Василь Омеляненко, 94 роки, с. Опішне




Заслужений майстер народної творчості України Василь Омеляненко не зважаючи на поважний вік, не може й дня просидіти без роботи. Вся його хата заставлена свистунцями, баранчиками, їжачками, левами… Кожна тваринка ніби посміхається вам доброю посмішкою і чимось нагадує свого господаря. Руки майстра постійно в глині. Василь Онуфрійович мріє про створення домашнього музею, й не тільки мріє, а наполегливо працює, готується до цього. Спілкуватися з майстром легко і радісно, він нікому не заздріть, ні на кого не ображається, здається, він вже давно знайшов усі відповіді, а нові питання не на часі.

Василь Омеляненко: “Завжди, як важко на душі, то я до глини приступаю, роблю, що на серце кладеться, вроді розмовляю зі своїми виробами, відчуваю, що живий. Глина в мене, як перший друг у всьому. Коли на душі гарно – до глини, і коли погано – теж до глини…”

Ведуча: Хто Вас навчив свистунці робити?

Василь Омеляненко: Слухайте, тоді ж ми жили на кватирі. Метрів за сорок від нас гончар жив, о. Ще нічого ми не знали про глину, і я зайшов до цього гончаря в двір. Там не було нікого і двері були відкриті, а на столику свистуни стояли. Як подивився – самі петушки, о. Ну, мене вони так завлєкли, шо я тоді прийшов додому сам не свій. Прошу матір (в мене ж ще й брат був менший від мене трохи), щоб принесла глини, десь достала. Ми ж діти ще: мені дев’ять років, а брату сім. Вона десь достала глини, ну і почали ми… Ну, візьмеш глину, ще ж не бачив нічогісінько, не знаєш, шо з нею робити, о. Тоді одна знайома тітка прийшла, подивилася, взяла в руки глину, скачала шарик і зробила мисочку. Потім здавила трохи в пальцях: “Так, оце, – каже, – так начинається свистун робиться”. Ну, і ми почали за нею повторювати, теж саме робити. Ну, зробили півників, і більших, і менших, а вони в нас кострубаті, неглажені такі, просто аж смішні. Ну шо? Не виходить. Кинули. Не робимо ото з тиждень, а все одно тягне до глини. І зробили ми оце ж петушків із сотню. І оцей гончар, він раніше випалить горшки – й на віз, на Полтаву, на базар. Вони ж і свистуни робили, для здачі, для дітей, о. І взяв той гончар оцю сотню свистунів у нас за руб. Це в тридцять четвертому році!

Ведуча: Це великі гроші, мабуть, для вас тоді були?

В.О,: О, куди! Нас так завлєкла ця справа, ще дужче через те, що якусь копійчину одержали, і ми почали… Ну, як ото любиш якусь справу, вона в тебе й виходить. Почали ми робити трошки краще, о, і через деякий час вивчились оцих петушків як слід робити. Всі ж в наших краях роблять свистуни, а ми тоді на Гончарівці жили, о, там у кожній хаті пошти ліплять. То ж ми подумали: а шо ж це ми тільки петушків ліпимо, єсть же в природі і другі тварини. Так ми почали і баранчиків, і білочок, і рибок, і собачок, і ведмедиків, – усе це почали робить, о. Із тридцять восьмого року мати брала глину на заводі, також ангоб чорний і красний, і то ми робили свистуни для заводу. Як ото висохнуть, тоді ангобом червоненьким покрасиш, крильце чорненьким, там потикаєш, висушиш, і мати несе в завод. То ми не по багато робили. Хоч які ми не були бідні, на кватирі жили, нічого їсти, нічогісінько, але не стремилися, шоб більше зробить, а стремилися, шоб воно красивішим було…

Ведуча: І щоб гарно співало, так? У кожного свистунця свій голос, це правда?

В.О.: Правда. Якось мене запросили в Ленінград у музей Міклухи Маклая, це давно було, ще років, може, й тридцять назад, чи навіть більше, о. То розставили моїх свистунів по голосу, як по нотах розставили їх…

Ведуча: А як же Ви голос добуваєте свистунцю?

В.О.: Ну, проколюю стекою.

