Іван Никифорович П’ятибрат, 90 років, с.Бабичівка Глобинського району

Ця історія потрапила до нас ніби випадково. Проте, як відомо, нічого випадкового не буває. Десь рік тому в громадському транспорті я зустріла свого знайомого полтавця Миколу Флєгінського. Заговорили про журналістику, цікаві зустрічі, і якось між іншим, я поділилася ідеєю проекту “Голоси” (тоді проект ще був на рівні ідеї). “А в мене для Вас є цікава історія”, – сказав Микола Михайлович. Виявилося, що не так давно, будучі у лікарні, він познайомився з ветераном війни Іваном П’тибратом, людиною складної долі, який пережив голод, примусові роботи у Німеччині, війну. На той момент Іван Никифорович жив у селі Бабичівка Глобинського району. Під час голодомору мешкав на хуторі Красногорівка, прожив там майже 46 років… Микола Флєгінський записав спогади ветерана на диктофон. Розмовляти з Іваном П’ятибратом було важко — він майже не чув і не бачив. Після операції до старенького поступово повернувся зір, і він вже міг прочитати запитання, які Микола Михайлович писав йому великими літерами на папері. Ось так вони спілкувалися… Спогади Івана П’ятибрата Микола Флєгінський переслав мені, таким чином, до нашого проекту приєднався ще один незабутній голос…

Голод

Іван П’ятибрат: Сідайте, я Вам розкажу, як воно було. Мій батько жив у Москві і був кухарем у багатому сімействі. В Москві у 17-му році народився мій брат. А коли вспихнула революція, то пани ж оті за портфелі, та повтікали, а такі, як мій батько, пооставались, нащо ж вони там нужні, треба шукати свою родину. Та й приїхав він у 17 годі до свого батька, мого діда. А сімейство ж велике, так мій батько купив собі садибу в селі: 2 сараї й хата здорова, усього 10 соток городу біля хати і більше нічого. А тоді, як революція пройшла, тоді наділяли отаких бідняків, як ми, по дві десятини землі давали. Так батько жив до 30-го году тут же, у селі. Коли ж панів розігнали, їхня земля залишилася за сім кілометрів від нашого села, дуже багато землі і не було кому ії обробляти. Тоді випустили оголошення: хто хоче, щоб давали по три десятини землі і по 55 соток городу? То батько записався і увійшов туди.

У 32-ому годі колективізація почалася, от, і усіх у колгосп записали. Люди не хотіли, плакали, а заставляли. Батько прийшов додому й каже матері: «Отаке й таке діло». А мати відповіла: «Що ж, давай будемо робить те, що люди роблять». В нас хороша була кобила, так батько запряг ії у воза, склав реманент і одвіз в колгосп все чисто. Прийшов додому з самим батогом. І почали батьки ходити на роботу вже у колгосп.

А були й такі, які не хотіли писатися в колгосп, то їх заставляли. А які мали землі на 10 десятин більше, ніж треба, так тих виганяли з хат, мужиків одправляли в Сибір, а баби залишалися на дворі. Усі їхні постройки – хати, сараї, у колгосп одходили. І люди ці називалися куркулі. А рядові середняки, ті ходили на роботу в колгосп, обсіялися, обсадилися, восени получали щось на трудодні. День проробив, хоч 50 соток обробив, все одно вважається один трудодень.

Восени, десь після октябрських, тоді ж октябрські святкували, получили ми жита, пшениці, кукурудзи, щоб сіяти, усього получили на трудодні. Привезли додому, усе ж у порядку, а потім пішла викачка хліба. Брали все підряд, у всіх підряд. В тих, що у колгосп писалися, і в тих, що не писалися – усе забирали, не оставляли нічого. І до нас прийшли, все забрали. Навіть отходи, які були в закромі, там гречка, просо, жито, так довбались-довбались, вийшли вже з двору, а потім повернулися, сказали, що державі все потрібно, забрали й оті вишкребки. Нічого не залишилося.

Хто все це забирав? Тоді активісти називалися, ті, що у партію не проходили, були й такі, хто вже партійний був… Оце так організовувалася «буксірня»… У 33-му вже голод йшов на повну. Соняшники, що ото в середині, оце видовбували і в ступах товкли, бадилля з кукурудзи видовбували всередині, тоже в ступах товкли і сіяли ж оце все на сито. Як у кого були бурячки чи морква (десь заховали, що активісти не знайшли), так на тертушку терли й мішали, щоб воно купи держалося і ото пекли. Або таке, як задірка, ну, це уявляєте, що таке? Його й свині тепер би не їли. А потім і того не стало…

Весна 33-го року була холодна та дощова. А люди – пухлі, всі чисто. Тим, хто ходив на роботу, давали 200 грам мішієвого хліба на день. Скільки ж там того хліба? Наполовину полова. Варили раз у день приварок – галушки, ото на кожного їдока виходило три галушки отаких і щерби полоник. Ото така їжа була. А потім не стало й в колгоспі чого варити. Ніде нічого. А потім, коли пішла травичка отака о, особенно спориш, начали ії скубти та їсти – пастися. Я, було, вийду на дорогу та пасуся, а сусідські діти кажуть: «Ванько, йди до нас, у нас луччя трава, як коло вас». Та я махну на них рукою та й пасуся поблизу свого двору. Та не тільки діти, а всі: і жінки, і чоловіки, всі. На вишнях не побачиш ніде й листочка, на абрикосах нема ніде нічого. А коли вже зацвіла акація, почали вже рвати квітки з акації, та сушить, та їсти. Смачна акація, не така ж, як трава, луччє, шкода, що відцвіла швидко. Погода погана була, дальше нікуди.

