Юрій Роговий, 62 роки, с. Пироги Глобинського району

Юрій Роговий після інсульту навчився писати лівою рукою, бо правую параліч відняв. Сумно жартує: “Якщо й ліву відійме, не зможу й повіситися…” Проте попре все Юрій не кориться хворобі. Пише тривірші глибокі своїми думками, свіжими незатертими образами, багато читає, як і раніше, піклується творчою спадщиною батька.

У Феодосія та Юрія Рогових в характері чимало спільного. Батько не терпів фальші ні в чому, такий і син. Почуття гумору, соковите слово, а також любов до рідної землі, щира, непоказна, – це їх об’єднує долаючи відстані в часі та просторі. Інколи здається, що вони й нині разом, плече до плеча йдуть битим шляхом, гомонять про все на світі, про що за життя Феодосія Рогового не встигли поговорити…

Дещо про волів

Юрій Роговий: Це був 62-й або 61-й рік, це вже наша хата в Устимівці стояла, і комори строїли, треба було фундамент закласти. У сусідньому селі випросили волів, бо там було каміння і треба було його перевести. Пара волів, я забув, як їх звали. Мені було років п’ять, і я вперше бачив цих тварин. Батько почав щось розказувати, як вони волами, коли йому було шістнадцять років, возили зерно у Градизьк із Пугачівки. Дорога там вже була затоплена. Він казав, що вони возили зерно, а він був у чоботах. То, каже, одного разу бригадир заставив його роззутися, бо в чоботах залишилася жменя зерна. То можна було “загриміти” за те зерно. Добре, що той дядько був хороший, сказав, щоб більше у чоботах на роботу не ходив. Це, мабуть, тридцяті були роки, як колгосп почався. А я після того живих волів більше не бачив, тільки потім, коли підріс, у Полтавському музеї… Ото ми з батьком везли те каміння, через річку, поганенький місточок, і він таке згадував…

Про переселення

Юрій Роговий: Десятки тисяч людей втратили свої домівки. Їх же виселяли у Херсонську область. Уявить собі заплаву Дніпра і Сули… Стільки риби… А що таке Херсонська область? Сухий степ. Люди не могли уявити свого життя без річок. Їхали у Херсонську область і везли з собою човни. Частина зразу назад повернулася, бо не могли там жити. У Солониці поселилися. Там частина села переселенців. Там Псьол недалеко. Можна ходити пішки і ловити рибу… Я батькового рідного села не бачив, бо воно затоплено, море там. Вже, коли я був дорослим і ми заїхали машиною в ті краї, батько показав мені дорогу, де вони возили те зерно. Страшно дивитися — поле і море далі. По обидві сторони дороги — тополі росли, їх поспилювали, одні чорні пеньки лишилися. Батько каже: “Ця дорога прямо в наше село йшла…” Не схотіли вони їхати в ту Херсонську область. Якось його зустрів знайомий, який знав, що він був у Німеччині, що гарно вчився у школі, й сказав: “Ти ж німецьку мову гарно знаєш, а нам треба вчитель німецької мови”. Так він в Устимівку потрапив вчителювати у 50-му році. А бабуля ще там жила, до 59-го року. Людей вже починали виселяти і там, та хату ще не валяли. Там велика родина була — шість сестер, три брати. Село велике. І я там народився.

Про творчість

Кор.: Мабуть нелегко Вам було себе проявляти в літературній творчості поряд з геніальним батьком?

Ю. Роговий: Це тепер ми знаємо, що він геніальний. А тоді був просто батько. Тоді його не визнавали, райкомівські діячі називали графоманом чи борзописцем. Що таке вчитель німецької мови у селі? На фермі газету випускати?.. А я почав писати не завдяки батьку, а навпаки, як супротив. Ми, щиро кажучи, рідко бачилися. Коли я почав вчитися у Полтаві, його з газети вже вигнали, і він поїхав у село, вчителював в Устимівській школі. Навіть не було часу сісти і просто погомоніти…

Кор.: А як Ви почали писати? З чого все почалося?

Ю.Р.: Я вірші писав десь з 9-го класу. Писав-писав, та їх ніхто не друкував. У шкільній газеті з’явилася пара моїх віршів. А в районці не друкували. Ну, добре, що не друкували, нічого там, мабуть, хорошого не було, та й само по собі ім’я Рогових для КДБ було, як червона ганчірка для бика. А більш серйозно я вже в інституті писав. Навіть повість почав. Хотів про бабулю написати, як вона на заробітки ходила в Херсонську область разом із сестрами… Важке, непросте в неї було життя. Писав-писав, але не вистачило мені терпіння, а може щось помінялося, вже не пам’ятаю. Може тоді батька почали активніше друкувати? А повторятися я не схотів. Натикався якось недавно на той зошит, але побачив, що ще по-дитячому написано… А взагалі-то скільки себе пам’ятаю, щось і писав. У районці був редактором Всеволод Біленко, він теж був остарбайтером, як батька. Він вивіз звідти навіть автограф Олеся, та його так залякали партія і правительство, що він боявся навіть своєї тіні. Спилася людина… То він усе мені телефонував і казав “виручай”, а він вів сторінку “Сільське життя” і природу теж вів. То все звертався до мене, і я писав туди такі невеличкі заміточки про природу, нариси. Завжди писав. У юності здавалося, як напишу, то ніхто такого не писав… а насправді… кому це потрібно.

Кор.: Вас називають “ловцем думок”. Назвав Євген Баран чи Петро Сорока. Коли Ви почали писати українські хоку?

Ю.Р.: Якось я знайшов у нас книжечку, а це її ще батько придбав. Каже, що йшли вони з Григором Тютюнником і побачили ці хоку. Купили. А я тоді навіть не знав, що воно таке. І тоді я подумав: “Чим ми гірше японців, чому таке українське не може бути?” Згадуються слова Григора Тютюнника, який сказав: “Мені увесь вік хочеться написати щось маленьке-маленьке”. Хто його знає, що він мав на увазі? Ось я почав читати ту книжечку… 5-7-5 складів… Чому б не зазвучати українською? Тепер з мене дехто сміється, кажуть, що це ні які не хоку. Й дійсно, при чому тут хоку? Це пішло від видавця моїх книжок Ганни Грибан, з її подачі. А я ці тексти називаю тривіршами.

