Петро Савчук, 88 років,
с. Чечужино Кобеляцького району

Ріка часу все більше розмиває береги його пам’яті. Події близькі видаються далекими, а далекі близькими. 87-річний Петро Савчук живе на хуторі Чечужино один. Дружина померла років 20-30 назад, дідусь вже не пам’ятає точно відколи він залишився на самоті. Добре, що діти та онуки старенького не залишають. Найчастіше приїздить донька з Полтави. Обійстя діда Петра прибране, господарство доглянуте. Кури, коза та кішка з кошенятами складають старенькому компанію.
Він не ходить кудись далі огороду, бо боїться впасти. Самому піднятися важко.

– А чому б Вам до дітей не переїхати? – задаю питання і сама знаю на це питання відповідь. Не хоче старенький з рідної землі нікуди рушати, тут йому все знайоме та близьке.

– Там все чуже, а тут рідне. Під абрикосою сяду і на дорогу дивлюся, життя своє згадую… І начебто легше на душі стає…

Спадає на думку Довженківський дід з кінофільму “Земля”, який сидів під грушкою в променях призахідного сонця. Вічний дід, який вже завершив коло земного буття і водночас був початком чогось нового, що прийде після нього…

Скільки хат в вашому селі раніше було?

Я вже й сам не пам’ятаю, бо вже пам’яті немає. Хатів багато було за посадкою, а зара нема нічого. Дорога тут проходила “Кремнчук-Полтава”, траса ґрунтова, центральна. Транспорту тоді багато не було, люди їздили кіньми або лисопедом.

А Ви поселилися тут коли?

У 44 році. Батьки збудували хату. Я з 31 року, тоді мені 13 років було. Я в той час вже на тракторі робив, бо не було кому, чоловіки воювали на фронті. Я трактор дуже любив. Усе життя трактористом працював… Коли ми хату ліпили, то глину возили з Хмариного.

А є нині таке село? Красива назва “Хмарино”…

Село може і є, так людей в ньому нема. Хто до родичів у Кобеляки переїхав, хто помер…

А Ви на хуторі самі живете, чи є хтось ще?

Тут усього дві хати лишилося. Моя та ще одна. Там дві сестри живуть. Та я з ними не спілкуюся, далі огорода не ходжу. Може вже й померли…

Ви на тракторі працювали, що доводилося робити?

Та все! Польові роботи. Обробіток землі. Усе життя до пенсії працював.

У вас родина була, дружина?

Жінка була, Олександра. Не довго прожила. Як вона вмерла, так і живу один, діти, правда, їздять, допомагають. Дочка у мене та й два сини. Живуть у Полтаві.

Хотіли вас діти забрати у Полтаву?

Хотіли та я не схотів. Я тут усе життя прожив, тож і помирати тут буду. Усе. І кінець. Дехто зі старих, що тут жили, у Кобеляки попереходили або у Полтаву.

До вас хтось приходить у гості, чи ви отак цілими днями один?

Оце у мене огород, кури і коза. Ще кішка з кошенятами. Ось і все господарство. Я навіть у огород далеко не заходжу, бо не знаю, чи вернуся назад. Можу впасти. Старість. Роки… Якби вони зупинилися та й далі не йшли… Добре, що діти є, приїдуть, картопельки накопають, їсти зварять. А так сили зовсім немає, піду та й впаду. Сили нема піднятися. Так і живу. Корова раніше в нас була, коли з дружиною жили. Сіно косив для корови. І масло своє було, і молоко…

Літом тут гарно, а як же ви зимою? Коли все замете, дороги ж сюди, мабуть, ніхто не прочищає?

Я коли на тракторі робив, то сам прочищав. А тепер сиджу в хаті, як вовк, не виходжу на вулицю, хіба що на ганок. Добре, що опалення є. Тепло.

Про що згадуєте, що гріє душу?

Думок різних багато. Сни сняться різні…

Про що сни?

