«Я розкажу тобі про ГОЛОД. У нього не людське обличчя…»

«Я розкажу тобі про ГОЛОД. У нього не людське обличчя. А ти … ти сиди і слухай, як колись слухала я. Слухай правду. Вона проста. Тому від неї – мороз у груди, іній на обличчя. Ці давні ГОЛОСИ, що не стираються і не тьмяніють у пам’яті – із мого родового села Мгар Лубенського району Полтавської області. Я їх почула, коли під стіл пішки ходила. Послухай і ти, бо таке не знати гріх…»

Ганна Кревська

«Моя бабуся вижила у Голод…»

Гринь Марія Миколаївна (1924-2005рр.):
«Наша сім’я ніколи не була багатою – злидні зі злиднів. Батьки сиротами побралися, а тоді – нас троє. На весну батько з тюрми уволився (заключонний втік), а зимою вже Голодовка. Активісти почали ходити ще з осені. Вибрали все їстівне. Зимою їздили під хатами майже щодня. То батьки замикали нас, а самі йшли на роботи. Активісти були страшні… Витягували зі скринь усе. Питається, при чому керсетки і чоботи були? Дітей з колисок викидали, людям комини розбивали, штиряли землю під соломою щупами. Шукали утаєне. Хтось був дітям на шиї торбинки з квасолею повішав. Поодривали…
Мати нам пекли коржики із жолудів. Товкли у ступі, парили, пекли… Від отих коржиків зуби в нас усіх трьох були чорні. Живіт корчило так, що в туалет без крику не сходиш.
Найстрашнішою у селі була тиша. Собак і котів переїли першими. Тоді дійшло діло до ворон і горобців – усіх виловили. Горобців манили тирсою – вони дурні думали, що то крихти.
Я не знаю як ми вижили тоді. Пам’ятаю, на весну сидимо на вулиці –граємося. До вечора хтось із дітей обов’язково помре. Тоді переступиш і кричиш на весь куток: «Ваш Грицько помер чи Петро…» У старших – Галі та Андрія (брата і сестри – авт.) ноги почали пухнути і сукровиця з них текла. То мати наша Гринь Єфросинія Наумівна позбирала усе цінне, навіть наші натільні хрестики і виміняла в городі у «Торгісіні» мірку якихось висівок. Старших скрутило від того кулішу під школою. Сусідка прибігла сказала: «Біжи, Прісько, бо твої в буряні під школою лежать, ще підвода забере до мерців…». Ми з матір’ю їх возиком привезли. Одволодали.
Я себе не пам’ятаю – пухла була чи ні… Тільки відчуття було таке, що не наїмся більше ніколи в житті.
Шлях пам’ятаю на Лубни – увесь трупами був усіяний. З обох боків люди лежали… Пам’ятаю як умирав сусід. Німенки їх звали. Жінка була і багато хлопців. Усіх душ 11. Всі вимерли, а він на останок. Сидів у нашій вуличці: великий, розпухлий, наче жаба, і весь час просив їсти.
А то бувало граються діти – теж у вуличці. Хтось сходе по нужді. А інший побачить, що в отому, ну … г..ні кісточки з калини, то виколупує і їсть!!! А нам уже все одно було. Навіть не гидував ніхто. Якесь отупіння напало й усе…
А тоді почали казати по селу, що Луценки їдять людей. Жили ми на горі, а вони внизу. То міліцію визвали і тих дітей забрали. Вони з’їли свою матір і братика меншого. З тих пір мати закривали нас у хаті – щоб ми не ходили вулицею.
Батько стеріг у Лубнах млин. То була зима і їсти крім жолудів у нас вже не було нічого. Вночі батька замикали всередині. Муки й зерна там не було, так він змітав те, що за день насипалося з дертю і сміттям і пік там же на грубці. Виходили два коржі. Батько приносив їх за пазухою, страшно боявся. Бо якби найшли – смерть…Одного коржа мати й батько собі ділили, а другого – нам на трьох давали. А я помню сиджу і Андрію обіжаюся – чого їм коржа на двох, а нам – на трьох? Нам же більше! Діжурив батько не кожну ніч, то бувало що в нас і по два дні ріски в роті не було.
На весну мати влаштувалися в колгосп куховаркою. Вони якось підв’язували під спідницю два глечики з баландою і йшли до яру, ну вроді, по нужді. А ми в яру з Андрієм Їх чекали, бо Галя така пухла була, що не подужала із печі злізти. Мати глечики спускали в низ і ми з ними бігли бур’янами додому. Але то була не їжа, а сама брудна вода. Проте, і її не можна було нам давати. Це виходить у колгоспі роби, а діти хай вмирають. Хоча тоді не колгосп був, а називали ТСОЗ. Співали тоді у нас, я пам’ятаю: Мати в ТСОЗі, батько в ТСОЗі, діти лазять по дорозі. Як побачать ГПУ то тікають в кропиву…»