Ведуча: А звідкіля Ви знаєте, як він потім буде співати?

В.О.: Я не знаю наперед, як він співатиме, це залежить від порожнини. Якщо більша порожнина, трошки тонші стєнки – він буде товще свистіти, о. А якщо менша порожнина – тонше. Я робив коників із вершниками, так вони свистять, як паровоз гуде! І ото в завод поніс. А інші люди у половину швидше од нас робили, вони так не стремилися, шоб краще було, навіть завішували вікна, шоб темніше в хаті було, шоб не видно було, як хто виглажений. І спішили – якщо півник недосушений, гребінь же оце висохне швидше, все чисто, а тулубець трошки пізніше. Він же товщий там. А вони (кошики раніше з рогожі робили) ото наберуть свистунів у кошики, а вони ще не досохши, то вони повипинаються і покурають один одного. Ото завідувач виробництва, Лазаревський, був на заводі ще до війни, візьме наш свистун на долоню, й каже: “Дивіться, отакі треба робити!”

Ведуча: Ви тільки свистуни в дитинстві робили?

В.О.: Ми ж ото спочатку вивчилися свистуни різні робить, а тоді схотіли ще попробувати баришню, о. А баришня робиться на станку – спідничка ж робиться, гончарюється. А в нас немає станка. Ми качаємо на конус глину, на конус вистругуємо палицю, обмочуємо, проколюємо, а тоді обдавлюємо, обдавлюємо, воно розширюється і робиться спідничка, тільки товща сама по собі, ніж на станку. І ото робили ще й баришні. А спідничку якщо здавити – зробляться штани, буде козак… Вивчилися ми свистуни робити, і вони нас у важкий рік, сорок сьомий, виручали. Ті люди, шо робили поганенькі свистунці, вони самі свої вироби розвозили по городах. А в нас люди вдома брали, хоч і дешевше, та нікуди ж не треба їхати…

Ведуча: Від голоду врятували свистунці?

В.О.: Нас виручили вони, о. Ми тоді жили на кватирі у Острянина Максима. Отам чули, гончар був Острянин Михайло, то його син. В одній половині ми жили, нас пустила на кватиру. То якось він поїхав на Полтаву, а станок вільний залишився. Я бачив, як він гончарує. У нього глина аж ворушиться! І нас же з братом тягне попробувати на станку, і ми, як ото його немає, гончаря ж цього, і його баба пускає, то ми крутимо, крутимо… А воно саме основне – на центр поставити, шоб ніде не шаталось, нічогісінько. А тоді ж таки вивчилися і горщечки робити. Ще й горщечки… Нас не пускали гончарі на завод, щоб отам палить свистуни, або ще шо-небудь, то ми робили горник дома, на кватирі. Горник – це місце, де палити, піч. Викопуєш приребицю оцю, яму таку чотирикутну, ну, так, з півтора метра шириною, такий квадрат, з півтора метра глибина. Пропускаєш пів метра, копаєш уже циліндр, круглий, о, на шийсят сантіметрів чи скільки. Прокопуєш, зрівнюєш із дном оцієї пригребиці, а тоді прокопуєш пічку осюди ж, гарно, о. Прокопав пічку, а треба ж зробити чирінь, шоб на шось класти. Ото становимо цеглину по боках пічки і в задку, переложуєм товстим залізом, череп’ям, робимо знов усе. А стєнки, шоб не осипалась земля на свистуни, вимазуємо рудою глиною і накладаємо туди свистунів, тисячі дві, вони ж невеликі. А дров же в нас немає. Ідемо в ліс з лантушками, з топорами, і набиваємо пеньочків сухеньких, тих, шо раніше позрубувані. І оце ми випалюємо. Вчилися самі палити... У сорок четвертому вже палив я дома, о.

Ведуча: А німці тут були?

В.О.: Були, два роки.

Ведуча: А при німцях гончарювали?

В.О.: При німцях ми не робили, нічогісінько. Я ж інвалід, отут (показує) нога в ступні не згинається, ще як вісім років було вивихнув, о, і так проскакав на палиці чотири роки. Пішов у школу з дванадцяти років. Я ж з двадцять п’ятого. В Германію загадали збиратися.

