Василь Скриль, 78 років, Марія Скриль, 77 років, с. Пронозівка Глобинського району



Василь Скриль та його дружина Марія Кременчуцьке водосховище називають морем. Те море суттєво вплинуло на їхню долю, як і на долі багатьох, бо вони з переселених.

Василь Скриль:  Мені здається, що переселення – це третя трагедія після війни та голоду, третя трагедія нашого народу за цей період…

Десятки населених пунктів, сіл, хуторів зникли з мапи Полтавщини без надії на повернення, і навіть їхні назви поступово стираються з людської пам’яті…

Василь Скриль: Я то і невеликий ветеран. Усього 78 років… (Сміється).

Ведуча: Це правда, Василь Іванович, що Ви колись були тут, в Пронозівці, головою сільради?

В.Скриль: Працював у школі, потім десять років був головою сільської ради. Потім визвали мене в райком партії і кажуть: “Прекращай свої роботи в сільській раді, ми рекомендуєм тебе секретарем парткому радгоспу імені Крупської”. Це була найбільша партійна організація в наших краях, крім хіба що районної у Великих Кринках.

Ведуча: Ваше село велике? Розкажіть нам трішки про Пронозівку. Чи було тут переселення?

В.Скриль: Значить, сюди переселилися Дубина, частина Морозівки, частина Чигирин-Діброви, й ще декілька сіл. Їм давали тут земельний наділ, отим колгоспам, що зараз вони в морі… Там були супіски, молочай, ну і така дернина всяка, шо там дичина росла та капкани та й все. І це вони їдуть сюди, оце вони тут обробляли землі. Ви знаєте, як їдуть вони, а таки їде їх колона ціла, волами відтіля – це десь кілометрів сім туди в море! Представте, коли вони встають і їдуть волами, коли кіньми, сидять на підводах баби, ноги поспускали, співають! – Гуде степ…

Ведуча: А куди вони їдуть на цих підводах?  

В.Скриль: А сюди ж ідуть оброблять землю, тут же сіяли – буряк, зернові… То якщо ж тут зернові, то убирають комбайни. Правда, тоді косарками косили, комбайнів то практично же й не було. Тут варили їсти біля молотилок. Де молотили, там і варили їсти. Борщ і кашу молочну. Стопроцентно – всі, хто там працював, обідали там…

Ведуча: Ви пам’ятаєте, як переселяли людей?

В.Скриль: Канєшно, пам’ятаю! Бо я ж тоже переселенець.

Ведуча: А звідки Ви переселились?

В.Скриль: Частина Пронозівки переселилася звідтіля, знизу наверх…

Моєму батькові прийшлося на протязі свого життя п’ять разів побудуваться.

Ведуча: П’ять разів?! А яким чином?

В.Скриль: Женився батько – побудувався. Війна. Згоріла хата. Сарай залишився, батько з сарая половину перестроїв, щоб жити, половину – корову тримати надо було, бо шестеро ж дітей. Потім почали будувать нову хату, ну, так вже ж трошки воно після війни, підростали діти. Тільки побудували нову хату – переселення…

Ведуча: А ту стару хату затопили?

В.Скриль: Ні, не затопили. До місця, де вона була, вода не дійшла. Та хата б стояла, та вода вже підходе, вже кручі обламує, обламує…

Ведуча: Близько вода?

В.Скриль: Близько вода, значить.

Ведуча: То й п’ятий раз прийшлося переселятися… А дали вам нову хату чи довелося самім будуватися?

В.Скриль: Нікому нічого не давали, дали тільки тим, хто був зовсім немічний. Оце тут квартал якраз навпроти мене, оце до контори повертать, цілий квартал, оце були хати, ще залишилися, які пільговикам давали, зовсім немічним людям, в кого ні дітей нема, й нічого немає, і вони вже такого, похилого віку були, то їм маненькі хатки дали.

Ведуча: Як ви запам’ятали переселення? Ви в той час працювали?