КУРКУЛЬ…

Гринь Іван Павлович (1918 р.н. – ?):
«Мій батько Павло Дмитрович був великий хазяїн. У нього не було ні вихідних, ні свят. Сам працював як раб і ми біля нього робили всією родиною. На початку 30-х активісти сільради зібрали збори з агітацією селян вступити в колгосп: роз’яснювали, мордували…Мій батько не розумів для чого той колгосп. Адже радянська влада дала землю селянам. То нащо тепер відбирає? Для чого він – господар має однаково жити з невдахами, п’яницями та ледацюгами?»
12 березня 1933 р. мого батька розкуркулили. Сільрадою була сформована бригада для такої акції. Зробили це виконавці: Кучеренко І. Н., Кочерга П.Я., Кучеренко Г. І. Білий І. Т. Спочатку направлявся «ескорт» до двору, який вказував скільки господар повинен здати зерна, м’яса, яєць державі. Коли Господар виконував норму – давали ще і ще – поки не розориться. Той, хто не мав чим платити, вважався саботажником. Мій батько теж став саботажником…
Отож прийшли нас розкуркулювати… Батька по-звірячому побили і повели до клубу. Там відбулася виїзна сесія, яка засудила його як «ворога народу» – куркуля. Батька із села вивезли і більше я його не бачив. Десь загинув – може в тюрмі, а може на висилці…
А сім’ю нашу того ж дня викинули з хати прямо на сніг (тоді весни були пізні, не те що зараз). Відібрали і хату, і хазяйство. Ми залишилися на вулиці.
Мати моя – Гринь Зіновія Василівна хотіли хоч якусь цінність чи копійку заховати за пазуху… То її побили так, що видавили грижу. Дідусь – Гринь Дмитро Феодосійович мовчки плакав, мати тужили. Пішли ми у напрямку Луки (сусіднє село). Ішли аби куди йти. Зайшли у ліс. Дідусь упав на землю молив і кляв Бога. Ридав ридма. Йому стало зле, матері – теж…
Коли стемніло, повернули ми назад у село і попросилися у хату до Шокала Степана переночувати. Він дозволив нам пожити до тепла.
Рівно через тиждень, стікаючи кров’ю, померла мати, а через два тижні не стало дідуся – серце не видержало. Як вижив я – один Бог відає…»
В Івана Павловича була гарна пам’ять… Мешкав навпроти нашого двору. Дуже розумною людиною був. Вижив у Голод, пройшов Другу світову, на Рейхстазі розписався, підняв на ноги трьох дітей, діждався шість онуків та правнучку… до останніх своїх днів був Хазяїном.