Ведуча: Хотіли забрати Вас у Германію?

В.О.: Ага. Ото із клунком своїм пішов, спекла мати паляницю з просяної муки, і пішов я. І ото як викликали в німецьку комендатуру, зайшов. Прямо отак стояв стіл, де була комісія. А збоку наш врач сидів і німецький. Я розбувся, ото взяв наш врач мою ногу, і дивиться на німця, каже: «Кранк, ніхт арбайтен». І мене звільнили. Ото так, пощастило, не поїхав я у Німеччину… І німець зрозумів, що я не годюся, бо ледве по хаті ходжу. Воно ж… оце ж бачите, як іду, нога ж не так, як треба згинається. Коли іду, то дуже цю ногу натруджую, бо там кістка вигнила, тільки на хрящах тримається, ото дуже натруджую ногу, страшне…

Ведуча: Фашистів боялися? Вони в ваших краях дуже лютували?

В.О.: Наче не чули такого. На Гончарівці їх майже не було. Уже перед освобождєнієм, на квартирі ми жили, і оце тут хазяйка, а тут спали німці, але нас не займали.

Ведуча: Ви кажете, що не гончарювали при німцях?

В.О.: Через те, шо глини не було, нічогісінько. Та й кому воно треба тоді було? Якось так: ото давали огород, працювали на ньому та й пережили окупацію, поки у сорок третьому вже наші освободили, і пішов я у п’ятий клас. Вчився непогано, з першого класу і до сьомого з грамотою йшов. А тоді в сьомому перестав ходити і пропустив місяців, мабуть, чотири або п’ять, о. А тоді таки пішов у вечірню школу, вечірня школа була тут, в Опішні. І я, оці книжки, що в мене були, всі чисто перечитав, усе, і через два тижні вже тим, хто там вчився, підказував навіть. Коли я закінчив десять класів, у мене було тільки чотири «четвірки», а то всі «п’ять».

Ведуча: А Ви вчилися десь після школи?

В.О.: Ніде не вчився. Через те, шо біднота – ні за шо ні поїхати, ні піти. Самі знаєте, як ото нелегко, коли зовсім ніякої піддержки немає.

Ведуча: А батьки Ваші живі були тоді? Батько Ваш на фронті воював?

В.О.: Батько умер у сорок п’ятому, він інвалід був.

Ведуча: Інвалід війни, воював він?

В.О.: Ні, він на мельниці інвалідство получив, опікся, і ото в сорок п’ятому помер, шийсят три роки йому було. А ми ото з матір’ю жили.

Ведуча: А брата як звуть? Він теж гончарем був?

В.О.: Петро. Він вивчився все робити, те, шо і я. В нього навіть оті свистунці ще краще виходили, ніж у мене, і баранчики краще. В нього тонкість якась більша була.

Ведуча: А знаєте, мені завжди було цікавило: інколи такі химерні бувають керамічні вироби, поєднуються лев, наприклад, і баран, чи ще якась тварина. От звідки така фантазія? У мене вдома є опішнянський сосуд, величезний, на ніжках. Дивишся, ніби баран. А з іншого боку – на лева подібний. Що це за звірі такі чудернацькі?

В.О.: Подивіться, в мене такі стоять, сохнуть… Так, це фантазія… нецікаво робити сто відсотків таке, яке бува у житті. Я ото зразу робив норму в заводі, а тоді вже, коли вивчився і почав швидко свою норму кінчати, в мене появився вільний час. Почав робити своє – баранчиків, чи левиків, чи козликів, чи шо ще. То мене чужа робота не інтересувала зовсім. Хай вона буде й хороша, й все чисто. Я просто свою роботу дуже любив і все обдумував. Оце зробиш вироб і думаєш, дивишся на нього – а шо б йому шось прибавити чи одбавити, шоб він був якийсь пишніший, шоб він дужче наравився. І отак різних-різних тварин почав робити! Я їх всіх люблю, як живих, і вони мені наче посміхаються… Зробити натуральне це буде неінтересно, якось робиш і сам просто дивуєшся. Коли-небудь таке виринає, шо сам дивуєшся, а хочеться ще краще… В мене такої фантазії! Я просто не можу передати її в глину. Аби жив хоч сот п’ять років, то може, шось більше зробив би. Так шо в голові фантазії дуже-дуже багато!