А потім почав люд мерти. А голова колгоспу був батьків сусід. Якось приїхав до нас та й каже: «Никифор Микитович, ставай на кухню людям їсти варити, то хоч останешся живий». Батько согласився і пішов же ж з хутора за сім кілометрів в те село. Приходить до тої кухні, а кругом неї діти мертві лежать і пухлі люди. А суп варять з нечищеної картоплі і нема в ньому більш нічого – вода та нечищена ото картопля. Так батько подививсь на оте о, та й пішов додому. Прийшов, а мати в нього питає: «Ну що?». А він каже: «Сам умру, та не хочу дивиться на людську муку…»

Днів через два мати моя пішла в село до одних людей, а потім ішла назад, коли із бригади тягнуть волами на скотомогильник коня – іздох. І за тим конем ціла валка людей йде, щоб же ж м’яса взяти. І мати тоже ж присоєдинилася до них. Притягли на скотомогильник того коня, обідрали кожу та й забрали в колгосп, а люди, хто скільки міг одрізать чи одрубать від тої туши, накинулися, як навіжені. А мати тільки стояла й на все це дивилась, бо в неї не було ні ножа, ні сокири. А коли осталися від того коня самі ребра, ветеринар облив останки карболкою та й укинув у яму, присипав землею. А ті ж, хто понабирав, порозходились. Коли мати прийшла додому, та й розказала, як все було, батько запропонував поїхати туди й забрати ті ребра. А мати ж каже: «Ми ж удвох кості не притягнемо, давай сусідові скажемо». Пішла мати, сказала сусідові, той согласився. Узяли возик, ніччю, щоб ніхто ж не бачив, приїхали туди, одрили ті ребра, поклали на возик і потягли. Відійшли від того скотомогильника кілометрів зі два, як батько мій упав і вже не встав. А мати з отим чоловіком притягли таки ті ребра й заховали в сарай. В того ж сусіда жінка й діти вже померли, він сам остався. Мати мені дала три маторженички, ото ж з половою такі ліпеники й каже: «На понеси татові, отам і отам він упав, а я піду на бригаду та попросю коней у бригадира, заберемо батька додому». Я пішов, знайшов батька, а він сидить отак увесь труситься, я боюся до нього підійти, бо він же ж, уже бачу, безчуствений. Так я йому їжу на коліна поклав, та він вже потеряв сознаніє. Коли мати приїхала, поклали батька на воза й привезли додому. Зійшлися сусіди, батька таки із воза стягли, втягли в хату, розділи, та мати його обмила-нагріла. А холод у хаті, топить нема чим, весна холодна, дощі. Це ще тіки абрикоси зацвіли, листочків ще не було. 22 квітня батько вмер. Умер в 12 годин дня. Ховати треба. А хто ж йому копатиме яму? Нема ж кому. Та пішов я, мені тоді було 11 год та мій брат, а ще оцей же сусід, що конячі ребра допоміг притягти, та ще один. Прийшли на кладбище, викопали яму десь метра, може, півтора, бо сил в людей не було. У рядні ж ото замотали, поклали батька… Коли приходе жінка, наша сусідка, і проситься в матері: «Дайте мені коней, я привезу дві дочки й свекруху, не загортайте, бо нема ж кому викопати яму». Мати каже: «Беріть». А батька ж уже не загортаємо, ждемо поки ж сусідка привезе своїх. Привезли, поклали, загорнули сяк-так, так же ж воно і зосталося…

Такий голод був, такий голод… Жаби, кота, собаки – не побачиш ніде нікого. На степах полова стояла, ото солома, скирди стояли, усе поперевіряно, нема ж ніде нічогісенько. І погода така холодна, дощить, а людина, яка б не була слаба, не годна, все одно йде в поле, та й робе, щоб той же ж кусочок хліба заробить…

Голод був найстрашнішим, хай Господь милує. Вимирали родини повністю. У нас на хуторі було тоді 63 двори, 125 чоловік вмерло. Оце, де я жив, по одну сторону уся родина вимерла: твоє дітей, жінка та чоловік…

Як ми виживали

Моя мати померла на Івана Купала, коли вже почала стигнути шовковиця, наливатися жито. В той час місцеві охоронці-наглядачі ходили по селу, в колгоспі стежили за тим, щоб ніхто ніде ані колосочка не зірвав та на городі нічого не брав. Пам’ятаю, пішов я шовковиці нарвати, а моя мати в цей час лежала в хаті пухла, не могла навіть піднятися. Брат полов гарбузи біля хати. Я нарвав жменьку шовковиці, бо вона була ще зелена, й зайшов до хати, а мати вже померла…

Поховавши батька, та ще й матір померла, ми з братом стали байдужими, не було в нас ніякого жалю. Приїхали до нас двоє чоловіків, щоб забрати тіло матері, тоді за мертву людину давали по 500 г хліба. Матір замотали у рядно і відвезли невідомо куди. Де її поховали, в яку яму кинули? Ніхто з нас навіть не вийшов у двір. Сиділи на печі і не плакали… 

Вийшов я у город, дивлюся: жито колоситься, але зернятка ще зелені. Зібрав ті зернятка, щоб ніхто не бачив. Протопив піч з прядива, яке в нас було, та поклав колосочки в піч, щоб підсушити. Коли вони підсохли, я розім’яв ті зернятка і зварив куліш. Тим часом брат сходив до однієї жінки та обміняв мамин шовковий шарф на глечик кисляку. Поїли. На печі тепло. Та й лягли спати. Вранці прокинулись, доїли, що залишилося. Знову я пішов у город, подивитися, чи налилося зернятко. Протопили піч… Трохи аж переїли. Та раптом, як почали плакати на всю хату! Так із запізненням прийшло усвідомлення того, що вже немає в нас батьків, нікого немає. Одна жінка почула цей гіркий плач та увійшла до хати. Вона обняла нас обох та й сама заплакала. В неї недавно корівка отелилась, от вона і принесла нам по скляночці молока. Так ми виживали…

Ви знаєте, де б я не був, як би не було, а найстрашніше – це голод. Ось як здумаю: помирає людина, та якби помирала, то очі закрила б, а то ось так лежить, очі витріщила. Людина від голоду очі витріщає і пухла лежить ось така втовшки (показує). Те, що було, не можна описати…

В сусідній хаті вимерла майже вся родина, залишилися тільки батько з сином, моїм одноліткою. Батько працював охоронцем, йому давали півкіло хліба. Одного разу він приніс додому хліб і поклав на столі, а сам вийшов у двір. Коли батько повернувся в хату і побачив, що син з’їв увесь хліб, так розлютився, що лопатою вдарив сина у скроню. Вбив. Батько.