Мазур Михайло Олексійович (1923 р.н.)
(На сьогодні – єдиний живий свідок тих часів. Довгожитель, найстаріший мешканець села):
«Якраз на Різдво прийшли до нас виконавці – розкуркулювати. Залили водою піч і викидали нас на мороз із хати. А нас то – мати і двоє маленьких діток. Не виконала плану хлібозаготівки. Забрали усе – корову, коня, дім, майно. Оце й усе було наше багацтво.
Забрав нас до себе в Ромодан материн брат. Я до 1939-го по вагонах на станції милостиню просив. А мати в голодовку на станції працювала. Заробляла на пайок хлібину. Я ходив її получать. Доки донесу – половину з’їм. А чим ми харчувалися? «Сьорбанкою» – від неї в животі боліло і терпло в роті…»

Ємченко Іван Прокопович:
«Під удар розкуркулення пішли хазяї – В. М. Білик, І. О. Кучеренко, М. І. Крець. Я перед самою Голодовкою відділився від батьківського дворища – побудувався. Мене не розкуркулювали. А тітку мою – Ємченко Федорю Андріївну ще й судили як «куркульський» елемент. Відсиділа казна за що. Дякувати Богу, жива вернулась…
…Доходило до смішного. Розкуркулювали навіть тих, хто не мав ні землі, ні корів. От, наприклад, Бойка Йосипа… Це ж був злидень зі злиднів. Який йому там «план хлібозаготівлі»? І де він той хліб візьме? Сказали «підкуркульник». Забрали в НКВД і як у воду канув. Страх на людей наганяли.
Священик Мгарської Хресто-Воздвиженської церкви Григорій Кучеренко намагався зупинити божевілля, що панувало у селі. Його теж забрали, як і Йосипа.
Вимирало село… Скажені бригади активістів вимітали із закутків усе зерно до останньої зернини, довбали стіни, ламали комини, зривали підлогу і навіть подвір’я перекопували.
А верх села стояла ескадрілія. Ішли безкінечні «ученія». А хати в селі спустошувалися. Матері плакали. «Чим же годувати діток?» – питалися. А їм, ніби в насмішку, урядник Грицак Андрій Свиридович одказував: «Гарбузиками…нехай їдять гарбузики!..»
А що їли ми? Страшно згадати: листя, кору дерев, травичку, котів, собак, лелек… Люди божеволіли від голоду і нагадували примар. Пусті очі і страшна байдужість до всього…. Ми спаслися, дякуючи корові…»

Кучеренко Василь Олексійович (розповідає плачучи):
«Мені було десять років. Прийшли – забрали все… Все, що можна з’їсти: крупу, муку, зерно… Вся сім’я була в колгоспі, але все рівно забрали все! Не положено було їсти дома – був спільний котьол!
Ой, що робилося в селі!!! Люди дуріли! Від дітей відмовлялися. Бойко Улас відніс і покинув під притулком дитя. Залишив під дверьми. Не було сил дивитися як помирає.
По селу їздила спеціальна бригада, що збирала трупи людей до спільної ями. Панченко Настю на кладовище відвезли живою! Ожила вона по дорозі, вернулася назад. Вижила і прожила потом ще років двадцять…
Ніколи не забуду, як лежав і помирав Німий Іван. Весь пухлий, ніби жаба, зі стекляними очима. Він їсти не просив – лежав і подихав мовчки, а з кожного шматочка його тіла, здавалося, вибігала вода.
Я пішов до людей пасти корову за чашку молока в день.
Найбільше пам’ятаю вкус буряка. Я ж хлопчик. Вийшов на вулицю, а сусідський хлопчик буряк їсть. Як же мені схотілося того буряка! Я накинувся на нього, ніби вовк, Укняв той буряк, з’їв, а тоді довго-довго плакав… що буряк той був… малий!»

Макарова Марія Яківна (1924-2006рр.):
«Смерть ходила всюди. Помирали на роботі, на вулиці, в хатах. Ми – малеча – звикли до смерті і не боялися мертвих. Тиша якась була гнітюча. Страшна тиша. Ніхто не жалівся, не тужив, не кричав. Здавалося, живі завидували мертвим. Люди були пухлі або навпаки – висушені Голодом, чорні, із запалими очима. Доходило до того, що матері ненавиділи своїх дітей.
Жили у нас в селі сестри – Уляна і Марія Мазур. Відвела Уляна двох синів у Лубни і покинула. Чоловік хворий. Жити не було де. Їсти не мала чого. Скільки вона після того виплакала! Скільки їх шукала! Стала немов німа та дика… Все себе картала і померла, себе не простивши…
Мій батько – Яків був у бригаді активістів. Заставляли робити страшні діла. Одказався. Судили як пособника куркулів. Добре, що хоч не довго сидів – випустили».