Ведуча: А як вони називаються, звірі Ваші? Ви їх називаєте якось? Імена даєте?

В.О.: Ото лев, кінь, бик… Так же й називаєш його, як він єсть, хоч він на лева на справжнього і не схожий…

Ведуча: Взагалі, це сосуд? Туди вино наливають?

В.О.: Ага, сосуд, шоб наливати. Казали, шо раніше наливали в нього вино, а через ротик оце виливали…

Ведуча: А Вам у сні приходять Ваші ідеї?

В.О.: Сняться, сняться… Я завжди щось, фантазую… А ще в мене є одна мрія. Я думаю у себе в хаті зробити музей. Такий невеличкий, о.

Ведуча: На Вашій садибі?

В.О.: Та отож в галереї там, думаю полки поробити, випалю чи в музеї, чи в заводі. Хто зна, чи вдасться мені, чи ні…

Ведуча: Все вийде обов’язково… Дивлюся на Ваші вироби і дивуюся: з якою любов’ю все зроблено. Відчувається, що Ви дуже добра людина, любите природу, тварин…

В.О.: О-о!.. У мене все любиме: я їх люблю, і вони мене люблять.

Ведуча: Кажуть, Ви постійно птахів годуєте, так?

В.О.: Ага. І собак, і котів… В центрі нашого села такі є, так привикли, шо я їх годую, вибігають назустріч мені ще метрів за п’ятдесят, отам, біля столової. Так я їм виношу тульки мороженої, сосисок. Куплю у магазині і годую. Ото підбіжить кіт чи кішка, і треться, збиває з ніг, таке, давай тільки і все... Ото, як було раніше, візьму отих шийок курячих. Так вони вже здалеку знають, що їм щось перепаде, в литку тикаються носом – тільки давай…

Ведуча: А птахів чим годуєте?

В.О.: Просо купую оце ж горобчикам, а синичкам – насіння. Ото й насиплю їм. Вони як злетяться до мене, із сотню, може, або й більше. Колись вони сіли, клюють, а хтось підійшов з музею, то вони як пурхнули, ніби з пушки гухнули! Усі вверх.

Ведуча: А які Ваші улюблені птахи?

В.О.: Я усіх люблю, усіх. Ну, які окружають, вони мені усі наравляться, о. Воно ж усе живе… Отож кажуть, шо і лев в мене не сердитий, а добрий. Вроді він хоче співати, або сказати шо-небудь… Там другі гончарі робили левів, так вони якісь наче трошки жорстокіші, а в мене такий лагідний. Кажуть, що він дивиться, ніби хоче поцілувати.

Ведуча: При чому вони всі у Вас різні, з неподібними характерами, неподібно виглядають… А Ви левів робите для музею?

В.О.: Ні, оце ж для себе поки роблю… Для свого музея думаю ото ж зробити. Бо я дуже мало робив раніше для себе. А тепер часто в лікарні лежу в Полтаві. Так шо… А так хочеться зробити музей домашній, щоб люди прийшли і подивилися, пораділи…

Ведуча: Гончарний круг Ви самі зробили?

В.О.: Зять зробив. В мене був і залізний, і дерев’яний… Раніше ж гончарі босими ногами крутили, о, так виямок робиться в дереві, витирається.

Ведуча: Босими ногами краще працювати?

В.О.: Взутим важко. А тепер же ото пришили мотор, і я собі теж зробив мотор. Та роблю мало, бо він гуде, а в мене голова болить. Так я рідко його включаю, думаю, краще тихенько, шо зробив, то й зробив.

Ведуча: У Вас же одна нога хвора, болить, коли працюєте?

В.О.: Оце ж та хвора нога і круте. Коли я сяду, вона ж не згинається, так я не можу розкручувати круг. Я через те настойки працюю, а настойки важко. Це мало хто робить.

Ведуча: А сама глина довго готується?

В.О.: Ну, із тиждень. Ото замочена тиждень стоїть. А тоді можна працювати, робити що хочеш…

Ведуча: А взагалі опішнянська глина гарна? Як Ви вважаєте?