Сталін знав, що в Україні такий голод. Повимирали в селах люди, хати стояли порожні. Людей, яких у 30-ті роки «розкуркулили» і називали куркулями, виганяли з хат та відправляли до Сибіру. На місце знищених голодом або репресіями селян, привозили росіян і заселяли пусті хати, тому що в Україні працювати було нікому. Їм виділяли безкоштовно хати, заходь і живи. Росіяне заселяли хати, працювали в колгоспах. Як стало налагоджуватися, вони почали повертатися на свою батьківщину, але деякі з них в нас залишилися.

Колись племінник тещі розповідав мені про той час, коли вони жили в Криму. Там його родину розкулачили і відіслали до Сибіру. Привезли товарним поїздом у глуху місцину, де нічого не було. Тих, хто залишився живий висадили, а мертвих вигребли з вагонів. Людям, які вижили, довелося довбати землянки і покривати їх гілками, розводити багаття, ловити звіра, щоб поїсти й вижити. З часом, коли трохи все наладилося, почали займатись будівництвом. Племінник одружився, влаштувався пасічником в колгоспі. Не всім так щастило…

Піду у Бабичівку

Уже й матері не стало нашої, вмерла ж. Я й кажу братові: «Піду в Бабичівку до брата двоюрідного шовковиць нарву». “Їди”. Брату було 15 год, а мені – 11). Узяв кошолочку та й пішов, це за 7 кілометрів од нашого хутора, ота ж Бабичівка. Приходю, нема сестри дома, нема й брата – на роботі. Пішов у садок до тої шовковиці, на вершку ягоди є, а внизу – нема, і долі нема, а туди не долізу, високо. Походив-походив, та й іду додому, сюди ж, на хутір. Дійшов до залізної дороги, будка залізнодорожня, коли йдуть мені назустріч хлопчик та дівчинка моїх годів, уже батьки в них померли, вони удвох тіки осталися. Вони мене питають: «Де ти був?» А я кажу: «Ходив у Бабичівку до родичів, хотів шовковиць нарвати, та нікого немає, повертаюся додому. А ви куди йдете?». А вони кажуть: «А ми ідемо на Шепелівське, там ячмінь посіяний колгоспний, і вже отаке зернячко. Ми вчора були, нарвали, насмажили та понаїдалися. А оце йдемо, щоб на завтра нарвать та насмажить, на другий день, щоб було що їсти. Ходимо з нами». А я кажу: «Не хочу, воно ж ноги пухлі, болять, куди ж іти…” Вони собі ж пішли, а я – собі. Іду, а понад дорогою овес росте, а серед нього — ячмінь, виглядають колосочки, і вже отаке зернячко. Я ж ото йду: хвать колосочок – та в кошолку, хвать – і в кошолку. А чую крик. Кричать оті діти, що ми з ними балакали. Я зі страху взяв, та й присів, воно отак якась ямка, присів собі, та й думаю: «Що воно таке? Це, навєрно, Мишка та Галю б¢ють». Коли їде голова колгоспу та польовод білою конякою, дрожками їдуть, сидять отак верхи. Голова колгоспу поганяє, бацюра в руках. Доїжджають до мене, припинив коняку, та як устав, та як увірвав мене батогом по оцій руці, до кістки вирвав батогом м¢ясо, хоча там м¢яса того й не було, кожа була сама. Та другий раз опять як ужарив, і зробив дві рани, кістка видна. І довго-довго шрам той був, не заростав… Приходжу до дому, коли йде об’їздник. (А я коли йшов, то поїв по дорозі усе зерно, тільки висівки залишилися в кошику). Увірвався до нас в хату, бачить, кошик стоїть долі, а я братові розповідаю, як все було. Об’їздник разлютився, вдарив мене по обличчю, так, що я впав. Потім вдарив у другу щоку та й пішов, мабуть, втомився бити…

Коли підійшла осінь, я на той час тіки два класи закінчив. Так брат відвіз мене в патронат (мабуть, має на увазі інтернат — І.Д.) у Бабичівку, сказав: “Ти будеш жити тут, а я буду жити в нашій хаті». А брат мій відмінно займався і закінчив п’ять класів до голоду, тому що він 1917 року народження.

У патронаті я побачив Галю, дівчинку, яку зустрів, коли йшов з Бабічівки. “А де ж твій брат?” – питаю. Вона відповіла, що коли ми попрощалися і вони пішли, їхав голова колгоспу з поля возом. У Мишка в кишені було два колоски ячменю, який вони підсмажили вдома. Так він в кишеню поліз і побачив це, то Мишка дуже сильно побив і Галю два рази увірвав батогом. Дівчинка втекла, коли голова колгоспу бив її брата. Дуже злякалася, сиділа в посадці біля залізниці в кущах, напевно, години дві, а то й більше. А тоді підійшла до Мишка. Він лежав на траві не годний ні куди. До ранку і помер. Приїхали люди, які збирають мертвих, та його забрали. В їхній родині до голоду було дев’ятеро душ: семеро дітей, батько й мати, залишилася одна дівчинка, всі інші померли…

Росли ми в патронаті, я ходив з цією дівчинкою до школи. Підросли. І тоді мій брат одружився на цій дівчині. Так вона була моєю невісткою. А брата вже немає, він помер, коли йому було дев’яносто років. И його дружина померла. А їхня донька жива, вивчилась в інституті на хорошого зоотехніка. Живе в сусідньому селі. Погреби називається. Ось таке було життя.