Бондаренко Василь Мефодійович:
«З усієї нашої сім’ї Бондаренків залишився я сам. Було нас в сім’ї семеро, але вимерли всі. Сестра моя – паслін з’їла, отруїлася і померла. Брат ходив на річку по рогіз. Суп варили з того рогозу. Одного разу приніс рогіз у хату – упав і вмер.
Мене віддали у патронат (розміщувався у колишньому монастирі, біля села – авт.), але й там їсти не було чого. Що їли діти в патронаті мгарському? Мучку! (вода з мукою). Багато дітей померло від тої харчевні.
Приходила мене провідувати хрещена Олександра, приносила щось поїсти. То хлібця принесе, то картоплинку. Було, відведе мене в сторону, щоб ніхто не бачив. А я ковтаю його за раз чи за тричі… Голодний був, як собака. Пухлий. Був як пузирь надутий. Великий живіт, як м’яч, а сам – на тонких, немов у лелеки, ногах. Видно було кожну кісточку на тілі. А голова, Господи, голова була ніби жаб’яча, з довгими губами…(плаче) Нащо це все?.. Душу тривожити…»

Бойко Настя Іванівна:
«У нас по сусідству жила родина Луцьких – дванадцять душ сім’ї, із них троє малих дітей. Не лодирі, не п’яниці. Забрали у них усе. Вимирали по черзі. Хоронили в загальній ямі, а то – в садку… Лишилося їх четверо. Злягла пухла мати, помирав менший син. І мати заповіла своїм двом дітям: «Як помру, щоб мене з’їли!!» Страшно й казати щас таке! Діти зробили, що їм сказали!!!!… З’їли власну матір і меншого брата! До сусідів – до нас по сіль прийшли. А мати моя питається: «Нащо вам сіль?» А вони: «Борщ будем варити!». Наші бігом туди – не має матері і братика теж! Лише в погребі голова та кісточки лежать. Заявили. Приїхало НКВД. Забрали тих двох діток. Дівчинці було років одинадцять, а хлопцю – років 9. Більше про них ніхто й не чув. Як у воду канули».

Кучеренко Марія Олексіївна:
«Голодовку пам’ятаю, хоч і мала була. Їли лушпиння з картоплі – це була не аби яка страва, а то – листя, траву… Хліб по ночам снився або миски супу. Пухлі були всі- я, батько, мати, сестри. Якось я мабуть зомліла, а батьки подумали, що вмерла. Викопали в садку яму, зробили труну. Правда, у гроб не вспіли покласти. Дуня – сестричка моя підійшла, перевернула мене на другий бік, а я… супу попросила!!!…
Як же мати плакали! Схватили мене на руки і давай голосити… А дома – ні крихточки! Нас у батьків було шестеро. Вижили всі. Як вижили? Сам Бог відає як…»

Бойко Меланія Іванівна:
«Крихтою я була. І нас у батька було двоє – брат і я. батько принесе пайок з колгоспу. Брату дає, а мені – ні! Заборонив матері мене годувати!!! «Хай із двох, хоч син виживе…», – сказав. У мене живіт, як барабан, став. Я іду до бабусі, а там – груші ще зелені. Стану і їм, їм, їм… вижила не знаю як. А брат тоді через кілька років загинув…»

Білик Петро Сидорович:
«Ходили по хатах активісти. Щоб вижити, батько в скотомогильник лазив, де скидали дохлу худобу і приносив їсти. В Лубнах Торгсін був. Скуповували за безцінь золоті й цінні речі. Мати віднесли в цей Торгсін чотири дідусеві Георгіївські хрести. Дали їм за те чотири кілограми висівок. Дідусь зрозумів де взялися висівки. І перед смертю довго-довго сокрушався: «Ну як же так? Пройшов війну. Заслужив хрести і їм ціна – всього чотири кілограми висівок?..»
На горищі були складені шкурки з овець невиченені. То мати їх обсмалювали, ошпарювали кип’ятком, різали на смужечки і варили… Ми їх їли, вірніше – ковтали, бо не жувалося. На клунях були лелеки. Їх половили і поїли. Скільки вимерло люду!!! Пусті хати стояли… бур’яни… Ніхто за це не відповів!..»
Спогади очевидців Голодомору 1932-33рр. записані у с. Мгар місцевою бібліотекаркою – Наталею Шаблею у 1993-1998рр. Мову авторів збережено.

