Валентина Волошина, 80 років, м. Полтава




З полтавкою, колишньою журналісткою Валентиною Омелянівною Волошиною, я познайомилася років десять тому. Вона частенько телефонувала на обласне телебачення, де я тоді працювала, живо відгукувалася на передачі й сюжети, які були в нашому ефірі, коментувала, ділилася враженнями. Інколи ми довго розмовляли з нею по телефону. Валентину Омелянівну хвилювало все, що стосується культури та літературного краєзнавства. Раніше вона сама писала на ті теми, як журналіст, пізніше, будучи вже глибокою пенсіонеркою, уважно слідкувала за радіо та телевізійним ефіром “Лтави”. Вдома в неї був великий архів з історії рідного краю, вона збирала відомості про земляків та знаменні події, які відбувалися на Полтавщині. Гордістю Валентини Омелянівни була бібліотека, книжки з якої вона часто давала і мені. Інколи просто дарувала. Так до мене “переселилося” кілька томів Лесі Українки, повне зібрання Лєскова, а також твори Олени Пчілки. У Валентини Волошиної не було дітей, взагалі ії сімейне життя не склалося. Вона любила Полтаву і Полтавщину, жила своєю професією, останнім часом — вже тільки минулим, пам’яттю про батьків. Проблеми зі здоров’ям давалися взнаки, останнім часом Валентина Омелянівна не могла самостійно вийти на вулицю, дихала повітрям лише на балконі, через хворобу вела усамітнений спосіб життя. У березні цього року її не стало… Та залишилися дві історії, які Валентина Волошина встигла передати — одна про долю ії рідних та Олену Пчілку, друга — про актора Степана Шкурата. Ми з вдячністю долучаємо ії голос до нашого проекту.

Олена Пчілка в житті родини Валентини Волошиної

Мати Валентини Волошиної Олександра Якименко, а також ії рідний дядько Василь були особисто знайомі з нашою видатною землячкою Оленою Пчілкою. Вони відвідували гурток з вивчення української мови, який письменниця організувала в Гадячі.

Валентина Волошина: Мамин старший брат Василь уже був активним відвідувачем цього гуртка. Він грав на бандурі і користувався прихильністю Ольги Петрівни. Так молодь називала Олену Пчілку в побуті, ії власним ім’ям. Він звернувся з проханням, чи можна його молодшій сестрі Олександрі відвідувати ті зібрання.

На той час Олександра Якименко навчалася у Гадяцькій жіночій гімназії. Знайомство з Оленою Пчілкою вплинуло на формування ії національної свідомості, збагатило новими знаннями з української літератури, історії рідного краю.

Валентина Волошина: Тоді, у 20-ті роки, було таємне вивчення української мови. Левченко, та й інші друзі дядька Василя пішли в цей гурток. А потім усе виявилося набагато глибшим. Говорили за українських письменників, прогресивно налаштованих, з українськими політичними поглядами. Усі гуртківці мали домашнє завдання. Повинні були готуватися і на наступні заняття підготувати доповіді про когось з письменників. Моїй мамі Олена Пчілка доручила розказувати про Марко Вовчок. Мама перечитувала твори письменниці, дуже хвилювалася, як ії виступ сприйме Ольга Петрівна, яке враження вона справить на інших гуртківців… Моя мама побувала і в знаменитому Лесиному будинку в Зеленому Гаю… Літо було. Молодь була. Романтична подорож. Човнами пливли у Зелений Гай до будинку, де жила Олена Пчілка. У кімнаті, де збиралася молодь, вікна були щільно зачинені плахтами. Такої краси Олександра ні в кого більше не бачила…

Кор.: Наскільки мені відомо, Олександра Якименко гарно вишивала. У вашому домі теж були плахти?

Валентина Волошина: Плахт не було, та були дуже гарні українські костюми. Коли я в “Комсомольці Полтавщини” працювала, їздила в Гадяч у відрядження, то сторожили згадували Олександру Якименко, пам’ятали  дякуючи ії українським костюмам.