А сусідня хата була порожня, так сестра тієї жінки перейшла жити в цю хату з Бабичівки. В городі все заросло бур’яном, але картоплю посадили, точніше, лушпиння з картоплі. Йшли дощі. Хоч город і не пололи, картопля вродила гарна. Ця жінка накопала картопельки, щоб зварити, та побачивши двох об’їздників, увійшла в хату, вони слідом за нею. Я вийшов у двір і думаю: хто так кричить? А це Тетяна Гюнжей. Я зайшов в хату і бачу: жінка лежить на підлозі, а чоловік стоїть над нею і б’є ії носаками, куди захоче. Очевидно, хотів зґвалтувати, а вона відбивалася. А другий ходить з дробовиком по хаті. Я, побачивши все це, втік. Так вони її так побили, що пошкодили хребет, такі гади були… Потім вона поїхала в Кременчук в лікарню, там їй наклали гіпс, цілий рік в ньому ходила на роботу. Після того Тетяна прожила усього п’ять років, а хребет так і не зрісся, ще й туберкульоз приключився, померла. Страшне діло було, хай Господь помилує…

Коли я жив в патронаті, на сніданок нам давали суп з квасолею, на обід і вечерю – теж суп з квасолею. Ще варили кукурудзу, нас змушували руками обдирати качани. Так ми обідрали лантухи два, або й три кукурудзяних зерен і зварили кондер з кукурудзи. Годі вже квасолю їсти. І хліб давали, тім, хто старший – 200 гр, молодшим – по 150 гр. Ось так ми отримували хліба. А зими такі холодні були, такого снігу було на дорогах, десь з два метри завтовшки. Було вийдеш з хати, то іншої хати і не видно. Ми так горювали, що в хаті холодно, коли не коли протоплять трохи. Нас воші заїдали, та ми нікому були не потрібні.

Оце як був я у патронаті, то зустрів свого друга. Я його і питаю: «А де ж твоя мати ділась?». «З голоду вмерла, – каже, – приїхали по матір, а я сидів коло неї, так вони матір кинули на воза, а потім й мене, сказали: «Давай і хлопця заразом заберемо, бо завтра все одно прийдеться по нього їхати». Привезли на кладбище, матір укинули ж у яму і хлопця теж укинули, тіки трішки землею присипали і поїхали. «А я, – каже, – начав видиратись з ями, та ніяк не видерусь, почав кричати». Коли одна жінка йшла зі свинарні, та почула, що хтось кричить, та й прийшла. Питає: «А чого ти тут?» А друг мій й каже: «Матір привезли на кладовище, та й мене в яму вкинули». Тоді жінка взяла та його витягла… Той хлопець виріс, жив же не в нас, а у районі, то, було, на гробики каждий год приїжджав, воно там, як братську могилу зробили. Потім перестав приїжджати. Так я од своїх батьків з хутора узяв землі та й розкидав на отій братській могилі, та поставив хрест і тепер одвідую й цю могилку, перев’язую рушничком чи, там, платочком…

Коли я закінчив п’ятий клас, в той час почали колгоспи розділяти. Вже наш колгосп відокремився від Бабичівки і нас, дітей цього колгоспу, мою невістку і ще трьох дівчат забрали в патронат на хутір, а я прийшов жити до брата додому. Так і жили вдвох, до того часу, поки брат завербувався на Донбас (парубок вже був) і поїхав. Я залишився один. Як закінчив п’ять класів, так більше не ходив до школи. Почав господарювати: квочка, курчата, кролі, кроленята. Підріс. Став листоношею, приймав від людей молоко і возив сюди, в Бабичівку, на зливний пункт. Став трохи заробляти…

Тоді з кожного колгоспу призначали на залізницю людей насип прокладати Кобеляки-Київ, здається, не пам’ятаю. Від нашого колгоспу потрапив я, бо неодружений. Потім утворилося ФЗН, набирали хлопців. Запитав мене один чоловік, напевно кореспондент, скільки я закінчив класів. Я відповів, що п’ять. Він сказав, що мало. Потім запитав мій рік народження. Я відповів, що народився в 1922 році. Переросток. Я просив записати мене, та він не записав, тому що я малограмотний, не підходжу… Я на дорозі (залізниці) працював, гроші платили нам…

З часом люди, які вижили, стали повніти. В городах з’явилася картопля, гарбузи. В колгоспі почали давати щось на трудодні, нехай і погано, але все ж давали.