Кор.: Вловити думку не легко, як у Вас відбувається цей процес?

Ю.Р.: Постійно сидиш і про щось думаєш… Якщо приходить думка — записую. Якщо відвернешся, переключишся на щось інше — забудешся і вона пройде повз тебе. Буває зранку встаю, наклацаю в телефоні чернетку, то й вловив. Пишу таку собі смс-ку. Мені хоча б три, чотири слова записати, а далі я вже згадаю. А так забуду. Якщо не записав — все, ходжу, думаю, ламається голова, а згадати не можу. Начебто усе просто, якихось 17 складів, а не завжди й вловиш. Може японцю і важко писати, то він ходе, на сакуру дивиться… А мені легко.

Кор.: У вас під вікном соловей співає, як же тут не писати…

Ю.Р.: У нас тут їх два…

Кор.: А деревій? Мені подобається Ваш тривірш про деревій і Григора Тютюнника. Спробую згадати… “Деревій зійшов: видно, Григір Тютюнник

приходив вранці”.

Ю.Р.: Деревій — це наші ліки, у нас увесь двір у деревії. Ріжемо, сушимо й до зими вистачає. Навіть сусідам даємо… А Григір, ось серед книжок, поряд з батьком стоїть. Олексій Неживий недавно подарив мені останню книжку Григора. Для нас Григір Тютюнник, як член сім’ї. Його рідні сини так не шанували… Мій батько з усіх письменників найбільше визнавав і цінував саме Григора Тютюнника. Не тільки тому, що вони були друзями…

Про роман Феодосія Рогового “Свято останнього млива”, Григора та КДБ

Ю.Р.: У 73-му році вже був написаний роман. Хоча писав його батько ще в 60-ті роки, все допрацьовував. Коли нарешті видали, то два романи зліпили в один. Мені вдалося тільки у 2015 році їх розвести та видати завдяки програмі “Українська книга”. Видавництво “Пульсари”. Та й там не все було просто. Рукопис губляли, брехали… Я їм повторно копію надсилав, добре, що була… Був же ще роман “Над Дніпром”. Цей роман про місто Комсомольськ. Місто ще тоді будувалося, а батько на той час був кореспондентом по Глобинському, Козельщинському та Кременчуцькому районах. Він часто туди їздив, і там було багато переселенців. Може там щось додумано, передумано, та Їхні історії лягли в основу роману. На прикладі цього міста написано, як переселені селяни пристосовуються до нових умов. Ніхто не схотів роман друкувати, забракували і Дімаров, і Мушкетик, та й всі інші… Вже нікого з них немає, царство їм небесне…

Кор.: Що з рукописів Феодосія Рогового ще не видано?

Ю.Р.: Те, що друкувалося з роману “Над Дніпром” в журналах, по-суті, вишкварки. Батько називав його повістю, хоча насправді це був роман. Назва мінялася триста разів. На жаль, окремою книгою твір й досі невиданий. Вже навряд хтось видасть…

Кор.: Чи спостерігали Ви, як Феодосій Роговий працює? Як він працював над сюжетами?

Ю.Р.: Я тоді не знав, що він працює над сюжетами. Сидить собі батько за столом і щось пише. А що він пише, звідки я знаю? Чи то план уроку, чи то статтю, чи художній текст… Я не міг знати, що він пише. Він гуморески писав, вірші писав… Пише та й пише…

Кор.: Не читав він Вам уривки зі своїх творів?

Ю.Р.: Ні, не читав. Бабулі читав. Особливо, що стосується Посулля. Хотів, щоб вона сказала, чи правильно викладено в плані мови, чи говорили так люди Посулля. Може б яку пісню заспівала… Може матері рази два читав. Не було у нас з батьком таких розмов… Коли б він писав, якби тільки читав своє написане?..

Кор.: Може з Григором ділився?

Ю.Р.: Та хіба вони поряд жили, через дорогу? Один у Києві, інший в Устимівці. Хіба що листи один одному писали… А почта таке — тиждень туди, тиждень назад, а ще допоки напишеш відповідь…

Кор.: Не приїздив Григір до вас?

Ю.Р.: Ні, на жаль не було. Один раз збирався приїхати. А у нас у селі тоді дільничним був Станіслав Андрійович, наш кум. Він був вхожий до батька. Все ремонтував щось, телевізор чи щось ще… Якось батько з Григором договорилися, що той до нас приїде. А тому Станіславу Андрійовичу чи то з райкому партії, чи то з міліції дали щось таке завбільшки, як сірник, уставити десь нам у хаті, щоб воно побуло. Кажуть: “А потім непомітно знимеш, та й все”. Це донька того участкового говорила, нібито вона чула розмову батька й матері про Григора і про те, що він до Феодосія Рогового збирається приїхати. Та кум наш відмовився це зробити, тобто поставити “прослушку”. Та й Григір чомусь не приїхав. Батько та Григір Тютюнник зустрічалися в Шилівці, де менше очей і менше вух…

Кор.: А в якому році вийшов роман “Свято останнього млива”?

Ю.Р.: У 82-му. А премію Шевченківську Феодосію Роговому за цей твір дали у 92-му. Через два місяці батька не стало. Премія складала чотири з половиною тисячі. По тих цінах пляшка горілки коштувала до тисячі…

Кор.: Ваш батько знав, що Ви пишете?