Розповіді Олени Пчілки про родину Драгоманових, Лесю Українку, залишили незабутній слід у пам’яті Олександри Якименко. Наступна історія про те, як Олександра стала Лесею…

Валентина Волошина: У гуртку виникло питання, чи можна Олександру називати Лесею. Тоді Ольга Петрівна відповіла, що дівчат з іменами Лариса і Олександра можна називати Лесею. А якщо хлопця звуть Олександром, то він — Олесь. Тоді з легкої руки Олени Пчілки Олександру в побуті, родині та колі друзів почали називати Лесею. І це їй дуже подобалося.

Спливали роки, змінювалася влада. Випуск 1918 року для Гадяцької жіночої гімназії був останнім. Ії реорганізували в трудову школу, а випускникам запропонували пройти відповідні курси і стати вчительками початкових класів. Олександра в професії педагога бачила своє покликання, тому з радістю погодилася на цю пропозицію. Під час вчителювання в Гадячі, доля ще раз звела ії з Оленою Пчілкою.

Валентина Волошина: Святкували Шевченківські дні, і мама, тоді вже вчителька початкових класів, звернулася до Олени Пчілки за порадою, як краще влаштувати дитяче свято. Письменниця відгукнулася написанням дитячої невеличкої п’єси з дійовими особами. Дійство відбувалося навколо портрета Шевченка. Ольга Петрівна також підказала, як відтворити українську світлицю, щоб у такій теплій обстановці відбулося це свято…

Кінець двадцятих років був надзвичайно важким, як для представників роду Драгоманових, так і для родини Якименків. Будинок у Зеленому Гаю більшовики розібрали на дошки, вирубали дерева. Ольгу Петрівну переслідували за ії політичні погляди і навіть кинули у в’язницю. В решті решт письменниця змушена була залишити рідний Гадяч назавжди. Кілька разів влада в місті переходила з рук у руки. Василь Якименко, який на той час навчався на історичному факультеті у Києві, повернувся додому. Цей крок виявився для нього фатальним.

Валентина Волошина: Усі навчальні заклади були закриті під час усіх цих змін державної влади, устрою. Хлопці повернулися в Гадяч, почалося безробіття, сум’ятиця. В Гадячі постійно мінялася влада. Мама розповідала, що люди ховалися в погребі, а коли вилазили, то питали сусід сусіда, який портрет в хаті вішати — Леніна чи Шевченка.

Валентині Омелянівні про трагедію Гадяцького лісу, де під час громадянської війни розстріляли студентів, відомо не з підручників історії. Серед молодих людей, які створили в Гадячі загони самооборони, а потім загинули, був і Василь Якименко. На жаль, це не єдина втрата в колись великій родині.

Валентина Волошина: Мама розказувала, що коли хотіли забрати тіло Василя, щоб поховати, важко було розібрати де хто. У мами після того пасмо волосся стало сивим на все життя. Вона його ніколи не фарбувала… Три війни мама пережила. У першу імперіалістичну загинув ії батько. Помер від тифу. Старшого брата розстріляли у 38-му році. А Василь загинув у вирі громадянської війни…

Олександра Якименко закінчила Полтавський педагогічний інститут, працювала вчителькою спочатку в Ромнах, потім у Полтаві. Проте на все життя вона зберегла спогади своєї далекої юності. Пам’ять про видатну землячку Олену Пчілку вона пронесла через усе життя та передала власній доньці, як найцінніший скарб.

Про актора Степана Шкурата

Валентина Омелянівна Волошина народного артиста України Степана Шкурата знала особисто, а ії батьки навіть з його родиною товаришували.  Колись популярний актор 40-50-х років був у Кобеляках звичайним пічником. Відкрив його Іван Кавалерідзе, знімав у своїх фільмах і Олександр Довженко. Валентина Омелянівна все життя збирала матеріали про нашого видатного земляка, написала на тю тему не одну статтю. Батьки Валентини Волошиної були вчителями і викладали в школі, де навчалися діти Степана Йосиповича. Мати Валентини Омелянівни навіть грала разом зі Шкуратом в народному театрі.

Валентина Волошина: Різдво Христове 1971 року я з мамою провела у Ромнах на гостинах у народного артиста України Степана Йосиповича Шкурата. Він радо зустрів нас в своїй оселі. Ми тільки зайшли, він зразу пригорнув до себе мою маму й сказав: “Лесю, яка ти біленька стала”. І  мені зразу відклалося, яка це тепла, чемна людина. Він не сказав, яка вона сивенька стала, а сказав, яка біленька…

Степан Шкурат народився в Кобеляках у бідній родині. З 12-ти років наймитував, бо помер його батько, а родину якось треба було годувати. Навчився класти печі. І не було в Кобеляках кращого від нього пічника. За день роботи хлопець одержував усього 20 копійок. Доводилося підробляти на будівельних роботах.