Була війна

Коли почалася війна і німці зайняли Україну, люди, що вижили на засланні, почали повертатися додому, шукати і повертати свої хати. Староста села складав список тих, хто дійсно був вигнаний зі своєї хати у такому-то році, і направляв у сільське управління в район. Коли німці відступили, цих чоловіків забрали до військової частини в Кременчук, де їх, як зрадників, найперших направили на передову, де вони майже всі полягли. Рідко хто з них залишився живий. Таким був 43-й рік…

Коли почалася війна, мене і таких, як я, мобілізували в армію, і були ми аж у Мариуполі. Битва була під Ворошиловоградом. Там німці захопили наших в полон усіх підряд. А нас було три хлопця: два із одного села, а я з сусіднього, разом корови пасли. І попали ми в лагерь. Серед степу ферма порожня була, ії повну набили пленними, в три ряди обгородили проволокою. На каждому вуглі був грибок і овчарка отака, німець же на тому грибку – охороняє. А годували як? Привезуть в зимню кухню проса, або гречки, ото сипнуть тобі в картуз, ото така їжа…

Я ходю ж на дворі і наші хлопці за мною, а дощ такий – бульби здимаються. Дивлюся, три хлопця, видно офіцерами були, щось, бачу, вони замишляють. Кажу ж своїм: «Давайте оцих хлопців держатися, то, може, й ми втечемо із цього лагеря, уже не будемо заходити отуди в коровню, бо повна, нема куди втулитися». Коли так: прорізають проволоку, хтось видно ж приніс ножниці, ті, що проволоку різать, колючий дріт прорізають і вигрібають попід низом яму. А дощ такий, ні землі, ні неба не бачиш. Вигребли яму під дротом, і рачки повилазили, оці три хлопця і ми з ними. Так ми бігли цілу ніч, зразу на животах метрів по п’ятдесят одповзли, не бігом, а на животах, а тоді посхвачувалися – і в степ. Держалися ж усі кучі. Цілу ніч бігли, не оставались ніде, навіть щоб поїсти. Та й не було що. А потім натрапили на картоплище, поле картоплі, стали рить картоплю та їсти. Понаїдалися вже, пішли далі. Коли село, світиться в хаті. Ми зайшли, коли баба в хаті, хоч і рано, бемзик горить. Ми постукали, вона вийшла: «О, мої дітки!». А ми ж усі мокрі, брудні, так ми поскидали оте все, баба піч затопила, велику таку, на пів хати, обвішала піч нашими рубашечками і штанцями, залишилися ми голі. Зварила куліш з картоплі, ну, хоч картоплі багатенько накидала. Ми поїли, те посохло і стали її питать, як на Донецьк пройти. А вона розумна баба оказалась, каже: «Ви такими дорогами не йдіть, а йдіть залізною дорогою на Донецьк, а з Донецька вже будете питать дальше». Так ми з Донецька йшли на Харків, з Харкова – на Полтаву, а з Полтави — додому. Двадцять один день йшли… 

Прийшли ж додому, в хлопців же батько й мати є, а я ж прийшов – в мене немає нікого. Гола хата, немає ніде нікого, і брата нема – забрали ж його в армію ще у 39-му годі. Нема ж ніде нічого, і голодний, і холодний, а треба ж ходити на роботу. Мені таки староста соломи дав і два центнери пшениці. Так я тоді взяв ту пшеницю, змолов, та наносив зо степу буряків сахарних, зосталися у кагатах невивезені. Та начав ті буряки носить додому, та горілку гнать, розказали, як це робити. Нагнав бидон 10-літровий горілки, та змолов оцю ж пшеницю на борошно, та продав у Кременчуці цю горілку, продав борошно, та купив собі ваткові штани й ваткову кухвайку, і рубашку, і шапку, і черевики. Вобщем одівся. Живу ж сам… А один сусід мені каже: «Знаєш, Ванько, ти приставай до Галі, баби Парашки прийми, та й живи в їх. В них корівка є, та й переживеш оцю лиху годину, а там воно видно буде як». Ну, вона така дівчинка нічого, од мене на сім год старша. Пристав я до Галі в прийми, її мати забажала, щоб ми повінчалися в церкві, а при німцях же церкви працювали і вінчалися ж там. А я кажу: «В мене платить нема чим, я оце весь, що на мені». А в Галі ж був брат, і в брата була одежа: костюм, пальто осіннє, обувачка хороша, та його, як забрали в армію, так і з кінцями, не вернувся, а одежа ж осталася. Так вона мені дала костюм, рубашку, ботинки, поки повінчалися в церкві, а тоді оте все забрала, в залізний битон закрила і заховала. А я вже ходив потім у своєму – в ваткових штанях та ватковій куфайці. Це було діло у 42-му годі. Отак я оженився. А тоді народилася вже ж в мене дочка з цією жінкою, 13 червня 43-го году.

