чоловіка було. Така добра людина… А після того – все, як відрізало. Як помер мій чоловік у вісімдесят четвертому році, так сама і живу. І той не такий, і той не такий… Як подивлюсь на інших, та й думаю: ні, я б не жила з такою людиною, для чого це мені? Для чого так себе наказувати? Навіщо мені під боком чужа людина? Пожалієш, зійдешся, щоб тільки штани були у дворі, а воно ж не твоє, навіщо тобі чуже?.. Краще я пугало зроблю, поставлю в городі, і хай воно собі стоїть… Скільки людей не живуть, а терплять одне одного!.. Хіба це життя? Навіщо воно себе та й іншого мучити?..

Ведуча: Мабуть, важко Вам тут самій справлятися? Допомагає хтось?

Н.О.: Дуже важко! Ну, хто допомагає? Допомагають, от… сусід каже, що не хоче іначої сусідки, так дружно живем. Якщо треба щось купити – то усігда машина під боком. Він поїхав – купив і собі, і мені, з роботи їде – скупився. Ліді, сусідці, свій огород віддала, бо сама вже не справляюся. А чого жаліти? Нехай хоч людям буде. В ній чоловік — колишній льотчик, ми з нею дружим, вона до мене приходе. А так… Син приїжджа рідко січас, воно ж йому далеко, Черкаси, бєнзін дорого. Приїде – півтори тисячі тільки на бензін, стільки коштує поїздка одна. Він, бідненький, працює на двох роботах, займається ремонтом гаражей…

Осіння квітка: доля

Н.О.: Я все життя хотіла літати. Готувалася до вступу в Харківський Авіаційний інститут, от. А потрапила на Донбас. Там школа ДОСААФ була, в Союзі найлучча, а я хотіла займатися парашутним спортом. І через те втекла ото з дому. А перед тим до нас приїхала татова сестра. Вона сама артістка, а чоловік у неї – професор музики. Квартира в Москві. Правітєльстенною машиною приїхали, чорний ЗІЛ такий в них був, знаєте, тваринка якась спереді на ньому тирчала. Десь навіть фотографія така лишилася… Вони приїхали, щоб мене до себе забрати, бо в них своїх дітей не було. Я як дізналася про це, в чом стояла – білий сарафанчик в горошок синенький і тапочки білі, ті, шо крейдою мазали, як тепер бачу, – в тому і втекла з дому. Бо мені літать хотілося, а не жити в Москві.

Ведуча: Отже Ви втекли на Донбас, а потім що? Скільки Вам років тоді було?

Н.О.: Сімнадцять. У шахту мене спочатку не пускали. Там будували Замковську-2. От… Дала розписку, надоїла там усім. З кабінєта директора виходити не хотіла. Тоді він чоботи мені свої віддав, бо в черевиках ноги в шахті мокли. Вобщем, я капризна така була… Ну таке, я ж кажу, якби потрапила в те время, коли були Афган або Чечня, я б точно там була, свого не минула…

Ведуча: А скільки у Вас стрибків з парашутом? Не страшно було?

Н.О.: В мене багато стрибків. Страшно було спочатку: приземлялась й на гаражах, й на криші, була й на дереві, вітром далеко відносило… Ну, поки з вишки стрибала, ще нічого. А потім, як почали з кукурузника стрибати, там вже складніше – то вітер, то однесло, то те, то се… Всякого було.

Ведуча: А чому в Авіаційний інститут не поступили?

Н.О.: Балів не вистачило. Це тепер час такий, що жінки і в армії служать, і кругом. А тоді що? Тоді зовсім іначе время було… Плакала, на ступеньках сиділа… А потом поїхала. Вже із Донбасу подавала документи в автодорожний… Думала, що в Комсомольськ-на-Амурі попаду, от. А привезли нас у степ, “стєпь да стєпь кругом”, батьківщина Паші Ангеліної, трактористки. І на похороні Паші Ангеліної я була, до речі…