Ю.Р.: Знав. Але я не показував, бо не було чим хвалитися. Писав оповідання. Одне з них, про вовків, надрукували в “Комсомольці Полтавщини”. Забув, як називається. Взагалі тема вовків мене хвилювала. А вийшло оповідання 1 травня. Я не показував батьку те, що писав. У нього були свої проблеми. Ніхто ніде не друкував, а тут ще один дивак з’явився. У нього своє, у мене своє. Він знав, що я вірші пишу, та й все. Та я й не писав тоді чогось вартісного. Знаєте, я такий письменник — підпільник. Ніяких в мене не було творчих тусовок, компаній. Я завжди сам по собі. Тут в околиці нічого такого немає. З мисливцями товаришую, ото в мене і вся компанія…

Кор.: А з Євгеном Бараном де Ви познайомилися?

Ю.Р.: Ніде. Просто списалися. Я йому щось послав, потім – він мені…

Кор.: Він дуже Вас цінує.

Ю.Р.: Дванадцять своїх книг мені прислав. Взагалі, я ціную, зберігаю усі книги, які мені дарують. Є в мене такий журнал, куди записую подаровані книги. В мене є три чи чотири полички, де стоять тільки подаровані книги з авторськими підписами. А ще в мене є дві полички “Кобзарів”, це аж 38 книжок. Збирали ми з батьком “Кобзарі”. Це видання різних років, різних видавництв. Кожне видання не подібне на інше.

Кор.: Цю справу почав Феодосій Роговий. А потім Ви до нього долучилися, так?

Ю.Р.: Збирали разом. Я завжди купував і собі, і йому. А потім вже тільки собі… Є такі вірші, що в одній збірці друкують, а в іншій – ні… “Якби-то ти, Богдане п’яний…”, наприклад, ще й спробуй знайти цей вірш. Шевченко — це той, на кого усім нам треба рівнятися. А наші письменники тільки гризуться, все не поділять щось…

Кор.: Мені здається, що в кожного письменника є пророчий дар, але у Тараса Шевченка цей дар на рівні геніальності. Є вірші написані ніби про сучасну Україну. Що Вас особливо хвилює у Шевченка?

Ю.Р.: Те, що побачу я, не обов’язково побачите Ви і навпаки. У кожного з нас свій Шевченко. Мені дуже близький “Чигирин, Чигирин” та «Якби-то ти, Богдане п’яний…» Це я дуже люблю. Це мій Шевченко. А Ваш, може, “Катерина”, чи якийсь інший.

Кор.: Як Ви думаєте, чи можна у Шевченка знайти відповіді на хвилюючі питання сучасності?

Ю.Р.: Там про Зеленського нічого немає… (Сміється). Не пам’ятаю… Хоча все там написано про духовну руїну, яку ми самі собі зробили. Ніхто нам її не робить… А взагалі, я вчитель хімії, намагаюся у політику не лізти… Мені те КДБ ще в юності крови попило. Насилу інститут закінчив. Мені головне, щоб вони дітей моїх не займали. Тому я туди не дивлюся… 

Кор.: А за що Вас викликали у КДБ?

Ю.Р.: Я не знаю. Це їм краще знати.

Кор.: Коли це було?

Ю.Р.: У 77 чи у 78 році.

Кор.: Що вони від Вас хотіли?

Ю.Р.: Хотіли, щоб я став сексотом. Та я не один прийшов. Взяв із собою пацана, мого друга, як свідка. Вони потім питали: “Почему Вы не один пришли”? Писав пояснення про те, що розмов, які б компрометували радянський уряд, не вів, і що є цьому свідки. І розписався. А він: “Это не то, это не то…» Але, бачу, папірець той кинув у сейф. Ще й каже: “Так что? Язык мой — враг мой?» Що мені робити? Ну, лаптям прикинувся…

Кор.: Мабуть, якусь крамольну думку висловили в студентському середовищі?

Ю.Р.: Просто сексотів було багато в студентському середовищі. Там кожний другий був ним. Не знаю, як серед дівчат, а серед пацанів ото так… Ви, мабуть, цього не застали, а я знаю: тоді кожний парторг крім іншого відповідав за роботу з КДБ. У мене був друг покійний, парторг у школі, то він показував мені ці анкети надруковані, які він повинний був щотижня посилати… Одним словом, з того часу я не лізу в політику…

Про долю, віру та дуба-неленя

Кор.: А хтось з Ваших дітей, онуків пише, продовжує традицію?

Ю.Р.: Я не знаю. Коли щось і пишуть, то мені не показують. Я ж не показував…Та немає ніякої традиції. Просто так співпало у нас з батьком…

Кор.: Що б на Вашу думку могло змінити долю Феодосія Рогового, який крок чи подія?

Ю.Р.: Знаєте що могло б змінити? Якби видавали його книжки, а не топталися по ньому, я б тоді ніяким письменником би не був, і ручки б не замазував. Вони думали, якщо кінчили його у 92 році, здихалися, то вже й все. А тут — я. Не все так просто, друзі. Дехто з київських й досі шиплять… Та Бог їм суддя…

Кор.: Ви віруюча людина?

Ю.Р.: Боже збав. Ні. Як питали щось подібне у Мушкетика, то він сказав: “І хотів би, та не можу”. Це або дане, або не дане. Я придурюватися не можу. Ось не можу і все. Не дано мені. Звісно, я не атеїст, але ж віруючим я теж не можу себе назвати…

Кор.: У Вас дуже гарний сад. Ви дерева самі садили?

Ю.Р.: Сам або разом з дружиною. Коли ми сюди переселилися, тут тільки один дуб ріс. Сусідка каже, що посадила його десь у 70-му році. Водопровід там кінчався, і вона дубочком це помітила. Коли ми тут поселилися, дубу вже років двадцять було. Пошкодував пиляти. Хай росте. Ми тут поселилися у 87 році. Вишні посадили, яблуні, груші, абрикоси тут самі росли, може, парочку й ми посадили. Горобину посадили, шовковицю… Горобина дуболиста сама поселилася. Вона у Полтаві в дендропарку є. Це лісове дерево. Мабуть птахи принесли. Так що нам природа допомагала…

Кор.: Улюблене дерево у Вас є?