Як я став остарбайтером

Доньці усього 2 неділі було, як 26 червня 1943 року мене забрали і відправили в Німеччину на примусові роботи. Там такого було мира, такого мира, нікому не побажаю! Проволокою бараки обгороджені в три ряди, і вівчарки на каждому вуглі. А ми ж, бабичівські хлопці, купи держалися. Коли зустрічаю поляка, а він й питає: «Ти хахол, чи ні?» Кажу: «Хахол». Каже: «Мені треба п’ятнадцять чоловік корови доїть» А я йому: «Ходимо до наших хлопців, та нас і попишеш усіх чисто». А в бараці давали їсти: хлібина, отой кирпичик, один на 12 чоловік і пів бидона у кожушках картоплі гнилої, оце на 12 чоловік. Це у Перенмівці було вже діло. А тоді по радіо об¢являють, у кого яка спеціальність, щоб виходили, і ото люди виходили, їх отправляли, куди треба, тих на залізну дорогу, тих – туди, тих – туди. А нас ото той поляк пописав і каже: «Ви ж нікуди не йдіть». Прийшов на другий день, нас забрав уже ж з лагеря, привіз на «арбайтен», і каже: «Я вас отправлю в школу, вас там будуть учить, як правильно коров доїть». Посаджав нас у поїзд робочий і пошти цілий день ми їхали в той город, де будемо вчитися. Привіз, а там – спеціальна школа, чорнорябі всі корови, а вчаться хлопчаки-англічани, такі, годів по п¢ятнадцять, по шістнадцять. Англійці, американців не було, самі англійці, і ми ж. У пів четвертого встаємо, ідемо ж на ферму, нам розказує вчитель, як правильно сідать корову доїть, оце вже чисто. Прийшли, поснідали у шість чи в сім годин, а далі – снопи в¢язать навчали самоскидкою, і, ото, в¢яжемо снопи до обіду. Тоді прийшли – пообідали, мертвий час. У пів четвертого, в п¢ять знову ж на ферму йдемо. Так ми там вчилися двадцять днів, а потім начали ж видавати характеристики, хто ж на скіки здав. А я у цьому ділі понімав, бо мені ж приходилося часто ці роботи вдома робить, так нас на «арбайтан» прислали тут же ж, де ми вчилися. «Бауери” поприїзджали, забрали, і нас залишилося тільки троє. Тоді той поляк й каже: «Я вас повезу за сто кілометрів звідсіля, вас там ждуть». Ми найлучшє екзамен здали, а які скверненько, то попали до «бауерів”, у кого дві чи три корови усього, ото до таких. А нас ото туди. Приїхали вже увечорі, «арбайтан» закритий. Так він нас повіз у барак, де роблять на залізній дорозі. Хлопці обступили нас: «Звідкіля ви?». Та відтіля ж, відсіля… Повели нас у столову, дали по отакому картоплянику і по чашечці кави. Кажуть хлопці: «Отаке ми їмо. А кирку з рук не викидаємо на желізній дорозі». Полягали на нарах спати, хлопці ж так, а ми – так. Коли утром заходе їхній же «вахтман», як трісне пльоткою по тих нарах, так усі й посхвачувалися, вибігають на двір у строй. А ми ж лежимо. Коли він уходе: «А ви чого?» та по нас. А він же ж німець, він не поніма, що ми йому кажемо. Так й ми повиходили тоже ж на двір, та й поставали коло тих хлопців. Коли цей поляк іде, глянув що ми стоїмо, та й каже тому “вахтману”: «Нащо ти цих хлопців займав, це ж мої люди, вони тіки ночували тут». Ну, вони ж свої чорти, порозумілися між собою. Так він нас забрав, на «арбайтан» повів. Приходять же німці по нас, вибирають собі працівників. Один дід приходить, драна шляпа, узяв одного. Коли приходить другий, такий самий, забрав другого. Остався я сам, а перекладач і каже: «Я ось тобі дам чашку кави і бутерброд, на, поїж і жди до чотирьох часов дня. По тебе приїдуть». Так я оце бистро ковтнув та й вийшов на двір. А річечка там протікає і береза така ловка росте. Сів я під тою березою, та й заснув. Коли, чую, штовхає хтось ногою. Я прокинувся – стоїть таке сурло, костюм гарний на ньому, поряд начальник же ж «арбайтану». Подивилися, подивилися на мене, щось поджеркотіли, махає мені той чоловік: «Вставай». Устав я, зайшли в «арбайтан» оформить документи ж мої, знов маха: «Ходимо». Ідемо… Купив він дві сигарети, що ото ж сигарети з табаком. Одну мені дав, а одну сам куре. А я, як потяг, так і впав – голодний же. Їсти ж хочу, той бутерброд, який з¢їв, що ж той бутерброд, як я голодний, як собака. Коли він побачив, що не воно, тоді купив мені бутербродів і бутиль ситра. Посадив мене, показав «сідай, їж». Я поїв, годі вже курить, махає – «ходім за мной». Пішли в магазин, бере двоє штанів, бере дві рубашки і дві пари босоножок, тіки на дерев¢яній подошві. Оце все забрав і віддав мені. Пішли ми на станцію. Приїхав поїзд робочий, посідали, поїхали, не далеко, 15 кілометрів цей город Штольд. Перейшли станцію, коли стоїть бричка, пара коней, він каже: «Сідай на бричку», я сів. А в мене була гармонія, не гармонія, а вже тіки саме шмаття. А ізвозчик показує: «Ти граєш?». Я махаю, що так. Зіграв їм. Сподобалося. Посідали й поїхали. За п¢ять кілометрів од станції село, там де я раніше був, село Бенціг називається. Коли ж під¢їхали до дому, вийшла жінка господаря, глянула на мене уважно – отакий. Він їй щось сказав, а з нами був ще й білорус, який вже німецькою трішки балакав, бо був на рік раніше мого взятий. Він мені переклав, начебто жінка сказала: «Нащо ти його взяв, він не годний нікуди, хто буде корови ті доїть?» А бауер відповів: «Він поправиться, та й доїтиме». Так вони мене зразу в хату завели, їсти дали – манної каші без хліба, бо там хліба теж було небагато, видавали по 300 грам на їдока, хоч кому, не більше 300 грам. Вже час пройшов, коли хліб їли. А увечорі ото знову була манна каша, каша молочна, тіки не з молока, а з обрата. Я похлюпав те, що дали. Треба спати вкладатися, а спати ніде. У коровню мене повели й кажуть: «Оце тут покі лягай, а завтра тебе обмажуть, щоб вошей не було». Так я скупався на другий день і пішов же ж корів доїть. Доїли корів два французи, білорус, я і бауер же разом з нами, тіки був він старший над нами. В мене була група – 20 корів, так доїлося з них тіки 16-15, інші були в запуску. Два місяці колики такі були в долонях, що я не мог їсти, не вдержу ложку й все, падає ложка з рук, отак руки боліли. Потім звик. Людина до всього звикає. А робота була важка: оце в пів четвертого встаємо, на ферму ж йдемо. Французів випускає «вахтман» з лагеря. Входимо, кізяки поскидали і начинаєм корови доїть. Подоїли до пів четвертого, потім закладаємо корм коровам – брукву або буряка кормового з ряскою, сіно, пойло, оце все чисто, а тоді повичищаємо і сніданок. Поснідали, до 11 часов лягаємо спати. Поспали до пів дванадцятого, повставали, пообідали, і до пів четвертої працюємо… Яка корова дає до 30 літрів молока, ту доїли три рази на день, а яка по 20-25, чи по 18 літрів – ті корови доїлись два рази в день. І так потроху-потроху… два годи я доїв. Бачите, які в мене пальці, ще тоді порвались, поподої вручну стільки корів! Апаратів же тоді не було, усе вручну робилося. Робили важко, але їли непогано, хорошо їли… Оце разрішалось бауеру різати два кабани на год, щоб було не менше 2 центнери. Заріжуть, приїжджає ветерінар. Там не смалять, як у нас, не обдирають, а патрають. Таке корито в них здоровенне і ото кип¢ятять воду, кабана кладуть у корито і патрають. Цепом перевертають його, то шерсть уся чисто злазе, і такий білий кабан стає, як крашанка, чистий кабан. Тоді розбирають його. Така драбина спеціально зроблена, по селу ходе, і корито по селу ходе. Приїхав ветерінар, оглянув, оце вже чисте, тоді начинають рубать тушу. Там більшість коптять, на ковбаси перемелюють, а сало – все чисто коптять. А хліба нам давали по 300 грам, хоч вони, хоч ми, не було різниці. Хліб, правда, пополам з тирсою, бо мука не чиста, а пополам з тирсою. Так я два роки працював у Німеччині.