Текст підготувала Ганна КРЕВСЬКА,
член НСПУ та НСЖУ

Інформація до фото
01 – Учні Лубенської школи 1935 р. Справа другий внизу – Андрій Гринь (1921р.н.). Тут йому 14 років, але того не видно. Після двох років голоду він на голову нижче за своїх однолітків.
02 – 1929-1931рр. Активісти створюють у с. Мгар Лубенського району Полтавської області перше колективне господарство. На фото – місцеві комнезамівці, «група підтримки» з червоноармійців, діти, жінки… У центрі фото – другий ряд, десятий зліва – перший голова колективного господарства – Білий Іван Титович. Поруч – другий ряд – третій справа бородатий дід. Він вирізнявся страшною жорстокістю при розкуркулюванні та Голодомору. У 1941-му німці розстріляли його та інших «ахтивістів» першими за доносом односельців.
03 – Родина Гринів 1929-1931рр. У центрі прадід – Гринь Микола Федорович з дружиною Єфросинією Наумівною. Біля них стоять діти Ганна, Андрій та найменша – Маруся (моя бабуня) Прадід ще працює у лубенській в’язниці. Звільнили якраз перед Голодомором.

Доповненя до основного матеріалу

«Коржики» – уривок із книги Ганни КРЕВСЬКОЇ – «Ситцеве щастя», – 2018 р. – 208с. У ній автор художньо відтворює історію нашого краю 30-60-х років ХХ століття. Це часи розкуркулення, голодомору, Другої світової війни та повоєнного лихоліття. Територія – Полтавська, Київська та Волинська області України, Польща, Німеччина. При написанні книги використовувалися щоденники очевидців, їхні спогади, архівні родинні фото та документи.

КОРЖИКИ
(уривок із автобіографічної повісті)

1.

Проти свого тину, біля розлогої сливи-угорки, сидить Маня і думає про коржики. Мані – дев’ять, але на вид того не скажеш. Завжди сміхотливі чорні оченята посмутніли і глибоко запали на лиці. Біля колись калинових уст залягли зморшки, наче в якоїсь старезної бабусі, що бачила на цьому світі вся й усе. Руки перебирають листки, зірвані зі сливи, а тоненький голосок шепоче, почуте від матері:

–Три жмені жолудів у ступі товчу-товчу, на млинок тру, ніч мочу, рано кісто мішу, на жежелі печу кор-жи-ки…

–Маню! А ти бачила, як Німенківський Петько із чужого гівна калинові кісточки поїв? – перебиває сестру старший на два роки Андрій, що поруч теж грається у їжу.

–Бачила! – каже дівчинка і зітхає.

Німенки жили на сусідній вуличці. Дядько Грицько мав аж дев’ять дітей і всі – хлопці. Бувало сядуть Німенки у дворі снідати. Поставлять на паланку відерний казан, у казані – юшка, а в ній плавають шматки жовтого сала і пересмажена цибуля. Між тим усім догори, раз по раз виринають темні, величиною з кулак, гречані галушки. Хлопці зі сміхом наштрикують галушки на шпичаки. Старші допомагають чіпляти меншим. Раз по раз хтось кричить:

–Гаряче!

–Студи, дураче! Під носом вітер є! – сміються з тарапаки.

Мить – і казан порожніє. Тоді Німенко-старший гугнявить до собаки:

–Бровко, Бровко! Ану, вилижи нам миску!

Пес радо виляє хвостом, а потім великим язиком до блиску вичищає величезну – одну на всіх миску, а тоді – казан.