В.О.: Для здоров’я дуже гарна. Навіть беру чисту глину, не мішену з глеєм, єслі болять суглоби, або ще шо, тоді оту чисту глину намочую, треба щоб не рідка була і можна накласти. Тіки накладати треба на полотно, шоб не синтетика, о. І ото приложувати, обмотувати, зігріває, одтягує воно різні запалення…

Ведуча: А де у Вас глину можна накопати?

В.О.: Ото годів, ма’ть, 15 чи 20 на завод навозили глини, як двох етажний будинок, два рази привозили. А тепер тіки трошки осталось. Не знаю, чи будуть одкривати кар’єр? Раніше треба було більше глини, кар’єром одкривали. Кар’єр вичищають, чистять, поки до глини доберуться. А тоді вже вигортають глину. Раніше набагато чистіша була глина, ото шурфами копали. Зверху коловорот…

Ведуча: А з якої глибини?

В.О.: Метрів вісімнадцять.

Ведуча: А кілька копалин тут, в Опішні, місць, де можна взяти глину?

В.О.: Ну воно ж позсувалося. Оце, де тепер завод, тоді був ліс, у лісі копали. І ближче єсть, де городище. Того міста не знайдеш, де ми брали глину раніше. Отут ближче, так глина залягала метрів на два всього. Зверху чагарник розцвів. І ото виберуть глину, а це, як шапка, сідає, о. То ми пополазили в ту печеру… Оце руда глина, так вона обвалюється, а та кріпка була, і оце залізеш у печеру, ножем наколупаєш собі в лантушок, а тоді у відрах оце ж намочували…

Ведуча: А зараз де Ви глину берете?

В.О.: А це, у заводі ото ж.

Ведуча: Купуєте її?

В.О.: Купую, ага.

Ведуча: А дорога глина?

В.О.: Ну, куля двадцять кілограм – сто гривень.

Ведуча: А скільки чого може вийти з цих двадцяти кілограмів?

В.О.: Дивлячись що робити. Може й одного лева не вийде.

Ведуча: У Вас як у скульптора робота, чимось нагадує… Мабуть, закохані у свою професію?

В.О.: Більше всього ії люблю. Без глини я не можу. Це моє життя. Таки ж не мало. Вісімдесят п’ять років цим займаюся, все біля глини. І воно не надоїдає, навпаки, як магнітом притягує.

Ведуча: Може, глина Вам і сили дає? В неї секрет довголіття?

В.О.: По-моєму, щось є. А таке… Тридцять чотири роки на заводі працював… І на пенсії працював… Воно і здоров’я піддержує, все. Отак все біля глини. Єслі не робити зовсім, опустити руки, так тоді, де й беруться всі ці хвороби. Усе пригнічує. А то так, вроді як ото, знаєш, просвіщає…

Ведуча: А Ваші онуки, правнуки вже, мабуть, є, вони полюблять у Вас бувати? Як сприймають Вашу роботу?

В.О.: Люблять, люблять… Оце моя дочка уміє ото і малювати, і ліпити. Сина на стройці убило. Я ж брав жінку з двома дітьми. Тоді доньці було п’ять років, а щас – сімдесят два.

Ведуча: А дружина давно померла?

В.О.: П’ятнадцять років уже... Мене ж машина покуражила ще. Веду велосипед, ящики взяв пусті, а вона стоїть. Мікроавтобус. По лівій же стороні стоїть. Я веду, а тоді доходжу, думаю, обмину. Оглядаюсь назад, чи не йде машина ззаду. Поки оце дивився, а вона задом пре на мене! А він їхав розвертатися. І наїхав – велосипед попав перший, і колесо ото зігнуло, через те він зупинив. А то був би й мене переїхав, о. А з велосипеда педаль травму мені зробила. Хвору ногу пошкодив, ото, ще добавка. Так я минулий рік пролежав місяці два у дочки. То без глини мені важко було! Тоді, як видужав трохи, так швиденько додому, без роботи вже не міг… Глина в мене як перший друг у всьому. Коли на душі гарно – до глини, і коли погано – теж до глини…

Ведуча: А учні у Вас є?