Історія одного чоловіка

Як я був у Германії, в нас радіола була, кожний вечір передавали останні вісті. Гітлер приглашав наших в їхню армію йти, щоб воювати проти Росії, Власов же ж здав свою армію. Казали, що буде тоді солдат руський чи український пользуватися тими ж правами, що й німецький, заохочували так… Були такі, що йшли, того що так було в хазяїнів трудно жить. Робота була важка, а знущалися – дальше нікуди. А от, де я в селі був, не було таких злих на нас німців, не було…

У 45-му році нас освободили радянські війська, це було 8 березня. А перед тим пішли ми корови доїти, коли бачимо, якісь німці заходять у стайню. Хто де став – там і впав, такі ці люди виморені були, такі виморені. У штубі, де ми з товиришом спали, й один з них на кровать не ліг, долі полягали. А світла ж нема, води нема, електрика не робе. І тут пита мене один солдат по-нашому: «А у вас молоко є попити?» Кажу: «Є, он, біля басейна бидони стоять, ідіть і пийте скіки кому треба… А в тебе закурить є?» А він: «Є, ось я тобі принесу». Так він мені приніс отакий ящик сигарет. Хотів йому сказать: «Лізь на горище», а він балака по-нашому, чиста українська мова, хотів сказать йому: «Лізь на горіще та заховайся поки оце все перейде», та, думаю, чорт його зна, що він за сатана, як йому і предлагать. Подякував за ті сигарети, а він молока собі набрав, напився іще й у фляги поналивав. Я зрозумів, що цей чоловік з «власівців».

Вже коли я додому повернувся, прибилися до нашого хутора два чоловіки, раніше вони робили в Кенігзберзі на якойсь важкій роботі на заводі, дуже важкій… А годували їх – бруква, шпінат і 300 грам хліба. Розповідав один з них: “Було німець, той що наді мною старший, принесе дві скибочки бутерброду, намазано там чимсь-небудь, так ото дасть мені з”їсти, але так, щоб ніхто й не бачив”. Цього чоловіка, як визволили, забрали аж у Молотовську область, засудили на п”ять років, п’ять год він ліс там рубав. А я питаю: «А за що ж ти попав в ті лагеря, що до чого?» А він і каже: «Ото ж у Власовську армію хлопці йшли і мене туди вписали. І ото, – каже, – як закінчилася війна, НКВД тут, як тут, засудили мене, відправили в лагерь, та я втік. А якби не втік, то там би й дуба дав. Та, – каже, – втік, кілометрів тридцять степом йшов голодний. А снігу по пояс. Коли, – каже, – юрта і коло юрти – собак три десятки й нарти, оті, що собак запрягають”. І всі ті собаки лежали, а коли його побачили, всі піднялися і почали гавкати. Коли виходе чоловік з отакою бородою: «А що таке?» Зазвав у хату, бачить, що той голодний. Дали їсти, а вогнище прямо посеред хати горить, так він нарешті одігрівся. Тоді той чоловік й каже: «Я тебе завтра на станцію одвезу». Так вони з ним 50 кілометрів собаками на станцію їхали. В нартах. “А далі, – каже, – добирався я до дому поїздом. Ото вліз під нари, заховався, та й сидів в тому вагоні, добре, що провідниця хороша була, не видала мене…”

Солдат радянської армії

18 березня я вже був солдатом радянської армії. Вже воєнну присягу прийняв і відправили мене на фронт визволяти Данціг, німецький город. Другий раз, як здумаю, так сам дивуюся, як за два місяці заробив сім медалів і орден Отєчєствєнной Війни, за два місяці усього. А я в пулємьотній роті був п¢ятим номером. Первий номер тіло несе, другий – станок несе (тіло – 16 кілограм, станок – 32 кілограми, а коробки з лєнтами – по п¢ять кілограм). І одного поранило, так мене поставили другим номером станок той носить, тай я його носив, мабуть, місяця півтора, дуже важкий. І потрапив до нас старший лейтенант командиром роти, таке, як нацмен. А я не тільки добрим пулемьотчиком був, а ще й добре співав. “Запєвай!” – каже він мені. “Мовчать. Запєвай! Мовчать. Ложись!” А в мене ж станок на плечах 32 кг, лягати порожньому з карабіном і станком різниця велика. Так я почав заспівувати “По долинам та по взгорьям”, потім “Розпрягайте, хлопці, коней”. Сподобалося. О! Вже і я пішов у справу.