В.Скриль: Збирали сходки людей і пояснювали людям, шо воно таке. Ну, я там же не був, бо зовсім же тоді шкет малий був, а батько робив кузнецем, мама – будівельник, в бригаді робила. Старша сестра на фермі працювала. Одна сестра працювала в Глобино на цукрозаводі, ну а ми з братом були ще малі. Хоча, я Вам скажу так: в перший клас сходив, на канікули пішли, то ми вже коняку самі водили. Гулять… такої не було гулянки дурної, як оце січас: іди, куди хочеш, і ціле літо оце вони не знають, чим заняться, дітвора. А ми вже конячку водили...

Ведуча: Як відбувалося переселення? Людей спочатку попередили…

Марія Скриль: Оце, наприклад, літо, п’ятдесят восьмий рік, ходила комісія з Градизького району, яка оцінювала будівлі. От хата мала – о! То давали менше грошей, бо цю хату легше перенести на нове місце. А якщо хата стара, ну куди там її переносить, то давали більше грошей. Комора була, чи як її правильно назвати, туди завозили дуже багато будівельного матеріалу, лісу завозили. Пилорама працювала…

В Градизьку працювала така спеціальна пилорама, в якій робили вікна. Столярні цехи відкрили спеціально. Ми вже ж заказували, господарі, майже всім однакові розміри вікон. Ось так. А потім з Кобеляк приїхала колона машин. Їм же так сказали: “Оце хату розбирайте, оце там садки пиляйте, оце перевозить”. Ми жили 20 кілометрів вздовж, отак сюди (малює схему). Ще є місце на горі, де похований мій прадід, казали, що це Рецева могилка. Там ще якийсь знак такий, я не знаю, як він називається, топографічний, чи що? Штополі такі металеві, і ото там знак, сама висока точка була. Ото прадідова там була земля.

Ведуча: А як село називалося?

М.Скриль: Воно називалось Степове. А в народі називали Реці. Рець – це мій прадід, він там заснував колись хутірець. Потім його розкуркулили. Дід, ми називаєм його дід, хоча він прадід для мене, залишив собі сина і невістку, і народився в них ще й внучок. І уявіть собі, колективізація була у 33-му, а розкуркулення раніше, 27-го року, ну вобщем забрали діда, також його землю, вигнали буквально. А моя бабця тоді вийшла за біднішого, в якого менше було землі, за Щербину. І вона осталася, та сім’я, жива. А ті родичі, дідусева рідня, так і пішли по миру.

В.Скриль: Ви знаєте, переселення, я Вам скажу, це була катастрофа для людей.

М.Скриль: За літо треба було побудувати хату.

В.Скриль: Уявіть, де вони жили оцейво, то переселилися сюди, це кілометрів двадцять. Двадцять кілометрів надо перевезти сюди все.

М.Скриль: Траса була отото, отам в кінці. Оця хата, в якої ми тепер живемо, побудована.

В.Скриль: Нада побудувать хату за літо, щоб на зиму жить. І ото люди збиралися толокою такі. Допомагали один одному. Ото бригада збирається. Оце одному, якщо лита хата, то ллють, якщо на сохах, то на сохах хата. А такого ж не було: кирпича, цегли, щоб з цегли будувать, це, може, голова колгоспу чи хтось такий заможний, в кого хата була з цегли. А так оце, в основному, виривали ковчоби такі, колотили глину, опалубка і виливали хати.

Ведуча: А люди з собою з яким скарбом приїжджали?

М.Скриль: Усе забирали з собою.

В.Скриль: Забирали з собою. Шо попало везли. Оце, допустім, клуб у Пронозівці. Їхній клуб розібрали, у Кулішівці, і сюди перевозили машинами. Тут наша будівельна бригада була.

М.Скриль: А лікарня?

В.Скриль: Збирали. Це вже з Лебедівки. На 25 ліжок. До цього часу вона існує, її трохи підкультурили, звичайно, підтримують.