В.О.: В мене багато учнів: і в Полтаві, і в Києві, і в Сумах, і скрізь багато, багато. Навіть із Сум на оцей симпозіум приїжджала одна жінка, вона майстер по рушниках. А її перевели робити у школу на глину. І вона приїхала на симпозіум і схотіла навчитися гончарювати. Їй порадили звернутися до мене. Так вона ото прийшла і почала в мене вчиться. Три неділі ото й ночувала тут. І така хватка! Підучилася трохи. На другий рік приїхала ще повчилася, а на третій — вже вивчилася і гончарювати, і куманці робити, і баришні робити, і все чисто. А минулий рік приїхала у колегіум вже заслуженим майстром.

Ведуча: Приємно, як Ваші учні висот досягають?

В.О.: Дуже приємно! У нас у заводі майстри, так вони не дуже показували, о. Чи, може, боялися, щоб не забрали в них славу, чи ще шось. А я так кажу: учень, коли йому показуєш, не буде копіювати тебе, а він до твого додасть ще своє творчєство. І тоді, коли в нього вийде гарний вироб, ти думаєш, що там є й частинка від тебе. Ніби життя продовжується таким чином… І дуже це гарно, якщо допоможеш, і учень зуміє опанувати оце проізводство, о. Так шо я цьому дуже радий, що учеників в мене багато, багато їх. Навіть із Києва є… Дівчата тут знайомі були з лікарні, терапевти, й ті сідали за глину, їм сподобалося, тренувалися. І в школі викладав, у всіх класах з третього по одинадцятий. То якщо учень щось не зробить, там, коня, чи шо-небудь, а на другий раз принесе, і там є якась добавка, то я радію, мені на душі аж харашо, що в нього творчєство єсть своє, о… Якось дівчаткам-четверокласникам кажу: “Будемо вручну ліпити, чи працювати на станку?” Кажуть: “На станку!” Ну, куди ж… Я покладу глину, розкручу… одна сидить за станком, а ті, душ чотири, дивляться, їм цікаво, як глина ворушиться під ручками. І такими очима дивляться!..

Ведуча: Глина жива, як Ви думаєте?

В. О.: Я думаю, шо жива глина. Через те, шо, ось, лежала грудка глини, а попрацюєш з нею, й вироб з’явиться. Навіть дивиться на тебе, наче щось хоче сказати. Його не чути, а він шось каже. Через те дуже інтересно, у що ти перетвориш кусок глини. У таке шось дивовижне, шо воно інтересує і тебе, і людей.

Ведуча: Частинку добра й себе Ви передаєте в глині, так? А щоб глина грала, який склад її повинен бути? Що туди ще додається?

В.О.: Оце глей добавляється й пісок. Глина вона сама по собі пориста, розумієш. Єслі зробити посудину з самої глини, вона буде воду пропускати. А глей додається для плотності глини. Пісок для того, шо, якщо жирна глина, вона при сушці буде тріскатися. А пісок додається, шоб глина не така жирна була, тоді немає браку.

Ведуча: А Ви в Опішні народилися?

В.О.: В Опішному.

Ведуча: Як правильно вимовляти – Опошня, Опішня, Опішне? Звідки пішла ця назва?

В.О.: Ну, чого Опішня? Таке наче, як остановка. Пішки йшли люди, передвигалися, і от пішла така назва – Опішне…

Ведуча: Ви тут увесь час жили, нікуди не переїжджали?

В.О.: Ні. Їздив я на симпозіум, в Білорусь, двадцять днів там був. З Білорусі двадцять вісім майстрів було, з Литви три, з України я був один. Дали нам сім кругів… Ну, я не сідав, бо інші майстри їх захватили… Білоруські майстри роблять вази й підсвічники не так, як ми робимо. Слабенькі… Ну, вони погончарювали з пів дня, їх фотографірують. А я стою, на мене ніякого вніманія, бо найменший там. Кажу: “А де у Вас глина?” Показали мені. Я приніс глини, позаготовляв на куманці, баранчиків, попільнички, на все таке. І тоді мені дали на другому поверсі стіл, так, метрів п’ять, і я почав ліпити. Ну, оці майстри навколо мене стоять, і їхні, і з Литви теж нависли. Учні, журналісти позбігалися. То я понаробив їм… Тоді ж оцих мобільних не було, а тільки фотоапарати. І ото вони, як почали клацати, все мене фотографували. Так начальство, як побачило мої роботи, їм так понаравилося, вмовляли мене, щоб тіки їхав туди робити й все…

Ведуча: А чому не поїхали?