Після Донбасу попала я в Херсонську область. Мама все брєдила Кримом, коли ми в Лохвиці жили. Ну, думаю: Крим так Крим. А грошей в мене тільки до Херсону вистачило. Не одна їхала, взяла з собою Ніну Сосну, сироту, мою подругу. Доїхали до Херсона, бо грошей залишилось усього два рублі. Вийшли в Херсоні. Одежка в мене сяка-така була, на шахті ми заробляла непогано, кажу Ніні: “Підемо на базар, продамо щось з одягу, щоб грошей зібрати на білєт, а потім далі поїдемо, до Криму”. Сіли в порту на лавочку, та й думу думаємо… А йде катєр, написано «Козачі табори», от. І той катєр під’їжджа прямо сюди, до пристані, де ми сідемо. Такий молодий матрос симпатичний, накинув канат, та й каже: “Що, дівчата, поїхали? Вас там ждуть!” Тоді я кажу Ніні: “А давай поїдемо, яка разніца, де робити!” Матрос з нас навіть грошей не взяв. Питаємо в нього: “А де це «Козачі табори»? А він відповідає: “Там, де вас ждуть”. Ми приїхали, і правда, нас зустрічають, як рідних, нам вже й кімната готова. От диво, так диво. А там, оказується, чекали агронома й зоотехніка, от. Приготували для них кімнату вже. Уборщиця поли якраз мила в конторі. Вона нам показала ту кімнату. Ми собі думаємо-гадаємо, що таке? Коли вже на другий день, як пішли у відділ кадрів, вони подивилися мою трудову книжку й кажуть: “Ну, що ж, дєвочки, раз ви вже до нас потрапили, то підете працювати на участок. Там бригадир є старенький, то ти, Наїса, будеш у нього учотчиком, а ти, Нна, підеш в садову бригаду”. Потім нам продукти виписали, аванс дали, і ми потрапили, як у рай. Ці «Козачі табори» були на острові, на Дніпрі, і тільки катєром можна було туди дістатися. Дуже там було красиво. А бригадир той на радостях, що в нього нарешті з’явився учотчик, дав мені верблюда на хазяйство.

Ведуча: Верблюда?! Нічого собі, звідки він взявся?

Н.О.: Справжнісінький верблюд. Там же пісок кругом, і той верблюд був в мене на хазяйстві, а ще дві тисячі овець, чотири тисячі качок, огородна і садова бригада, а ще й виноград… Ось таке господарство. Взялась я за голову, та й думаю: “Боже ж мій, що ж мені робити?” Ще й коняка була в мене, я її привчила, сахаром кормила. Якось вона як понесла мене по садку, то все моє плаття на деревах та попід деревами залишилося… Та вобщем, я ж кажу, була я відірви, та й покинь… А потім мої мама з татом приїхали до мене в Херсон. Мамі дальше в Крим хотілось, вона ж про нього завжди мріяла. Ну, поїхали ми з нею в Крим. А тато не схотів їхати з нами. Йому в Херсоні рай був. Потім справляв машинки ті, що овець стригли. Винце, пивце, виноград… Жив там, як у раю. А ми в Крим поїхали, бо там мамина молодість пройшла. В мене там тітка у Судаку жила, ми до неї приїхали. Мама в мене педагог, вона колись у дитячій колонії разом з Макаренком працювала. Часто розказувала то про Галю Молошну, то ще про когось з дітей-макаренців. А як приїхали в Судак, вона пішла в дитячий садок робити, дали домик нам…

Ведуча: І що Вам в Криму довелося робити?

Героїня: За фахом я фельдшер, медучилище закінчувала. А в Криму завклубом робила, от. А потім отож не було фельдшера, от. І тоді мені довелося поєднувати клуб, бібліотеку, ще й пункт фельдшерський.

Ведуча: А заміж Ви як вийшли?

Н.О.: Це довга історія. Подруга йшла заміж, і я пішла за компанію. У неї номер один свідоцтво, а в мене – номер два. Саша, майбутній чоловік, дружив з моїм братом, він був, як член родини. А коли я працювала в клубі, там був один азербайджанець. Проходу мені не давав. Господи милостивий! Пішов до моїх батьків (а тато тоді вже приїхав до нас), от, завіз їм горілку… Висватали мене без мене. А я собі думаю: “Як же я піду за нього, в нього ж цілий гарем жінок…” А тут приїхали його родячи, зупинилися на горі… І все це Сашко бачив. А в нього була сестра Надя, ми з нею дружили. Вона й каже: “Знаєш що, Наїса, а давай ти втечеш до нас!” Ну, і що Ви думаєте? Я погодилася. Втекла до них, ще й млинчиків з нею нажарили… Переночувала там. А ранком пішли в сусіднє село. Там моя подруга розписалась зі своїм Володєю (вони вже давно зустрічалися й хотіли розписатися), а я з Сашком…

Ну, а вдома ж скандал получився. Вони ж приїхали, родичі того азербайджанця, розтратилися, там війна ціла була. А я ту війну пересиділа в Наді. А тут думаю: “Це ж треба додому повертатися, я ж вже заміж вийшла…” Стоїмо, машину голосуємо, назад поїхати. Сашко й каже мені: “Я піду в магазін скуплюся, тут рядом магазін. Зачекай мене”. Я йому: «Іди…» А тут їде попутна машина. Я голосую, хоча в мене тільки сімдесят копійок в руках. Сідаю в ту машину та їду на Феодосію, тікаю від Сашка. Попадаю на табачну фабрику. Дають мені гуртожиток… А дома вже таранбай: вже мама, і тітка, і участковий шукають мене. До Саші: “Де ти її дів? Який ти чоловік?” Вони на Сашка все валять, злякалися, що ж таке зі мною сталося? По дорозі ж ліс і гори… 

Ведуча: І що сказав Саша на це?