Ведуча: Ви кажете, що переселялись з одної частини села в іншу. Що Ви зі старої хати взяли?

В.Скриль: Нічого там було взять. Там дрова були. Ота хата, шо її вже строїли після того, як ото зробив батько половину, кой шо бралося на цю хату. І було таке державне лісове господарство. Як воно там по літературному називалося, я не можу сказать, а в народі називали Казенна Дубина (казенна – державна тобто). То, знаєте, проворніші трошки мужики, де сім’ї були з мужиками, ішли туди, в Казенну Дубину. Бензопил тоді не було, пилкою такою з ручками пиляли, оброблювали, все. Потім просили у бригаді підводу і привозили відтіля, з Казенної Дубини, на шо там треба – на крокви, на лаги, хто пол робив. Стояки ж, конєшно, якшо хата на сохах, то це ж самі стояки стояли.

Ведуча: А хати повністю розбирали, які були там?

В.Скриль: Заставляли розбирать повністю.

Ведуча: Нам розказували, що навіть дерева треба було викорчовувати, це правда?

М.Сериль: Да-да-да!

В.Скриль: Іначе не приймуть.

Ведуча: Що з деревами робили?

В.Скриль: Випилювали садки, випилювали все. Забирали з собою, бо на новому місці дров не було. Тоді ж вугілля не було, газу не було, ніде нічого. Одно – степ, а топити хати треба. Брали солому, кізяки коров’ячі, в кого корова була, робили такий гній, то хоч якась підмога була. Цим топили.

Ведеча: А сам момент затоплення – який він був?

В.Скриль: Який? Це в пійсят дев’ятому році начали заливать. Значить, в шийсятому році я пішов в армію, то вже море залите було. І отото, до кручі, отам підходив теплохід «Юрій Яновський». І я в воєнкомат уже на зборний пункт в шийсятому році добирався «Юрієм Яновським». Це коли мене призвали в армію. В пійсят дев’ятому році почали заповнять Кременчуцьке водосховище, а в шійсятому році, на слідующий рік, уже «Яновський» ходив тут, теплоход.

Ведуча: А до цього тут була, нам казали, Сула і Дніпро.

В.Скриль: Була Сула, впадала в Дніпро, ну це тут у нас. Туди ж дальше свої ж там притоки були, Хорол там була річка, ще Кагамличок. Ну, у нас була основна річка Сула. Величенька річка така.

Ведуча: Рибка водилась хороша?

В.Скриль: Значить, я чого кажу за Морозівку, бо моя мама з Морозівки. І ми на храм ходили туди, своя церква була в Морозівці, значить, свій приход був і так дальше. І ми на храм приходимо туди, мамина сестра каже (а там було два хлопці таких, як я): “Ідіть, – кажуть, – рибки піймайте,  на Сулу”. Ми беремо невід такий, густий-густий, і йдем на Сулу, там Чорні Кручі називалося, там глибоко. Ну, ми затягаємо той невідок – такі хлопці були, ніхто за нами не слідкував, куди ми пішли, шо ми робили, де ми були – затягли, отакейво. Ну, як привезли рибки, тітка Настя, мамина сестра, каже: «Ну шо ж, пукайте». Це значить головку одривать. Головку одірвали – і в макітру. Головку одірвали – кишечки витягаються. А тоді туди тітка висипає, значить, в каструлю, сметани домашньої (корови ж тоді в кожного були, це сьогодні катастрофа, шо нема коров ніде, нічого) і в піч одправляє. Як одтушкує в печі в сметані оцю рибку… Ну шо воно тоді і так їсти хотілося, не вдосталь всього було, ну, я вам скажу, то об’єдєніє було, то такий делікатес був, за вуха не відтягнеш… І оце прибутна вода весною. Оце все затопляє – Морозівку, Чигирин Діброву… Сидять люди на горищі, на чердаку, у кого там уже ж дірка якась єсть, хтось, може, вікно зробив, сидять, лаються: «Оце вода піде, поїдемо на гору, не будемо тут і дня жити…» І так дальше… Вода пішла, зійшла, позлазили з горища, хати ж пообвалювались, – попідмазують, пообмазують там усе і живуть до слідующого потопу.