Нині з усіх Німенків позостався сам Петько. Маня пам’ятає, як ранньої весни помирав його батько. Тоді на горі мерли ледь не щодня. Їхній сусід виліз із двору пухлий, наче ропуха, а по всій його шкірі, з кожної дірочки, виступила росою вода. Грицько ліг під ворітьми. Коли хтось із сусідів проходив мимо, він хрипів: «Їсти!». Його просьба щоразу тихішала, а згодом розтанула цвітом мгарських угорок.

«Петько! У тебе батько помер!» – гукнули діти і, обминувши дядька Грицька, побігли на низ до Сули – по шпичаки. Хтось сказав, що рогіз таки виткнувся після зими. Солодкий, що «аж» і об’їли його не весь!

Зараз рогозу немає, а в Мані за день і ріски в роті не було. Маня згадує, як торік вони утрьох зробили капость. У жнива мати поставили на піч путрю. Та страва була пісна і мала добряче вкиснути. Путрю ніхто з дітей не любив. Узнавши про те, їхній сусід Нестір, ховаючи смішки в бороду, порадив аби було смачніше, вкинути у горщик… солі. «Та ти не жалій, добру жменю кидай!» – напучував дід Андрія. Той послухався, страва перебродила і залила собою всю піч. Мати діда вилаяла, а їм усім були непереливки.

«От би зараз путрі!» – думає Маня, але нині нема навіть страви із лободи. Вчора мати спекли коржі. Коржів – два, а їдців у родині – п’ятеро: батько, мати, Маня, Андрій та їхня сестра – Галя. Коржики – важкі та порепані, наче старі кінські кізяки. Вони – із жолудів. Мати довго товчуть жолуді у ступі, тоді мочать, приправляють липовим цвітом і невідомо чим іще. Але коржики все одно сідають на жежелі неоковирними перепічками. Від отих коржиків живіт надувається туго, наче бубон, чорніють зуби і язик, а всередині все ціпеніє так, що годі сходити по нужді.

Ще в зиму, коли вдарили перші холоди, мати віднесли хрестики, сережки і дві татові медалі в Лубни до «Торгсіну». Виміняли за весь родинний скарб півтори мірки якихось висівок. Наварили із них баланди і дали зранку двом старшим – щоб змогли дійти до школи. Самі тільки ложку вмочили у чавунець, та й попхали назад у піч – на вечерю… А в обід прибігла сусідка:

–Прісько! Прісько! Біда!

–Яка? Де?

–Твої, твої… отам під школою у бур’яні лежать – обом животи поскручувало!

–Господи! Та як же це?

–Біжи, бо скоро буде підвода їхати з мертвяками – ще твоїх укинуть!

–Гапко! Возика дай!

–Нащо?

–А чи я сама подужаю? Ледь по хаті ноги волочу.

Мати пішли по старших разом із Манею. Встигли раніше за підводу. Андрія й Галю понапували звіробоєм, а баланду вилили у сливник, ще й прикопали зверху. І тільки одному Богу відомо, що мати думали, коли закопували ту потраву.

Десь, глибоко всередині, хтось невидимий раз по раз штрикає Маню шпичаком у живіт. Тому невидимці ймення Голод. Він прийшов у їхній двір ще з осені. Тоді по селу, немов якісь татари, почали їздити «ахтивісти» і тягнути на свої підводи все їстівне, що могли знайти. Спочатку ходили по багатих дворах. Під лемент господинь виводили їхніх корів, коней і телят. А тоді прийшли до Мані. Жито і пшениця того року не вродили, але картопля була непогана, а під горою на диво рясно пов’язалася квасоля. Дівчинка якраз лущила стручки, коли під їхнім двором стала підвода. Вона прожогом кинулася в хату і заховалася за материну спідницю. Двоє старших дітей злякано глипнули з-за столу і теж побігли тулитися до матері.

–Прісько! Одчиняй погріб! – крикнули із сіней.

–Він… не зачинений… – якимось чужим голосом одказали мати.

«Ахтивісти» забрали з їхнього двору все їстівне, що знайшли. Лишили на п’ять душ лише… жолуді.