Н.О.: Та він боявся й рота роззявить. Казав потім: “В мене, ось, скроні сиві стали за ці дні”.

Н.О.: Пізніше мене все ж знайшли і “етапом” доставили до чоловіка.

Ведуча: Чому ж Ви втекли від Сашка, що таке сталося?

Н.О: Подумала: це ж уже все, раз вийшла заміж, то треба ж вже спати з ним, ага. А як спати, коли кохання немає? Ну, що Саша? Він мені ніби брат, ну й все… А що зробиш? Прийшлося змиритися…

Ведуча: Це Вам усього 19 років тоді було. А скільки ви разом прожили?

Н.О.: Сім год. Двоє дітей в нас… Я Сашка жаліла. Двоє дітей же… А він мене не пожалів. Тому і розійшлися… Ми й квартіру вже получили трьохкімнатну і все, начебто, було нормально… А вийшло так, що я потрапила в больницю. Боже ж мій… Дітки малі: одне на руках, друге за спідницю держиться. Операцію треба робити по-женському, в мене труба лопнула… А чоловік підійшов до сестрички чергової (я в сусідній палаті лежала, двері відкриті, все чула) та й каже: «Тут моя жінка у вас лежить. Ще не здохла?..» Отаке сказав, такими словами…

Ведуча: І Ви йому цього не дарували?

Н.О.: Не простила, ні… Коли вернулась з лікарні, забрала дітей і пішла від нього в чому стояла. Квартиру з мебелью, з усим залишила. Не втримало мене це. Він там три дні сам побув й каже знайомим: «Все, їду на Сєвєр, машину зароблять. А ключі для жінки на порозі ложу». І ото поїхав на Сєвєр, а я тоді додому вернулась…

 У мене ж двоє дітей на руках. А садочок тоді був на кирпичному заводі, рядом, через дорогу. Живіт розпорений після операції, і додумалась я піти працювати на кирпичний завод, вагонки штовхати, заради того, щоб мою дитину в садік взяли… Іду якось ранком, кочу візочок, а на крилечку стоїть мужчина, куре. А я іду, шось мій Олєжка заплакав, шось я йому сердито відповіла… Тоді цей чоловік й каже: «І що ото заставляє чуть світ підняти дитину, ще й орати на неї…» А я з пересердя відповідаю: «Ідіоти різні заставляють, такі, як ти. Іди свою жінку пожалій!» Ото так грубо відповіла йому… Біжу на обід, усього двадцять хвилин перерва, а дитину ж кормити треба, воно ж груддю кормлю, дитині шість місяців усього, от біжу, як не знаю шо. А він зустрічає мене на прохідній й сміється: «Що, вже не сердишся на мене?» А я ніби його не помічаю. Біжу назад, знову перестріває. Перестрічав-перестрічав, його просто заїло, що за жінка така норовлива. І мені ж цікаво, хто це, то я дівчат питаю: “А шо то за чоловік такий представітєльний, в галстуку, в костюмі такому красивому?» А вони мені: «Наїса, ти шо з дуба впала? Це ж наш директор». Ну, думаю, всьо, повний провал. Я ж тільки кілька днів, як в отдєлє кадрів оформилась, звідки мені знати того директора… Ну, з тої пори все і почалося… Встрічав-встрічав, а я минала, водою холодною обливала. Якось забігла в під’їзд покрашений, в краску вимазала. А він з-за дверей сміється: «Шо, втекла?» Отаке… Каже: «Осторожно, в под’єзді покрашено». І ото так…

Недовго я вагонки ті таскала, перевели мене на глиномішалку. Там було легше працювати. Автоматика. Тільки поглядай. А в перервах я книжи любила читати. Заходить директор… Я фартухом книжку прикрила, бо він з чорного ходу зайшов, не зразу помітила. Обличчя почервоніло, соромно. А він і каже: «Читай-читай, але щоб бург нормальний йшов. С празничком!» І поклав біля мене якийсь пакет. А то було восьме березня. Пішов, я розвернула той свьорток, а там – така красива кофта грубої в’язки і откритка, от. Закінчилася зміна, ідемо, а воно одноетажне зданіє, заводська контора, бачу, вікно відкрите, форточка в кабінеті в нього. Я ж не знала, шо там йде нарада і повний кабінет людей. І я в ту форточку кофту і шуронула… А він потім, коли мене перестрів сказав: «Ти нічого умнішого не придумала?». «А Ви, – кажу, – нічого умнішого не придумали?» Він каже: «Я ж від чистого серця поздоровив». Ну, після того почалося таке, шо у форточку не можна вкинути… Приходжу додому – стоїть мішок гречки під дверима і мішок пшона, і ще якийсь балик лежить. Потом він сказав, шо все це для дітей. Воно стояло пів дня, поки мені Лєна не сказала, шо то з кирпичного завода Вася привіз. Я думала, шо це сусідам привезли. Він казав потім: «Це ж не тобі, а дітям»… Це була людина не така, як усі. Із райського саду, навєрно, прийшов цей чоловік, таких людей більше немає…

Ведуча: Він до Вас був одружений?