Ведуча: Все добре. Від потопу до потопу.

В.Скриль: І  опять начинається така сама байка. Все спочатку.

М.Скриль: Якшо Ви читали «Зачаровану Десну» Довженка, ото то таке саме й тут було.

Ведуча: А потім, коли море стало, які проблеми почались? Інші проблеми, мабуть?

В.Скриль: По-перше, валяться кручі. Ну, це так, коли вже пізніше трошки, вже ж в на складах появилося топливо, брикет, вугілля, а це там між Мазоліївкою і Пронозівкою ярок був, ви проїжджали, можливо. Там такий лісок був, гай, гайок українською, красота була! А тоді ж, як переселилися, оці ж, мокловоди, вони його за одну зиму вирубали, все дотла. Не осталося з того гаю нічого.

Ведуча: Мокловоди? Хто це?

М.Скриль: Мокловодами називали, дражнили отих, хто в морі, то мокловоди.

Ведуча: А тих, що на горі, як звали?

В.Скриль: Не обзивали ніяк. А тих, що з моря, дражнили мокловоди…  Ну, як прибуде вода, то вона доходила аж до круч, майже сюди. А напроти Пронозівки у війну був затоплений бронєвик. Під час паводку весняного його з Дніпра було видно.Це такий корабель був солідний. А ми ж пацани були, знаєте, – і туда. Влізли ми в той корабель і натрапили на склад боєприпасів. Оте все – пушка, – работало всьо, як часи: закладай снаряд і стріляй. Ну, ніхто туди не підходив. А брати Дуленка пішли, знайшли там снаряд, поки крутили, розвертали, воно і вибухнуло. На шелюгах там кишки найшли одного, там голова одірвана… Отакі ми пацани були після війни, отаке воно було, понімаєте… А тут приїхав до нас один моряк, і ото ми, пацани, натрапили на склад боєприпасів отам же, в кораблі тому. Ми виносимо, а він моряк, ще й оружейник був. Солідний, старший протів нас набагато. Він, цей моряк, капсули викручує, головку зламує, порох, таке, як макарони, такий десь, сємдесят-восємсят сантиметрів жовтий, і такий, сорок п’ять, сорок шість сантиметрів чорний. А заготовач стоїть кілометра півтора від нас в долині з конякою, жде, шо ми ж йому гільзи принесемо, кольоровий метал. Він, той заготовач, кольоровим металом отим виконав план за увесь Градизький район. Отак гільзи з корабля знадобилися… А потім, вже перед переселенням, відтіля все ж ото воно все вибиралося, приїхали екскаватори, почали рить, крани різні. Почали одкопувать оцей же корабель, броньовик, шо затонув. Короче кажучи, дьоргали-дьоргали, не має діла. І отак по сьогоднішній день той броневик у воді, там він й лишився.

Ведуча: А от чому, на Вашу думку, така велика трагедія для людей переселення?

М.Скриль: Кожне село мало своє кладовище. Кладовище – це історія села. Представляєте? Як це так? Оце мені в душі до цих пір. Ми пішли, а померлих наших повитягали сяк-так з могил, а кого і не повитягали. Розмивається водою оте старе кладовище.

В.Скриль: Бригада така була, тюремщики переважно, одкопували, переносили оті кладбища начебто сюди. Їм там горілки було повно. Вони ото одкопають пять-шість могил, на підводу покладуть мерців, приїхали сюди, тут прийняли в їх…

М.Скриль: Вобщем, по головах рахували.