–Маню, тре’ Галі на піч води подати. Вона сама вже не злізе! – перебиває Андрій невеселі спогади сестри.

Галя – то старша сестра Марусі й Андрія. Вже другий тиждень у неї, як і в матері, геть пухлі ноги.

–Добре, – каже дівчинка. – Поможи звестися!

Брат і сестра, підтримуючи одне одного, дибуляють до хати, де застають невтішну розмову.

–У Лубнах знов «завтриками» годують, – звітується батько після чергової ходки по роботу. – До станції не підійти – кругом оцеплєніє з собаками!

Він дивиться не на стіл, а кудись мимо. Мабуть, на свої худі, аж висохлі руки.

–Миколо, на полі озимина колос піднімає, – каже мати, теж не дивлячись на стіл із пустими, щербатими мисками.

–Як поймають, за кожний колосок – год тюрми. Степаниду, он, судили. П’ять год Сибірі дали.

–Нема хліба, нема й сили! – кажуть мати і мимохіть озираються на піч, з якої вже третій день не зводиться її старша Галя. Спочатку вона виколупувала замазку і потихеньку жувала, запиваючи юшкою з лободи, а це захляла зовсім.

–Ми підемо! – раптом устряє до розмови старших Андрій і поки на нього не цитькнули, скоромовкою додає: – Ми з Манею малі, нас не видко. Вона швидка, а я ще швидший! Правда, Маню?

Сестра на знак згоди киває головою.

–Іч, яке метикувате вдалося! – гладить сина по голові батько. – Прісю! Ладнай торби.

–Не пущу! Об’їждчик спіймає – до смерті засіче! – зойкають мати.

–Не впіймає! Дядько Сидір… вони тіки скраю гарцюють. В середину поля не потикаються – бояться пшеницю столочити. Я буду різати, Андрій – дивитиметься. Скільки мене там?

Манині очі зблискують, як і раніш, а худі пальчики починають перебирати удавану пшеницю. Мати здаються на диво швидко. Мовчки лагодять полотняні торбинки, чіпляють їх дітям на шиї, а тоді довго хрестять своїх найдорожчих, які тінями розчинаються у густому присмерку.

Уночі, коли важка повстяна тиша накриває село, Маруся іде по колоски. У вуличці тихо. Давно не гавкає сусідський Бровко. Його, як і всіх інших собак та котів, давно поїли на кутку. Не засокорить курка, не обізветься корова. Зникли навіть усюдисущі горобці. Їх усіх ще зимою виловив дід Нестір. Дід жив самотиною у крайній на вуличці хаті. Вдень, коли пригрівало сонце, він простилав на білому, іскристому снігові чорну куфайку і сипав на неї тирсу. Дурні птахи думали, що то крихти і велися на пастку. Маня трохи завидувала діду. А тоді не стало ні горобців, ні діда. Тож, виходить, завидувала – дарма.

До поля, через гору, мимо старого дуба – рукою подати. Але вночі йти якось страшно. Тож Маня міцно тримається за братову руку, а той старається не відставати від батька. Микола доводить дітей до самого краю лісосмуги. Далі вони йдуть самі.

Першим на поле витикається Андрій. Сторожко витягує свою тонку, як у горобеняти, шию – роззирається навсібіч. Киває Мані. Наче все тихо. Тільки шелестить недозрілими колосками пшениця. Вночі вони видаються не зеленими, а чорними.

–Я – перший. Ти – за мною! – керує Андрій.

–Іч, розприндився! Я – меткіша! – осміхається сестра і в темряві зблискують її почорнілі від жолудяних коржиків зуби.

Вони нарізали по торбині і віднесли батькові в ліс, а тоді Мані здалося, що вона угледіла повніші й вищі колоски. Дівчинка шаснула вперед і ойкнула. В ніс ударив знайомий запах.

–Ти чого? – долинає крізь шурхіт пшениці голос брата.

–Мертвяк! – ледь пискає вона.

–То повзи далі!