Н.О.: Да. Ну, вони з дружиною тоді вже не були разом. Він жив у лабораторії завода отоді, коли ранком курив на ганку і ми вперше побачились…

З Васею ми прожили двадцять два роки… А перед тим, як він помер, приснився мені сон. Нібито я в його хаті, де він раніше з дружиною жив. Дзеркало велике на стіні, а на вікні квітка, ота нєвєста, шо білими зірочками цвіте, от. І вроді Надежда, жінка його колишня, бере конфету шоколадну, розгортає фантик, відкусує половинку, а другу дає мені… Так воно і вийшло: вони прожили двадцять два з половиною роки, і ми з ним двадцять два з половиною роки… Ну, от скажіть, що таке наші сни? Мабуть, там якась закодована інформація…

Ведуча: А колишня дружина хотіла повернути його назад?

Н.О.: Звісно, хотіла, і скандали були, от… Ну, нічого не вийшло. Він же ветеран війни. В нього був орден Леніна і орден Чирвоної Зірки. Він був старший від мене на сімнадцять год, от. Керівна робота… Раніше райком партії все вирішував. Дружина подала на нього заяву. Його визвали, песочили там, а він сказав, що все одно мене не покине. Тоді йому: «Поклади на стіл партбілет!» А він: «Не ви мені його давали, не вам і забирати». Розрахувався з роботи та поїхав у Ромни. Влаштувався там начальником будівельного участка, от. Згодом і я туди приїхала… Ой, да різного було, усього не перескажеш…

Ведуча: Любили Ви свого другого чоловіка?

Н.О.: Любила… На жаль, це доходе, коли вже втрачаєш. А при житті ж – море по коліно, воду з нього варила…

Ведуча: А в нього проблеми з серцем були?

Н.О.: Були… А тепер ті самі проблеми в мене, от. Так мені і треба, бо егоїсткою в молодості була…

Вася сниться мені дуже часто… Оце на перемєну погоди кожного разу білєти купуємо… Каже мені: «Ми летимо в Америку». А я йому: «Чого ж ти тільки один білєт взяв?» Інколи потяг сниться. Одна стою на платформі і все у вагон не попадаю. Ну, вобщем оце таке. Ніяк Вася не забере мене з собою. Він тут похований… А мені, знаєте, мені інколи здається, що Вася мені звідти допомагає. Оце вже з моїми діагнозами – і кістоз, і щитовидка, і лівий клапан, мені треба було операцію ще в пійсят год робить, ну, тоді таких операцій не робили, от, – а я все не вмираю… Мабуть, молитвами людей живу… Уже всі врачі кажуть: “Как, Вы ещё живы? Кажу: “Жива”. Мабуть, поки у людини місія не закінчиться тут, на Землі, Бог ії не забирає… З корвалментом у кармані, але жива. Вийшла, десять метрів пройшлася – задишка, запекло все, таблєтку в рота й далі йду. Ну, поки жива…

Ведуча: А як Ви думаєте, що треба робити, щоб виконати завдання, яке нам Бог намітив?

Н.О.: Оце я завжди кажу: немає людей не талановитих, немає людей, яким нічого не дано… Всі ми тут живемо для того, щоб заглянути куди її Творець веде, і шо від неї хотять, от. Якісь їй дають іспитанія, от. Людині ніколи не даєтсья іспитаніє більше, чим вона може видержать. І шось від кожного з нас хотять. Подумай: де твоя дорога, куди тебе веде, де ти потрібний, а де ні?.. Я відчула оце, коли два місяці просиділа на дачі. Мені казалось, ніби я в раю живу. Це мені син таке влаштував. Ліс кругом, можете представить, суниці… Земля красна від тої ягоди, все на світі червоне, я в такий час туди попала. І холодок, і гори, і ліс… А поляни на горах – одна жовта, одна біла, одна фіолєтова, все в квітах, от… А телефон мій від дзвінків червоний: “Олексіївна, та шо ж Ви нас покинули, та Ви то… коли повернетеся?..” У такі моменти відчуваєш, шо ти шось не доробив, шо ти потрібний тим людям, які страждають… А тут в мене що? Водичка – он, туалет – он, таблетки в кармані. Люди приїхали: “От, Олексіївна, спасайте!” Ну, всьо, тут зовсім друге. Хоч і суєта суєт, але без цього трудно жити… Все життя наше про те, як людині стати людиною… Отаке…

Спогади записала Інна Дідик