В.Скриль: Вони назад ті голови вкинули в гарбу і поїхали опять туди, на кладбище. Потім ще пять-шість могил, десять, розгорнули, розрівняли, так, вроді вони довбалися там, вроді одкопували. І опять ці пять голів везуть. І так за день разів три-чотири вони возили. 

М.Скриль: А мені оце жалко, шо я не знаю історію, не бачу, де мій батько лежить. Батька немає, а там залишилися дідусь, бабуся, прадід. І так воно пішло прахом.

В.Скриль: Там залишилися кладбища, і там вони всі в морі. І тут, над кручею, є кладбища, ви можете під’їхать туди, подивиться: там голови виглядають, труни виглядають, і це все тече вода туди…

Ведуча: Оце так екологія…

В.Скриль: Оце вам вся екологія.

М.Скриль: Ну, єдине, шо протів села, оце при тому ще голові, попередньому, Тишкові, укріпили береги. Оце єдиний спосіб зберегти як-небудь землю.

В.Скриль: Бо якби не той, то далеко б сюди, до цього, до нового села, зайшла вода.

М.Скриль: Ми були вчора коло моря. Прямо б’є в береги. І там, де немає укріплення.

В.Скриль: Мені здається, що взагалі переселення – це третя трагедія після війни і після голоду, третя трагедія народу за цей період.

М.Скриль: Це дуже погано!

В.Скриль: Я вам скажу так: не ївши, не пивши, люди стають оце за 20 кілометрів, їдуть із Курячівки…

М.Скриль: Це з моєї батьківщини.

В.Скриль: Приїжджають сюди, і зразу ж в хату, у ковчоби в оті влазять, голодні, холодні, а треба будуваться ж…

М.Скриль: Я була студенткою. Літо, це десь серпень місяць, канікули… І от я приїжджаю сюди, і батько каже: «Ти будеш на бензовоз воду набирать, місить глину. Там сусід наш їде коняками, він буде соломою замішувати, кізяки підганять. А ти, Марусю, набирай води». А той сусід такий мужик років за сорок тоді був. А мені сімнадцять років. Уявіть собі! Поїхали до озера, а в того бензовоза насос не працює.

В.Скриль: Руками, відром!

М.Скриль: Відро взяла я, і він же ж взяв. І оце я, дерзость оця молода, відро схватила і до річки… А він же стоїть на оцій поручі, отак дальше приймає з моїх рук відро, переливає у бензовоз. А дальше – я оце вся мокра,  рук, ніг не чую, спина болить… Хіба можна дитині, дівчині, це ж у сімнадцять років, якій матір’ю буть, тягати оті відра?! А в мене вітчим був, батько загинув. Я сорок першого року, 16-го вересня народилася, а батька в липні забрали. Батько будівельником був в нашому селі, і забрали його на будівництво Крюківського вагонобудівного заводу. Йому усього тридцять років тоді було. А перед тим батько каже матері, а вона вже мене чекала, на сьомому місяці була: «Настя, ми поїдемо в Київ ось-осьо, я зароблю грошей, і шось ми тоді дитині купимо…» А тут війна, батька забирають. Остається в селі мати його за шістдесят років, та жінка на сьомому місяці. Представляєте, на селі одни тільки жінки, треба ж комусь косить, всю іншу чоловічу роботу робити. Він страшенно переживав… Це була Варварівка, Карлівського району. Батько підговорив ще трьох чоловік: “Давайте тікать, хоч рідних побачимо…” І знайшовся один, кулішівський, видно, який здав, заклав усіх. І батька розстріляли, а з ним і тих, кого він підговорював. Представляєте? Яке страхіття!.. Тому в мене вітчим був, це він послав мене набирати в бензовоз воду. Ніколи цього не забуду…

Ведуча: (до В.Скриля) Ви на початку нашої розмови про голод 1947 року хотіли розказати…