Ю.Р.: Ото ж дуб і є улюблений. Це дуб-нелень. Восени він не скидає листя. Тільки весною. Це листя жовте так і висить усю зиму. Чому “нелень”, мабуть тому, що не линяє. Весною, коли гребемося, не раз його згадуємо…

Кор.: Так що Рогового можна назвати дубом-неленем…

Ю.Р.: Та Ви що! Який я нелень? Вже й вуса полиняли… (Сміється).

Як Юрій Роговий не став палеонтологом

Ю.Р.: В школі я почав працювати у 80-ті роки. А десь у 86-87 році приїхало до нас у село два чоловіки. Один в окулярах, представительний такий, а другий менший, миршавенький, у картузику. І до мене: “А Ви не знаєте, хто тут колекціонує монети?” Відповідаю: “Я колекціоную, а що?” “Може щось в нас купите?..” Я собі думаю: чому я буду незнайомим людям щось показувати. “Ні”, – кажу, й не став з ними далі говорити. Ну, пішли вони… А через дні три включаю телевізор, а там йде передача “Людина і закон”. Стоїть похнюпившись отой, що зі мною балакав. Він, оказується, вчитель історії з Градизька. А в нього в руках – золоті монети з церковних могил, які вони з товаришем здавали дантистам. Тоді страшне було, Радянський Союз, чоловіків тих засудили, по п’ять років дали. А мене тоді Бог відвів, що я в них нічого не купив…

Й тепер шукають біля Пивихи скарби. Там колись церква була і кладовище. Там ховали священиків… А я туди їздив черепашок сарматських шукати. Тут Сарматське море було. Шість з половиною мільйонів років тому. І там у піску можна було знайти акулячі зуби. І черепашок, яким по кілька мільйонів років. Ті золото шукають, а я, дурник, акулячі зуби та черепашок. Я ж у юності хотів бути зоологом чи палеонтологом. Все щось шукав, у землі колупався. В інститут носив. Там вчений працював з Києва, Люрин. Він був палеонтологом. Ми з ним товаришували, коли я був студентом. То віддавав йому тих черепашок. Недавно помер. Він у Мелітополь потім з нашого інституту перевівся. Гукав мене туди в аспірантуру. Та я побоявся йти, хоча в мене було кілька наукових праць, публікації про флору і фауну малих річок лівобережжя України, таких як наш Псьол, Сула… Та в мене тоді вже була сім’я, хата недобудована, троє дітей, зарплату тоді постійно затримували, майже не платили… Багато хрестів стоять на нас на кожному, що могло б бути, та не сталося…

Кор.: Втрачені можливості… Про що шкодуєте? Що не збулося?

Ю.Р.: Все, що сталося й повинно було статися. Психологи кажуть: це кращий варіант того, що на той момент можна було вибрати. Я вірю в це.

Кор.: Що не робиться, все до кращого? Не пускає туди, куди Ви не повинні ходити… На жаль, ми не можемо перевірити правильність чи хибність даної версії. “Две жизни прожить не дано…» Хоча зараз все більше говорять про паралельні реальності, де нібито реалізуються ці наші втрачені можливості…

Ю.Р.: Хотілося захистити кандидатську дисертацію, стати вченим… А працював все життя у школі. Ось моя реальність.

Кор.: Вільний вибір, воля… Що означають для Вас ці поняття? Можливість говорити те, що думаєш?

Ю.Р.: Говорити можна все, що завгодно. Але ж треба, щоб було кому слухати. Раніше я був балакучий… 45 хвилин у школі треба ж вибалакати, де ж ти дінешся? А як шість уроків? І таке було. Виходиш втомлений, як собака, язик випадає. Викладав хімію, біологію, а ще й німецьку мову, малювання, трудове навчання. Це ж сільська школа. До нас з п’яти шкіл діти ходили… А ще в нас була суспільно-корисна праця. Ящики робили для яблук. Це після шостого уроку, а ще й сьомий інколи був…

Кор.: Ви, мабуть, завдячуючи батьку вивчили німецьку мову?

Ю.Р.: Та я не дуже її знаю, та комусь же треба було… Батько — інша справа. Він не тільки німецьку мову, навіть латину знав. Гебісти закликали його екскурсії водити по Полтаві для туристів з Німеччини, а заодно прислухатися, що вони там між собою дзюркотять… Звісно ж, він не погодився…

Про вишитого Шевченка

Ю.Р.: В моїй хаті висить портрет Тараса Шевченка, а в іншій його ніколи не буде… Отого Шевченка моя мати вишивала своїй хрещениці. Подарувала. Є три портрети вишитих. Євдокія Рогова мою мати звуть. Хрещениця вийшла заміж, десь у Росії тепер живе. Коли вони звідсіля вибиралася, вже й хату продали, дивлюся, стоїть портрет Тараса Шевченка. Кажу: “Наташа, можна я його заберу?” “Та забирай, – каже, – ми його все одно не будемо брати, немає куди”. Тож я й забрав собі, почепив на стіну…

У тої Наталки дідусь, Михайло Трохимович, був головою колгоспу. Малий я дуже любив до них у гості ходити, вони через одну хату від нас жили. Полюбляв жмуриться, а інші діти ховалися. А чому любив жмуриться? Бо жмурилися на кухні, а там завжди стояв ящик масла 25 кг, який я тоді міг побачити тільки в магазині. Я собі тихесенько квадратик масла відріжу, і поки він розтане в роті, піду всіх дітей понаходжу, та й знову жмурюся…

Кор.: Як думаєте, якби об’єдналися хоча б ті українці, в кого в хаті висить портрет Шевченка, може б в Україні краще жилося?

Ю.Р.: Ти, Інно, зараз фантастичну картину намалювала. Люди не вміють домовлятися…

Кор.: Ви людина сильна духом. Пишете й видаєте книжки, як власні, так і батькову спадщину…

Ю.Р.: Мене вже половина залишилася. Що я можу? Ліва рука тільки робить. Якщо й її забере, не зможу навіть повіситися…

Кор.: Господь з Вами! Що за невдалий жарт?