В.О.: Ось чого. Главк їхній білоруський, той, шо відає оцими промислами, схотів, щоб я перейняв їхні традиції. А шо мені їхні традиції? Значить, я опішнянське не буду робити, а їхнє мені не наравиться. Значить, я сам себе погублю. І тоді в нашому міністерстві культури порадилися, й вирішили, що не треба мені їхати, о. А вони ж страшне як мене хотіли забрати до себе! Сиджу якось, роблю, де оце тепер музей, червоний будинок. Дивлюся, через дорогу йде білоруський головний художник, і ще з ним такий стрункий мужчина, директор, як з’ясувалося. Ідуть, приїхали спеціально з Білорусії агітувати, шоб я таки їхав до них робити. Я ото ж не поїхав. Це було в сімдесят четвертому, а в сімдесят шостому я вже получив заслуженого… В Києві виступав по телевізору, всі в Опішному дивились… Завели мене в кіностудію, отут, кажуть, будете виступати. Зала там здорова оце, де передачі записують. Прийшла жінка, та, шо веде передачі, перед нею – телевізор. А переді мною таке, як пушка старинна, зелена, замазана така, тільки дірки немає – це якийсь апарат стоїть. А я дивлюсь на ту пушку і мені аж страшно, глянув в телевізор – коли вже я там появився. Треба ж мені обертатися до цієї пушки, шоб не боком сидіти. Я перед тим казав тому режисерові, шо мені б треба написати те, шо розказувати. А він каже: «Ви будете очі опускати, на ту строчку не попадете, будете збиватись. Розкажіть про свою роботу, за своє життя, і все». Я ото обдумав і все, почав говорити. Тут вироби мої крутяться на такому столику. То я п’ятнадцять хвилин балакав, аж язик заболів. А на другому поверсі сидить режисер, і перед ним апаратура, щоб те, шо оце людина балакає, не зразу пішло в ефір, якщо не те балакає, або неполадки які, то можна і вирізати. Коли я кінчив балакати, то він каже: “О, харашо. А перед Вами виступав голова колгоспу, то як здумав, що на нього мільйони дивляться, так все під стіл дивився. Прийшлося дати заставку «Технічна несправність».

Ведуча: А в яких країнах Ви бували?

В.О.: Ну та в Литві був, на виставці, ще в Білорусії. Більш ніде.

Ведуча: А яка зарплата у Вас була?

В.О.: Ну, оці ж творчі майстри були на ставці. Там була ставка тридцять, тоді сто п’ятдесят і сто сімдесят.

Ведуча: А пенсія яка у Вас зараз?

В.О.: Пенсія зараз дві тисячі сто.

Ведуча: Ви ж заслужений майстер України!

В.О.: Заслужений майстер народної творчості України, а ще й лауреат Шевченківської премії. Вироби розійшлись по всьому світу…

Ведуча: А як Ви думаєте, в чому щастя людини? В чому Ваше щастя?

В.О.: Моє щастя поєднане з глиною. Тут я його бачу наче… Завжди, як важко на душі, так до глини приступаю, роблю, що на серце кладеться, вроді розмовляю зі своїми виробами, відчуваю, що живий. Де буду завтра — невідомо. О, і думаю: як його зробити краще – так чи так? Так шо зі звірами своїми мені не скучно…

Історія про двохголового лева

Ведуча: Як Ви двоголового лева зробили? Чому в нього дві голови?

В.О.: Це така химерна тварина, в якій одна голова дивиться на схід, а друга – на захід. Ідея така. Великий лев, метр на два.

Ведуча: Ого! А як же Ви його обпалювали?

В.О.: Та це ціла історія!

Ведуча: О, розкажіть!