В.Скриль: Голоду як такого в нашій сім’ї не було. Батько робив ковалем. Пам’ятаю, як в горні вогонь горів, а я все туди заглядав, він мені, малому, здавався живим. Батько унікальний кузнець був. А мама в будівельній бригаді робила. Тато ще й сапожником був, обшивав сім’ю всю, чоботи шив, ботінки шив, всяке взуття людям шив та копійку заробляв. Зробив власноруч млинок. На млинкові ми крупи дерли, дер і я. А після війни були котелки такі круглі, знаєте, воєнні, і ми брали ті котелки, й йшли по крохмаль. А де січас оце село, були степи глухі і тут копали картоплю, тут же її і кагатували, на місці. До весни картопля там, ну, багато-мало, а на процентів 15-20 зогниє. І був з тої гнилої картоплі крохмаль. І ми пацанами, це 47-й рік, я пам’ятаю, залазили туди, у ту кагату. Ложкою крохмаль оцей збирали в котелок, із землюкою, конєшно. Що там, грязно ж там, але все приносим додому. Мама перемиє той крохмаль, перемішає з отією крупою, шо я надрав, напече оладків і поділе між нами: оце братам, це Марусі, це Любі, це Галі, це батькові, а оце мені. Ну, то я той оладок з’їм і не відчую, коли два млинці мені перепаде, молодий же, растущий організм. Та й знову в каструлю заглядаю. А в нас за піччю стояла отака велика ваза соли. (Показує руками). І сіль така була крупна. Меленої тоді ж не було, такої соли, як тепер, тільки крупна. То я візьму грудку соли і ото хожу, смокчу. Мамі жалко стане, вона мені ще один оладок дасть…

Та я хочу доказати про ту колгоспну картоплю… Отже, позалазимо ми в кагату, збираємо той крохмаль, і раптом хтось з хлопців кричить: “Об’їждчик їде!” А він на коні, батура така в нього. І це він приїде, стане над кагатою і кричить: «Ану, вилазьте, бісові діти!». Куди діватися? Ми вилазимо із кагати, а він батурою, просто з коня, пече нас по чому попало. І ми розбігаємось оце, хто куди, врозсипну. А він то за одним гониться, то за другим гониться, і все батогом, батогом… Якби сьогодні оце мою дитину хто ударив, я б йому голову скрутив, тому об’їждчику, чесне слово.  А тоді було…

Ведуча: Один епізод, але він багато про що говорить… Це не література, а життя… Та все-таки, давайте ще трішки за переселення, завершімо розмову. У вашому селі живе чимало людей з переселених сіл, вже, мабуть, їхні діти, онуки… Прижилися вони тут?

В.Скриль: Прижилися… Хтось побудувався гарно, хто багатший відтіля був, де мужики були.

Ведуча: Давайте ще раз назвемо села, з яких люди переселилися, села, яких зараз вже немає на мапі Полтавщині, бо вода їх вкрила…

В.Скриль: Це Дубина, Плависте, Воїнське, Морозівка, Чигирин-Діброва. Це тих уже зовсім нема, і праху – ніде нічого немає. Була Миколаївка, прямо по трасі на Київ, ну її теж нема там ніде. Лебедівка була, це лікарню з Лебедівки перевезли до нас сюди, в Пронозівку…

Ведуча: Ходять люди до моря, згадують той час?

В.Скриль: Хочеться людям, а як же ж. Зустрічаєшся з людьми, балакаєш… Хочеться, щоб знак якийсь отим селам поставили, шо в морі залишилися. Шоб десь пам’ятний знак поставили, чи на кожне село окремо, чи на всі села один. Що були колись такі… Це ж наша історія. Тут, між Мазоліївкою та Пронозівкою – Горбанівка, хутір. Чому саме так називається село? Чому Пронозівка? Люди кажуть, що тут Проноза, багатий пан жив. Оце його землі були отуди (показує рукою), і оце тому назвали Пронозівка. А перед тим наше село Великий Узвіз називалося. Чому поміняли назву? А тоді ото стала Пронозівка, ну, так ця назва прижилася й по сьогоднішній день.