Ю.Р.: Я прочитав в Інтернеті, що може попустити праву руку, якщо навчишся писати й все робити лівою, як раніше робив правою. Навчився, але поки що не перейшло, не відпустило…

Про полювання

Кор.: У Вас на стіні висить ріжок мисливський. Звідки ця річ?

Ю.Р.: Це подарили мені хлопці на День народження, бо я захоплювався полюванням.

Кор.: Як же Ви могли полювати, коли любите птахів?

Ю.Р.: Так одне іншому не заважає… Я на птахів не полював. Хіба що на лисиць. В мене було чотири гусака, прийшла, зараза, задавила. Сили не вистачило тягти і покинула. Ці гусаки в мене жили більше 10 год. Я сказав: “Ти мені шкоду наробила, вибачай… Тоді я лисицю застрелив. Бо вона нору зробила в городі і почала робити шкоду. Я б її не займав, якби вона шкоду не робила… Це філософське питання… Ви ж на ринок ходите, берете рибу, курочку… Це ж те саме, як і моє полювання… Хоча й воно закінчилося для мене в один день…

31 грудня 2016 року я пішов на полювання. Це б мене могло там в степу паралізувати і ніхто не знайшов би. Ніхто не знав куди я пішов… Хлопці не прийшли, я сам посидів, запалив костерок, якусь картоплину спік, 100 грамів випив, бо 31 грудня ж, Новий рік, та й пішов додому. А четвертого січня мене вже з дому забрала швидка допомога… Все для мене закінчилося в один день…

Про Батьківщину, переселення і творчість

Кор.: Поняття Батьківщини для Вас. Де Ваш дім?

Ю.Р.: В Устимівці більше, тут, в Пирогах, менше…

Кор.: Пироги — козацьке село з давніми традиціями…

Ю.Р.: Половина села – козаки, а половина – кріпаки. Не все так однозначно. Люди є люди…

Кор.: Ваш батько народився у селі Пугачівка, яке внаслідок будівництва Кременчуцької ГЕС потрапило під затоплення…

Ю.Р.: Труни плавали по Дніпру… У Градизьк ми ще їздили купатися, то труни виглядали з круч. Свіжих мерців ще перенесли на нове місце, а хто давно помер, то й не чіпали. Всі діди мої, прадіди — там. Ото там і моя батьківщина. Хоча батько й мати вже поховані в Устимівці… А взагалі більше 200 сіл затоплені. Партія вирішила, ось і все…

Кор.: Ця тема все життя боліла Вашому батьку. Ви про це нічого не писали?

Ю.Р.: Ні, це тема Феодосія Рогового. Я того не займаю.

Кор.: У Феодосія Рогового – афористичне бачення, в кожному творі є безліч коротеньких, змістовних висловів. Ця здатність перейшла й до Вас. В цьому є щось спадкове…

Ю.Р.: Я біолог, а не генетик, не бачу цю тему настільки глибоко. Що до літератури… Це в мене, скоріше, хобі. Бо я не живу за рахунок того. Я просто пишу. Не можу сказати, чи це є літературою, чи ні. Хтось каже, що нічого там немає, аби щось писати. Інші, навпаки, хвалять. І всі вони начебто праві. Не знаю… В мене просто душу немає куди діти. Ото вона вся там…

Кор.: На жаль, у нас майже немає професійної літературної критики…

Ю.Р.: А для чого вона та критика? Раніше було як? Почитають, покреслять і напишуть допустити на друк, або ні. А коли я тепер за свої гроші книжки видаю, моє діло, що я там напишу. То нащо мені та критика? Вона не дасть мені ні ордена, ні медалі…

Кор.: Вам же дали премію Нитченка…

Ю.Р.: Так, мені дали тисячу гривень та папірець, грамоту, он на стіні висить… Зараз такий час, що всі письменники сидять на грантах, тільки соромляться про це сказати…

Про родину, сімейні традиції, професію і творчість

Кор.: Коли Ви познайомились зі своєю дружиною?

Ю.Р.: У 9-й клас як прийшов, бачу, що в 10-му ходить якесь дівчисько нічогеньке, худеньке таке, усього 46 кілограмів Лариса важила. Почали зустрічатися. А потім було шкода кидати… Жартую, звісно… А далі треба було йти в інститут. Лариса пішла першою, була на клас старша, я за нею. Потім у дружини був декрет. Один рік. Так ми зрівнявся. Закінчили. І сюди, в Пироги, на роботу… У нас троє дітей, четверо онуків… 

Кор.: Велика родина… Чи є у Вас сімейні свята, традиції, коли б ви усі збиралися разом?..

Ю.Р.: Звісно ж, збираємося на Дні народження, наші й дитячі, на Храм, усі головні православні свята теж разом святкуємо…

Кор.: (тримаю в руках випаленого на дереві Івана Богуна). Ви в юності ще й випалюванням по дереву займалися. Іван Богун — не єдина Ваша робота?

Ю.Р.: Ні, не єдина, є ще. Які це роботи? Це баловство…

Кор.: Образ Івана Богуна, чим Вам близький?

Ю.Р.: Те, що він не присягався кацапам у Переяславі. Нормальний пацан був.

Кор.: Як він казав: “Я схиляв голову тільки перед Богом і то за власною охотою”.

Ю.Р.: І я не перед ким голову не схиляв. Тому проробив усе життя простим вчителем, 25 років, як льоду.

Кор.: Вам по душі професія вчителя? Важко було працювати?

Ю.Р.: Та що там важкого? На зарплату 80 рублів мало хто піде. Не пішов би, якби не любив свою роботу… Нас з дружиною після інституту хотіли відправити в Хмельницьку область, а тих, хмельницьких, прислати сюди. Тоді ректором Полтавського педінституту був Зязюн. Нас врятувало лише те, що діти були малі й батьки пенсіонери. Вони ж знали, що мене в армію не візьмуть, бо в мене двоє дітей…

Кор.: Коли я працювала на “Лтаві”, і ми знімали передачу про Феодосія Рогового, Ви показували волоські горіхи, які посадили в себе на городі. Як там горіхи? Ростуть?