А потім війна закінчилася, і нашу дивізію направили звільняти острів Бертхольд, це від Швеції за 50 км. Він знаходиться посеред Балтійського моря. 36 кв. км – ось такий острів. Німці всі, як один військові, окупували, були на цьому острові. І нашу дивізію направили туди, визволяти той острів. А ще одна дивізія була спрямована на Японію. У мене був товариш з іншої дивізії, так він потрапив до Японії, а я ось сюди.

Ми були на тому острові вісім місяців. Кораблі вантажили увесь тиждень: дивізія, коні в трюми, кораблі ж величезні. Ми пливли чотири доби, бо міни були такі, як оця палата, ось такі величиною. Вся міна в крилах і ось як намагнічений корабель виходить, обов’язково до нього міна прилипає. Коли ми підпливли до порту, а там народу такого, німці прапори викинули, білі прапори, не билися з нами. Ми вибралися, а німців у ці ж кораблі посадили та й відправили в Німеччину.

Потім “старики” мобілізувалися і не залишилося кухарів, нікому було готувати їжу. Коли прийшов з кухні офіцер Павлов і запитав нас, хто може куховарити, то я сказав, що можу, тому що в мене дід був кухарем. Пішли. І став я кухарем. Так два місяці пробув я на рядовій їдальні солдатом, а потім побачили, що я вмію, та перевели на офіцерську кухню. А через вісім місяців нас перевезли до Німеччини, і там вже демобілізація підійшла моїх років.

Демобілізація

Коли демобілізувався, відправили нас на станцію. Вже ж напрям був у мене на Київ, додому. Воно як то дощик був. У мене обмундирування – англійська шинель, ловка така. Вагони були телячі, залізні пічки. Завантажилися по вагонах, я сів проти пічки, що горіла. Один товариш попросив мене помінятися з ним місцями, він до печі, а я на нари. Він хотів підсушити онучі, тому що його чоботи були драні. Я сказав, щоб він сідав. Поклав свій речовий мішок, зняв шинель, бо у вагоні було тепло. Коли дивлюся, не розберу нічого, дах сунеться. Я зверху сиджу. Голову пригнув, а він повз мене пройшов і зупинився. Коли, виявилося, це катастрофа. Йшов паровик, а за ним вагонетка завантажена, чим, вже забув. А посередині – пульман з солдатами. Цей пульман зіскочив з рейок і став поперек путєй… Коли начальник ешелону виліз весь побитий і почав гукати хлопців, які тут ворушаться, щоб вилазили товаришів рятувати. А печі горять і вагони загорілися від них. Були й такі чоловіки, яких на півметра в землю позаганяло, живі, а витягти ніяк. Люди, як раз навпроти села це сталося, підходили та все тягли цих нещасних. Таких криків було…

А полковник один їхав, то віз на свою батьківщину дві корови, двох свиней і багаж, видно награбований, й дружина з ним. Спеціально для нього вагон був. Все потрощило. Свині бігають, а їх вже немає нікого, і корів теж немає… Так ми повитягали, кого змогли, а тоді прийшов кран, розтяг все чисто. Тих хлопців витягли, а в них кістки подавлені, потрощені… Приїхали два санітарних вагона, ми їх заносили на ношах і складали у вагони…

Додому я приїхав в кінці 1946 року. Приїхав в своє містечко, вже в чому залишився. Так нам дали одяг (у кого не було) – бушлати тих солдат, що на фронті воювали і загинули, цілі, не драні, тільки в крові. Мені дали бушлат і плащ-намет. Таке в мене було обмундирування… Шинель не знайшов. Хто знає, воно ж таке… А документи збереглися. У мене в кишені сорочки був військовий квиток. Так я коли приїхав додому, то відразу через п’ять днів прописався і оформився у військкоматі.

Вдома

У 1947-му році я став працювати на стайні. Тоді землю ще обробляли кіньми і волами, в селі не було тракторів. Так ми з одним дідом годували чотири пари волів і 35 коней. Хлопці, що були народжені в 1930-му році вернулися з армії додому. Час одружуватися, а житла немає, вихід один – будівництво. Голова колгоспу на хуторі не дозволяв будувати, а виділяв в центрі села садиби. Направляв хлопців вчитися на водіїв, трактористів, щоб потім працювали в своєму колгоспі. Три села – Кагамлик, Бабичівка, Твердохлібівка, об’єднував наш колгосп імені Петровського.

А ось останнім часом, вже інвалідність нам встановили. Мені дали другу групу інвалідності. Взагалі вважали за людину, якій жити немає коли. Ну, так дев’яносто років вже. І ось на 9 Травня принесла мені голова сільради подарунок. А головою сільради була жінка. Собез виділив 900 «рублів» для ветеранів. Я запитав про те, скільки ж таких, як я, залишилося. Вона відповіла, що я один на всю сільраду…

Якось кілька років тому кажуть мені: “Іван Никифорович, а зваріть зливну кашу на 9 Травня, Ви ж в армії куховарили.” Кажу: “Давайте продукти, везіть до мене додому. Я вдома зварю, а тоді машину присилайте…” Так я наварив двовідерний чавун, така смачна каша вийшла, що вже кращої й бути не може! Так вони приїхали, забрали, і я поїхав туди, у шкільну їдальню. На кожного їдока – пляшка горілки, ковбаса… ловко було. На фотографії було 63 чоловіки з жінками, деякі жінки теж брали участь на фронтах. А тепер ось я один залишився… Коли я переглядаю альбом, то так плачу, так плачу, сиджу сам в хаті, нікого більше немає. І думаю: “Боже мій, скільки було хороших товаришів, а мене Господь одного залишив…”

Розповідь записав Микола Флєгінський,
підготувала до друку Інна Дідик