Маня рачкує назад, а тоді затихає. Виявляється, вона виткнулася на польову дорогу і прямо на неї йде кінь. Кінь на нічному полі означає лише одне – об’їждчики пильнують пшеницю. Об’їждчиків двоє. Панас – лютий, як упіймає, не втечеш – засіче до смерті, але чути його здалеку. Зате дядько Сидір – хитрий та потайний. Він обв’язує копита своєї кобили ганчір’ям, тож не вчуєшся, де й коли на твою спину візьметься лихо… А сьогодні якраз чергує дядько Сидір! Він Мані таки утретє дядько. Живе з ними на одному кутку – через чотири хати. Батьки Сидора були заможні горові Третяки, але він на них за щось рано обидився, пішов ще не за Марусиної пам’яті на війну, довго на ній блукав, а коли повернувся – не застав ні батьків, ні хати. Пилипа Третяка виселили на різдвяні морози в поле, аби хазяйнував там. Із поля ні він, ні його Мелашка не повернулися. Третяківську хату розібрали на колгоспну стайню. Із великого хазяйського двору лишилася сама повітка. Сидір став об’їждчиком і в тій повітці жив…

Треба ховатися, але жах робить дитячі ноги важкими. Мимохідь Маня тягнеться до натільного хрестика. Тільки… хрестика – нема! Замість нього дівчинка стискає торбинку з колосками, яка теліпається на шиї, і заклякає на місці. Тупоту не чути, лише тінь затуляє зорі, а до Мані нахиляється кобиляча голова.

–У-у-у…. наволоч! – цідить крізь стиснуті зуби дядько Сидір. – Попалася!

Об’їждчик з усієї сили замахується нагайкою, але тут збоку починає голосно підь-падьомкати перепілка. У цю мить Маня розуміє, що може бігти та ще й дуже швидко. Вона схоплюється і перепілкою шугає в пшеницю. Об’їждчик чортихається, злазить із коня, але темрява така чорна, що в ній не видно навіть власних чобіт.

–Байстрючка! Все ’дно поймаю і засічу! – кричить Сидір.

Маня відхекується аж на іншому краю поля. Коли кров перестає гупати у скроні, вона бачить, що поруч накарачках теж хекає Андрій.

–То ти – перепілкою? – питається дівчина у брата.

–Ага! – видихає він. – Ти ж татові – ні слова.

–… І матері теж! – додає Маруся.

А тим часом чорна ніч все дужче закутує у поволоку Мгар. Ніч ховає усе. Але ми з тобою, читачу, піднімемо її важку, чорну рогожу і подивимося, що вона від нас таїть. Ось, прикопані у сливниках і вишняках, на злужку і під горою, у ряднах і без них – старі та малі, рослі й дрібні, чорняві й рябі, висушені голодом до самих кісток люди. Прості люди – зі своїми радощами і печалями, надіями й жалями… Їх не видко. Але ти, мій читачу, маєш знати, що вони – є. Отам, унизу – на підошві гори, стоїть хата-пустка діда Нестора. Скособочилася, дивиться сліпими віконницями на ніч. А там, від Малютиного й до Підгірніх, на Карпилівку, Денисівку й Мазурівщину, до Третякової левади, на Гринівку, Рахівку й Писарівщину, від Новоселівки й до Мостища впали навколішки і вже не зведуться десятки інших дворів, із яких нікому виносити хазяїв. Ото тільки й пам’яті про них – оці назви…

Ніч ховає й об’їждчика Сидора. Він сидить у своїй повітці і сьорбає кандьор зі згірклого пшона, в який покришив шматок хліба з дертю. Бач, як смачно сьорбає? Заробив!

Ніч сховає Маню та Андрія, які, огинаючи тінь широчезного дуба, несуть до хати на п’ять їдців дві нарізаних торбини колосків. Сховає та всевидяча і всезнаюча ніч матір Мані, яка на прикопаних у сусідській клуні жорнах, за які – теж тюрма, перетирає назбирані дітьми колоски і приговорює: «Три жмені зерна товчу-товчу та мелю-мелю, рано кісто мішу, будуть дітям моїм кор-жи-ки…