Ю.Р.: Мабуть, ростуть. Щось є, щось пропало. Там же я косив постійно раніше. А тепер ростуть бур’яни… Раніше в нас було дві корови. А тепер в усьому селі лишилося дві. Не можу косу втримати, тож все і заростає….

Кор.: Зате у Вас солов’ї гарно співають…

Ю.Р.: Тут не тільки солов’ї, а й інші птахи прижилися. Ми дуже любимо іволгу. У неї такий ніжний спів… Я взагалі люблю пташок. А солов’ї в наших кущах живуть. У нас у дворі росте дуб, шовковиця…

Кор.: Коли читаю Ваші вірші завжди думаю, яка ж чутлива, ніжна душа це писала…

Ю.Р.: А подивишся — а воно така свиня… (Сміємося) Колись батько казав, і я це скажу: “А в свою душу я не пущу нікого”.

Кор.: Ваша душа у віршах.

Ю.Р.: Хто почитає, той нехай бачить там те, що схоче. Це вже не моя справа.

Кор.: А батько Вам часто сниться?

Ю.Р.: Буває сниться, та ми ніколи з ним не балакаємо. Кажуть, якщо забалакаєш з померлим, то підеш за ним. То поки що він мене не гукає… Оця хата, де ми з Ларисою живемо, мені ніколи не сниться, тільки та, Устимівська. Тут недалеко, степом усього шість кілометрів… Не тільки батько, а й мати, бабуся сняться…

Кор.: Ви з батьком за все життя так і не поговорили… Знаю про це, бо читала вашу новелу про батька…

Ю.Р.: І діти мої зі мною не поговорили… Діти думають, що батьки будуть жити вічно. Якось не замислюються про швидкоплинність життя. І ми такими були…

Кор.: А що б Ви сказали батьку, якби він міг побачити Вас і почути?

Ю.Р.: Нічого. Книжки показав би. Його книжки… У 1975-му, коли в батька стався перший інфаркт, в нього ще жодної книги не вийшло. Тільки одна книжечка – “Провідини, збірник оповідань. У 1973 році. Бачите, яка тоненька. Оці друзі, які потім писали, що вони стояли у витоків Рогового, тільки цю книжечку і зробили. Оце що таке письменник і що таке література… Книга повинна була називатися “Вікна”, тому я потім, коли її перевидав, назвав «Задумані вікна». (Гортаю книгу «Провідини», на титульному листі підпис: “Дорога моя дружина. Віддаю тобі своє глибоке шанування та любов за твою терплячість, доброту і розуміння. Феодосій Роговий”).

Лариса Рогова, 63 роки, село Пироги Глобинського району

(доповнення до основного матеріалу)

Про переселення та переселених

Кор.: Той народ, який жив в тих краях, що затопили, які ці люди були: веселі, трудолюбиві?

Лариса Рогова: І веселі, і трудолюбиві. І дуже вони були закохані в природу. Вони були з’єднані з природою. Їхнє життя — це плавні, це луки, це вода. Вони любили свою природу, вони її берегли. Це був їхній спосіб життя, розумієте? Коли була голодовка у 32-33 році, то там голоду як такого не було, мені казала про це моя бабуся, того що вони рибу ловили, яйця качині збирали, варили. З очерету стирчаки якось переробляли. Міняли рибу на хліб. І було багато в них скоту. Там такі були плавні, що вони ховали в них цілі стада. Ніхто їх не міг найти. Так що в них було молоко, м’ясо, які більшовики не могли знайти і забрати… Затопили, мабуть, 200 сіл, 4 містечка.

Кор.: Коли відбулося переселення, як люди поводилися: ходили на берег, плакали, як це було?

Л.Р.: Ні, я такого не бачила. Людей стали у Херсонські степи переселяти. Там їм навіть будинки давали з усіма зручностями. То дехто їхав туди. Тоді тут дозволяли будуватися. Тут є село Ялинці біля Кременчука, де живуть практично усі переселенці.

Кор.: Не було такої традиції, дня пам’яті?

Л.Р.: Я цього не знаю, знаю тільки, що коли вони перебралися, то храмове свято і на новому місті святкували в той день, як було в них там.

Кор.: Чи залишилися на новому місті церкви, вітряки, те, що було там?

Л.Р.: Ні, все залишилось на дні. Його перед тим розібрали, бульдозерами розрівняли. Нічого там не залишилося.

Кор.: Якими були ці люди? Вони ж не були хліборобами.

Л.Р.: Ні. Мисливство, рибальство, скотарство… Це в них було в їхньої крові. У Пирогах мало людей переселених.

Кор.: А з якого села люди, які живуть в Солониці. Їх переселили, а тепер їх наздогнав кар’єр і знову треба кудись переселятися. Це подвійна трагедія…

Л.Р.: Ще є люди живі, які це пам’ятають. Когось звідти дітьми вивезли. Їм оце поле, оці наші степи… розумієте, вони до цього не привикли.

Кор.: Це ніби плем’я мідних карасів, які колись жили в тих плавнях, а потім їх викинули на берег… А степова людина інша. В чому різниця?

Л.Р.: Ті на мою думку добріші. Наші якось жадібніші, хитріші…

Кор.: Вони знають скільки в їхньої торбі зерна, і вони постійно рахують…

Л.Р.: Ще ті, переселені, вони ніби дружніші. Може біда їх згуртувала? У нас бабушка була, Феодосія Кириловича мати, вона в Устимівці доживала віку, то вона зі своїми земляками довгий час підтримувала стосунки, вони писали одне одному листи, цікавилися, кого куди розкидала доля…

Кор.: Ваш край літературний, й Роговий звідси, й Білаш, й Тарасенко… Цікавляться нинішні діти літературою, як думаєте?