В.О.: Був я на симпозіумі двадцять років назад, у дев’ятсот дев’яносто дев’ятому. І сказали нам, щоб зробили вироби до півтора метра. Почали там кожний по-своєму: той те, той те. Оце подумав я зробити лева. Ну, думаю, я ж його не ліпив ніколи, здорового такого. Думаю, а як же та глина держатиметься? Треба зробити каркас з заліза. Зробили ж оце каркас, а глина й залізо між собою не поєднуються. Залізо при випалюванні розширюється, а глина зменшується. Якщо тільки торкнутися, все чисто полетить. Ну, нічого. Думаю, а як же глина держатиметься, треба шоб вона заліза не торкалась. Так я оцей каркас, дощечки такі широкі, сухі, вистругав, уставив леву в голову, о, та оддалив від каркасу сантиметрів на чотири – п’ять, о. А тоді, шоб глина держалася, алюмінієвою проволокою його обмотав. Ото обмотав все чисто. Я був тільки після операції, мені апендицит вирізали, то не можна було нічого піднімати. То ученики підносили мені глину і почали ліпить. А наз’їжджалося художників душ двадцять п’ять. От мені і кажуть: “Відкажіться краще від тої роботи, бо вона до випалу не дійде”. І остався я без ніякого совєту, ніхто мене не піддержував. А я такий, наче і слабенький, та не привик відступати. Ото ж обдумав – і зробив. А треба ж ще і випалити того лева. А як же 900 градусів наженеш, як на дворі працюємо? Я тоді думав-думав… Там із Харкова інженери були. Спитав в них, як випалити? Вони нічого мені не порадили. Тоді я придумав таке: треба обкласти вироб цеглою. Завезли мені цегли, піску, глини, і почали ліпити піч. Напроти кожної голови – пічка. Дві пічки ото ж я зліпив. Ну, ніби це горник. Дрова треба вкласти, але воно буде тільки свистіти, а ніякої температури не дасть. Тоді я попросив привезти мені битої посуди з заводу. Тож дві машини привезли мені посуди. Я лева обіклав нею, а навпроти ж голови – пічки, тут же ніяк закласти. Кажу: “Зробіть в бокові сєтку на стержневі, а тут чотири проволоки. А оцей стержень в пічку мені не мішає підкладати дрова”. Зробили стержень. Я і ту сторону заклав битою посудою, зверху укрив, і кажу: “Треба гончарі й пальщики. Та накладіть хворосту, та запалить. Давайте дров…” Привезли, заштабелювали… А сушив же ціле літо. Через те, що єслі я його одкритим покину, він би за три дні висох, та порвало б мого лева. Тоді я замотав його целофаном, такий, метрів, мабуть, п’ять-шість. Кожну голову ще додатково примотав, щоб вітер не зніс… Через день ходив до свого лева, дивився, як він себе почуває… І воно той целофан мокрий, а як відкриваю – воно ж сохне потрошки. І отак висушив його.

Ведуча: Ціле літо сушили, так?

В.О.: У червні я лева виліпив, а у вересні ото ж він вже був сухий. А потім я трішки погрів його (сміється).

Ведуча: Тобто розпалили вогонь?

В.О.: Палив же ж. Розіклав огонь, і його постепенно обігрів, все чисто. А тоді добре вже, по пів пічки вже клав дрова. Він уже добре обігрівся. І палив я цілий день і ніч. Ну, а він же укритий від дощу зверху залізом, ми вкрили. А я дірки поробив, як робив у кирпичу, шоб видно було, як огонь піднімається. Оце ж він становиться, як жар, о, білий. І постепенно оцей жар піднімається, піднімається, до самого верха. А тоді ще дров накладаєш… Ніч була, багровий такий огонь, красивий, як з під стріхи! Кінчив. Значить, як огонь вискочив, то це вже кінчив. Ще й не світало. Приходжу на вісім, а дівчата кажуть: “Треба палити”. А я вже все випалив. Це було у вівторок, а у п’ятницю з’їхалося журі. Я поставив драбину і розібрав піч. А лев стоїть, як намальований…

Ведуча: І тоді Ви стали переможцем?

В.О.: Ага. Став переможцем. Лев мій й досі стоїть, на захід і схід дивиться, посміхається…