Та, таке сниться, що було, а чого й не було… Як жилося, як в гурті жили, коли дітки були малі. З дружиною ми дружно жили і весело. Танцювати я любив. І тепер можу з тобою станцювати, якщо хочеш, якби ноги тільки трудилися. Молодість пройшла, а настала старість. Та й все. Погибель настала, та й усе.

А привозять до вас продукти?

Раніше 4 магазина по селах було, а тепер немає жодного. Сидимо тут, як кроти. У Хмарино був магазин, у Олександрівці, у Чичужино магазин, у Новоселівці — магазин. І самі ж ми цей магазин строїли. І я участвував. Не залишилося нічого, і сліду немає.

А чому так сталося на вашу думку?

А хто знає чому? Бачите кінець мого огороду? Там ферма була. Корови були, доярки були. Молоко возив молоковоз кожного дня. І стало нове. Нема нічого. Кажуть, неперспективне село в нас. Я колись питав у керівників: “Що ж ви робите, для чого?” А вони кажуть, що село неперспективне. Тепер стало перспективне. Немає нічого…

А де ви зустріли свою дружину, вона звідси чи з іншого краю?

Відсіля. Тут же і познайомилися. Одне одного побачили і познайомилися. Чи судьба так склалася, чи Бог знає що. У нас голова сільської ради була, то я їй кажу: “Завтра ж празник, Трійця, а свадьбу можна зіграти? “Чому ж ні, – каже, – можна”. Взялись ми з дружиною за руки і пішли пішки у Бреусівку. Взяли там закуски, випивки. Ото ми учотирьох свадьбу і зіграли — участковий, голова сільської ради і нас двоє. Ото у нас така свадьба була. У сільській раді і гуляли. А батьки наші на той час вже повмирали. Хата нам лишилася. А потім донька у нас народилася і двоє синів. Тепер їздять до мене з Полтави, допомагають. Як же я без них? Це радість така для мене…

Ви народилися якраз перед голодомором. Мама вам розказувала щось про цей період в історії України?

Розказувала, як люди валялися у полі, як снопи. Це коли були жнива. Просто серед поля люди мертві валялися… Та я цього не пам’ятаю, малий ще тоді дуже був.

А після війни голод пам’ятаєте?

У нас у селі клуб був, то у 47 році приїздив до нас міністр, Каганович, чи що? Сім машин з ним було новеньких. То одна жінка спекла з лободи коржа такого, щоб їсти, і схотіли показати міністру, як ми живемо. Її чоловік міністра цим коржем пригостив. То він здивувався і дуже засмутився, обіцяв допомогти селянам, завезти муку або зерна, щоб люди могли собі щось їстимне зготувати. Попрощалися. Поїхав. Отаке… І раптом приходить в сільську раду телеграма, щоб забирали посилку. Взяли в колгоспі машину, поїхали на вокзал, думали що зерна цілий кузов загрузять, а привезли з Кобеляк усього півтора відра макухи. І це на усе село, на увесь колгосп. Отакі жарти з нами начальники жартували. Такий епізод був.

Що в житті найголовніше на Вашу думку?

Молодість. Це головне.

А якщо б вам повернули молодість, що б ви зробили?

Жив би. Життя — це радість велика. Ви молоді, що ж вам казати. Ви ще діти у порівнянні зі мною. То вам і радісно жити. А такому як я, тільки й поглядай, щоб дорога була не заметена, бо не знаєш, коли воно трапиться. Старість. Дорога у мене тільки туди, в один кінець. Жити треба гарно, весело, допоки молоді. То сила основна. Що більше треба? Коли молодий, то найбільше щасливий.

А любов?

Я дружину свою дуже любив, тільки не вдалося довго любити. Коротке в неї життя виявилося. З того часу так і живу один. Нікого більше не схотів біля себе бачити. Прожив, скільки вдалося, і на цьому кінець. Любив і жили гарно, та не вдалося довго радіти… Як би мені такі года повернути, як ваші, яка б це радість була, ой, Боже ж мій! Птахи співають, абрикоси падають… Краса… Молодість – найбільше щастя для людини.