Л.Р.: Є в нас літератори й не дуже відомі, які пишуть потроху, більше для себе. Є діти, які цікавляться літературою, навчаються в університеті Шевченка, і в Полтавському педінституті. В нашій школі навчаються діти з трьох сіл. В Ярошах школи немає, здається, з 68 року. А село нічим не гірше за наше. Зараз інколи говорять за рекультивацію, та на те шалені кошти треба. Я в це не вірю.

Кор.: Поверталися б люди назад?

Л.Р.: Ті, що переселилися казали, що готові у будь-який момент повернутися. Та їх вже немає. Одиниці залишилися. А їхні діти й онуки вже на новому місці прижилися…

Кор.: Не повернути історію…

Л.Р.: Так, не можна. Та й знаєте, не все там так було добре. Світу не було, комари, постійно вода розливалася. Кажуть, що інколи й поросята на плотах плавали. До цього треба звикнути. От уявіть, до вас у хату зайшла вода, все там потопилося. Потім зійшла, повикидали жаб, заново помазали хату, піч… Це нелегко. Але це їхнє. Проте тим, хто там не жив, я не знаю… важко це навіть уявити. Це було їхнє життя. А потім пам’ять… Наша бабушка, вона десь років 86 прожила, все жалілися: “Ось якби я вдома жила, між своїми людьми, мені б менше все боліло…” А тут вона прожила до 30 років, та своєю так і не стала. Так вони і не стали своїми людьми тут, у степу. Так людина влаштована: де родилася, там і знадобилася. Там, серед тих плавнів, їм був простір. Випустять ту корову чи козу з дзвіночком, і вона ходить собі — пасеться. А тут спробуй випусти — сусідські хати, паркани, чужі огороди… Не могла наша бабуня до цього звикнути… Хоча інколи і вовки той скот дерли, то корову, то теля, були й такі випадки. Бува, виглянуть з вікна, а там вовк стоїть. Постукають чимсь — побіг. Одного разу телицю вовки загризли. Бабушка розповідала, якщо снігу взимку не було, вони корів в сараях не держали. Вони ходять собі — пасуться. Якась суха трава, очерет, щось собі знайдуть. Буває, що й пів зими немає снігу. Скотина пасеться…

Кор.: І коні пасуться?

Л.Р.: У бабушки коня не було, бо вона сама жила. Коза, мабуть, була. Ії чоловіка вбили у січні 44 року в Кіровоградській області, де була Корсунь-Шевченківська битва. Туди зігнали усіх чоловіків, які під час окупації жили в селах. Зробили щось на зразок штрафбату. Не дали їм нормальної зброї, не переоділи. В чому були, в тому і забрали. Там вони майже всі і загинули… У нас була підпільна організація в Борисах, так німці тих підпольщиків у 42-му році усіх вистріляли. Німці ж не знали, хто там і що. Наші ж поліцаї виказали… Був голод, репресії, це ж людей обізлило, а німці цими настроями скористалися. Люди і там, і там загинули… Жахіття тоді було, краще не згадувати.

Кор.: А що нині? Як людям живеться? Пісня у ваших краях хоч інколи лунає?

Л.Р.: Дуже рідко. Люди майже перестали співати. Хіба що концерти інколи бувають. На концертах співають. А так щоб просто зібралися, поспівали… Такого вже майже немає. Перестали збиратися. Навіть одне до одного в гості ходять рідко. Не знаю чого.

Кор.: Радість кудись поділася?

Л.Р.: Не знаю, може й так.

Уривок з художньо-публіцистичної передачі про Феодосія Рогового (цикл “Земляки”, стенограма, автор – Інна Дідик)

У книзі життя Ф.Рогового було чимало драматичних і навіть трагічних сторінок. Він не любив їх згадувати, комусь розповідати. В усі часи він був незручною людиною для радянської влади. За ним наглядали, його постійно перевіряли…

Юрій Роговий: Колись приїхали до нас два молодих чоловіка, таких гарних. Вони зайшли в хату, показали червону карточку КДБ і повели батька на розмову кудись. Була ніч. Я тоді був малий. Взяв пистолетик такий дерев’яний. Пішов шукати, де ж батько. Вони стояли за хатою. Батько каже: “Та не бійся, синок, я скоро прийду”. Тоді “Волга” така чорна новенька стояла в нас під хатою. Хлопці потім мене питали, хто ж це такий до нас приїжджав. Тоді таких машин в селі не бачили. І від того часу вони від батька не відлипали: доноси, пояснювальні якісь… І мене в інституті це догнало…

Феодосію Роговому було лише 16 років, коли гітлерівці напали на Радянський Союз. Окупація рідного села, примусові роботи в Німеччині… Втеча. Повернення. Знову втеча. На жаль, майбутній письменник не міг обирати долю. Він міг тільки вижити або померти. Попре все вижив.

Юрій Роговий: Його забрали у 43 році, коли йому було 18 років. Здали свої ж поліцаї. Тричі він тікав. Ну як, стрибнув з підводи і побіг. У Рублівку їх звозили, сюди ось, від нас не далеко. У товарняки погрузили в Кременчуку, як скот — і на Німеччину. Він зразу на шахту попав. Найглибша в Рурському басейні шахта була. Батько казав більше 600 метрів вона глибиною. Парова шахта. І там у наколінниках довбали вони вугілля. А наглядачем був поляк. Батько казав, що в нього пльотка така була, на кінці прив’язаний колючий дріт. Через ту пльотку у нього на спині позалишалися на все життя такі сині шрами. Щось він там не те зробив був…

Спокутувати неіснуючий гріх своєї юності Роговому довелося у місті Електросталь під Москвою. Там був завод, де він працював. По суті режимний об’єкт, який мало чим відрізнявся від в’язниці.