Валентина Волошина: Своє таке злиденне сіре життя він скрашував уявними образами на сцені народного дому в Кобеляках. У 1910 році родина переїхала в Ромни. Там теж був народний дім. В Ромнах ставили малоросійські, як тоді говорили, спектаклі. І він брав в них участь. Шкурат створив цілу низьку образів українських селян.

З Іваном Кавалерідзе Степан Шкурат познайомився під час встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку у Ромнах. Скульптор та будівельник зустрілися начебто випадково. І ніхто тоді не міг уявити, що один дуже скоро стане відомим режисером, а другий — популярним актором.

Валентина Волошина: Іван Петрович Кавалерідзе за своїм проектом споруджував пам’ятник Тарасу Шевченку в Ромнах. Для встановлення постаменту під цей пам’ятник він найняв робітників. Звернув увагу на молодого чоловіка красивої статури, виразними рисами обличчя, добрими очима, гучним голосом, українською дотепною мовою. Це був Степан Шкурат. А коли вони познайомилися ближче, Кавалерідзе дізнався, що юнак цікавиться музикою, гарно співає у церковному хорі, він запросив Шкурата взяти участь у драматичному колективі, яким керував у народному домі в Ромнах. Заслуга Івана Петровича в тому, що він залучив Шкурата до професійної акторської діяльності, бо до цього Степан Йосипович був лише актором-аматором.

У 1928 році прямо з депо, де тоді працював, Шкурат був відізваний в Одесу для зйомок на кінофабриці.  А вже у 1929 році вийшов перший фільм за його участю, він називався “Злива”. Далі були “Штормові ночі”, агітаційно-пропагандистка стрічка, де Степан Шкурат зіграв селянина, який приїхав на будівництво Дніпрогесу. На самобутнього актора не міг не звернути увагу і Олександр Довженко. Його перша роль у видатного режисера — Панас Трубенко у стрічці “Земля”. Далі актор зіграв у “Івані”, “Щорсі”, “Аерограді” Довженка, “Наталці полтавці”, “Перекопі”, “Запорожці за Дунаєм” Кавалерідзе. Популярного актора запрошували й інші режисери, наприклад, брати Васильєви.

Валентина Волошина: Степан Йосипович говорив, що йому не важко було зіграти простих людей різних спеціальностей. Він підкреслював, що сам є простою людиною, що пройшов чи не всі робітничі професії. Він розповідав: «Як я починав працювати над роллю? Завжди ставив себе в ту ситуацію, в яку сценарист поміщав моїх персонажів і думав, як би я поступив.  Ким я ніколи не був, так це куркулем, якого зіграв в “Аерограді” Олександра Довженка, а також денщиком білого офіцера (“Чапаєв” братів Васильєвих – І.Д.). Та хороші режисери допомогли мені “освоїти” і ті професії».

Ні акторської, ні музичної освіти в Шкурата не було. Навіть звичайної школи не закінчував. Вчився читати разом зі своїми дітьми. Все життя співав у церковному хорі. Ніколи не був членом партії . У “Наталці полтавці” режисера Кавалерідзе Степан Шкурат створив живий яскравий образ Миколи, який підкоряє свою енергією та  життєлюбством на фоні покірного й нерішучого Петра. Куди тільки дивилася Наталка?

Валентина Волошина: У двадцять років Степан Шкурат вперше вийшов на сцену. У Кобеляках він зіграв Миколу. Яким був цей Микола? Він був бурлака, бідовий, та разом з тим – вірний побратим Наталчиного Петра. Я так вважаю, що в будь-якому образі Шкурата переважала народна мудрість, його кмітливість. Недаремно говорять: “В людині талант від Бога, а горе від людей”. Такий природний талант Степану Шкурату міг дати тільки Бог.

Після Другої світової війни Степан Шкурат в кіно знімався мало. Хіба що в епізодах. Останньою його роботою була роль селянина Явтуха в екранізації гоголівського “Вія”.

Матеріал підготувала Інна Дідик