Ю.Р.: Звідти він прийшов з кількома наколками. Ще він був в Кременчуцькій тюрьмі. “За уход с производства”, тоді була така стаття. Три роки тоді за це давали. Я не знаю історії тих наколок. “Не забуду мать родную” на одної було написано. Ще балерина кружляє, змій кудись лізе… Одна випечена була. Якось в “Известиях” батько побачив оголошення: “выводим наколки”. Поїхав він у Харків. І повернувся звідти з такою латкою. Каже, нагріли щось таке, як паяльник, зробили укол новокаїну і випекли. Що там було не знаю, може якась гола жінка, чи, може, напівгола. Дивина якась. Ну, що в тюрьмах кололи, те й було. Вона в’язницею не називалась. Там під Москвою був Новокраматорський завод евакуйований з Донбаса. Так що Донбас нас кругом достає, чи ми його…

Коли Феодосій Роговий почав писати? Зазвичай говорять, що у зрілому віці. Проте був у житті письменника випадок, який спростовує це твердження.

Ю.Р.: Щось же, мабуть, писав. Скоріше вірші. Коли він вертався у 47-му товарняком, на вагоні на даху їхав, і десь на території Білорусі, там же ліси кругом, і там стояли вздовж путей десятки людей з кошками (така верьовка з гачками), і закидали їх як ласо на кришу вагона. Якщо попадався чемодан, то чемодан, якщо людина — людина. Стягали і все. Так у нього вкрали чемодан, а там були всі листи, усі записи, що він писав. “Приїхав, – каже, – я голий. Добре, що живий. На моїх очах одного пацана зачепили. То вбився хлопчина, ясно ж”. Ще й повернутися звідти треба було живим…

А у великій могутній країні ніби все було гаразд. Безперервно працювали заводи. Збиралися нечувані врожаї, впевненою ходою радянський народ йшов до свого світлого майбутнього. Але яким мало бути це майбутнє — не знав ніхто… З друку виходили тони брехні, в головах чиновників та псевдофахівців визрівали запаморочні ідеї підкорення природи, фантастичної індустріалізації. Усе, що було Роговому близьким та рідним з дитинства проковтнула велика вода Кременчуцької ГЕС. Сталася трагедія в його житті та житті його односельців. Його рідна Пугачівка, як сотні населених пунктів опинилися під Кременчуцьким водосховищем.

Ю.Р.: Якби ото хтось із нас ось так відвернувся, а вже твого вже нічого немає. І куди?.. Я був малим, не знав, але ж… От поминки. На поминки ж раніше забороняли ходити, так на 9 травня ходили всі поминати своїх померлих. Був, як звичайно, мітинг, а потім голова сільради казав: “А тепер ідіть, хто куди хоче”. І бабусі сунули на кладовища, не кіно ж про танкістів дивитися. І хлопці бігали. А наші нікуди ніхто не ходив. Я раніше думав: чому з наших ніхто не ходять. А наших нікого на сільському кладовищі не було. Наші усі киснуть там, у морі…

Не раз Феодосій Роговий ставив собі болюче запитання: чому не зборов бездушного прогресу, не зупинив його ніщимної ходи? Йому, як письменнику, хотілося зберегти цей унікальний куточок української землі, дух справжньої народності хоча б на папері. Це стало рушійним початком головного роману його життя “Свята останнього млива”. Ідея роману — показати драматичну, навіть трагічну роль радянської влади у народному житті.

Микола Костенко, письменник:

Кременчуцьку ГЕС будували в цілому репресивним способом. Виселяли людей насильно. Підганяли машини, фури, підводи, привозили солдатів, які завантажували все підряд, а далі йшли бульдозери, ламали хати, розрівнювали печище. Нічого не можна було залишити.

Письменник знову і знову повертається в той час, коли посулянські заплави, символ незайманої природи толочив, вижинав так званий прогрес, як технічна революція (а може анти еволюція) перебрела прозору протоку, і тепер на неї розлилася солярка. А серцю до неможливості шкода беззахисних трав, й чистої, прозорої води хочеться.

Микола Костенко, письменник:

Що таке свято останнього млива? За народною традицією із хатою попрощатися треба. Побілити її і внутрішньо і зовні, побілити в останній раз піч. Побілити її, протопити останній раз і попросити в неї пробачення. Бо піч, за народною традицією, основний атрибут людського життя. Мололи останнє борошно, щоб спекти останній хліб в печі, якої вже не буде, яка буде зруйнована. Отак було. Свято останнього млива — це трагедія, це трагедія страшна…

Тема потопу, який називали глобальним рятівним перевтіленням на краще, боліло Роговому все життя. Навіть у кінці 80-х його не переставав хвилювати цей прояв разючої безгосподарності.

Феодосій Роговий (цитата): “Перелік втрат від подніпровських штучних водоймищ становитиме колись не один том з історії нашої безгосподарності, відчуватиме не одне покоління після нас. Ось тільки диво дивне: водоймища гниють вже не один десяток років, а людям невідоме жодне ім’я зачинателів цього безголов’я. Наша, приміром, Кременчуцька ГЕС збудована достроково, прийнята державною комісією за участі Підгірного та Хрущова, ніколи не працює на свої 12 турбін. То непотрібна енергія, то не вистачає води, то профілактика для половини турбін разом. Земель же угроблено… ніхто не знає й не хоче знати скільки”…

Юрій Роговий, вірші (доповнення)

“В мене просто душу немає куди діти. Ото вона вся там…”

Юрій Роговий

Дрібниця

Запамятати
хочу кожну дрібницю:
раптом остання.

Слово

Пишеться — наче
востаннє. Слово б знайти
те, що навічно.

Вирій

Птиця небесна
зникла кудись. Двері
у вирій відкрились?

Сінокіс

Окроплю косу
потом, мантачкою втру…
Не плачте, трави.

Смаки

Подобатися
всім легко, медом бувши…
А гірчицею?

Оклик

Батькові гукнув: 
“Ще один Спас прийшов…” От
як почув? Мовчить.

Деревій

Деревій зійшов:
видно, Григір Тютюнник
приходив вранці.

Крила

Невже так бува:
радієш тому, чому 
вчора ридав ще?

Ціна

Вгору дорога
не завжди легка. Завжди
зате — дорожча.